Останнім часом Крістіна Агілера — в.о. поп-принцеси США на час декретної відпустки Брітні Спірз — з'являється на людях із гіпсом на правій руці. В принципі, від цих зірок можна чекати будь-яких «рекламних ходів», але є підстави вважати, що співачка тримає кінцівку загіпсованою і вдома. Адже, підтверджує прес-секретар Агілери, в неї серйозно пошкоджені два сухожилля, і потрібно, щоб вони зрослися правильно. Де Христя порвала зв'язки на правиці? Жовта преса пише, що трапилося це... в бійці, яка відбулася в одному паризькому клубі. А билася естрадна виконавиця зі своїм прихильником. Той був п'яним, а якою була Агілера — невідомо.

Фахівці компетентних служб продовжують з'ясовувати причини нічної пригоди у дев'ятиповерховому будинку на вулиці Матросова в Горлівці. О пів на третю ночі у квартирі на четвертому поверсі стався вибух. Одного потерпілого довелося госпіталізувати до міськлікарні з опіками рук та ніг.

Мене одразу вразила ця цифра — 173 здачі крові! А Кіра Луківна вважає, що нічого надзвичайного у цьому немає. Вона, дитина війни, у свої неповні сім років дізналася почім ківш лиха, і тоді з'явилося це прагнення своєю кров'ю оберігати незнайому людину від можливої смерті. «Посвідчення почесного донора Радянського Союзу мені вручили у 1982 році, — розповідає вона. — А приклад мені показала мама, Яніна Доматівна Несчотна, дворазовий почесний донор Радянського Союзу». З 1943 року аж до операції у 1958 Яніна Доматівна здавала кров, естафету перейняла її дочка. Наразі син Кіри Луківни Георгій донорствує, почав ще в армії. А як сталася чорнобильська трагедія, двічі на місяць ходив здавати кров для дітей в «ОХМАТДИТ». Онук ще неповнолітній, але і він прагне продовжити традицію «династії», а поки є волонтером-активістом Київської соціальної служби.

Рушала я у мандрівку закарпатськими замками не задля матеріалу для нової публікації, а заради свіжої поживи, якої прагла душа, уява, пам'ять... Проте деякі подорожні враження відкоригували наміри просто насолоджуватись побаченим. Першим із вражень була газета «Россия», яка лежала просто так (бери — не хочу!) на столиках у холі готелю «Закарпаття». Газета з віршиками «від читачів» про втрачений Росією Крим, яка залишила по собі питання без відповіді: хто, як і для чого організував імпорт цього чтива аж до Ужгорода? Друге враження: руїни замку тамплієрів у селі Середнє і думка про те, що якби сюди залучити зусилля, вкладені у доставку на Закарпаття чужорідних газет, то, можливо, середнянському замку не було б так самотньо. Я, власне, не пропоную його реставрувати (увесь замок — то самі лише залишки величних стін, крізь які сочаться клоччя хмар та ностальгія за незвіданими рицарськими часами). Просто боюся, що рано чи пізно замок тамплієрів щезне. Не знаю, чи «по зубах» буде сучасному бульдозеру абощо викорінити його, але, зрештою, побудований він iз каменю, а це означає, що при відповідній техніці зруйнувати його буде нескладно. Було б бажання... Та поки там, за сотні кілометрів від київської редакції «УМ», маленький чудовий замок ще бачить уві сні минуле та чує брязкiт мечів, згадаймо його. І його «побратимів». А ще принагідно — нашу замково-історично-занедбану Україну, яка вже вивчила слово «піар», але не знає, до котрого наболілого місця його краще прикласти, тому й мовчить про те, про що треба розказувати усім. А при цьому ще й берегти, аби вітри й часи не розвіяли, як попіл...

Сумно закінчилися розваги на воді для дев'яти відпочивальників Євпаторії з Луганська, Львова, Севастополя, Москви та Варшави. Молоді люди (серед них було шестеро дітей віком від 9 до 16 років) вирішили покататися на надувному «Банані». Водночас двоє розважалися за кілометр від берега на водному мотоциклі. 27-річний росіянин не впорався із керуванням і попрямував «на всіх парах» у човен із відпочивальниками.

Кажуть, що коли у 1883 році закладали Одеський оперний театр, була злива. Коли ми від'їжджали до Одеси, у Києві також лляло. «Якось навіть символічно», — спало на думку тоді. Проте Одеса зустріла нас напрочуд гарною сонячною погодою. А київський дощ потім ще не раз довелося пом'янути «незлим тихим словом». Адже вдягатися-взуватися в дорогу довелося зовсім не по-літньому. У шафі вхопилися перші-ліпші туфлі, звісно, під руку потрапили саме ті, що на підборах. Хто ж знав, що на об'єкті журналістам з нагоди реконструкції дозволять певні «слабкості»: піднятися на риштуваннях аж під склепіння театру і навіть побродити по його новенькому, щойно відреставрованому даху...

Розповів про це не хто-небудь, а начальник Запорізького облуправління міліції Микола Іллічов. На черговому брифінгу генерал повідомив про операцію з ліквідації в регіоні підпільних виробництв контрафактної продукції. Лише за два травневі тижні порушено вісім кримінальних справ, складено 56 адмінпротоколів; щодоби з торгобігу співробітники підрозділу з боротьби проти економічних злочинів вилучають «лівої» продукції на 10—15 тисяч гривень.

Синдром однієї ролі знайомий чи не всім відомим акторам. Поцілив у яблучко на екрані — і тебе тільки з нею й асоціюватимуть. Щось подібне трапилося i з династією художників Якутовичів. Батька, Георгія В'ячеславовича, пересічні поціновувачі мистецтва знають, насамперед, як художника-постановника параджанівських «Тіней забутих предків». Син, Сергій Георгієвич, відомий своїм авторством декорацій до «Молитви за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, яких він намалював півтора кілометра. «За кадром» залишаються тисячі графічних робіт, сотні проілюстрованих книг, виставки, відгуки, емоції тих, хто про Якутовичів знає не лише завдяки «Тіням» та «Мазепі»... Цьогоріч Сергій Якутович став лауреатом Державної премії імені Шевченка і відкрив художню галерею «Я». Ці дві події можна ідентифікувати як повернення до свого глядача. Глядача не лише такого, який скучив за якісними, глибокими роботами, а й того несвідомого неофіта, що сучасне мистецтво уявляє винятково примітивно-розмитою, безликою плямою.

Узвичаєним і навіть традиційним стало величати Тараса Шевченка Кобзарем, а то й Великим Кобзарем. Зрозуміло, за назву збірки його поетичної творчості — «Кобзар». Не усвідомлюючи того, що на догоду українофобам «приземлюється» світова велич українського і вселюдського генія. Так само, як і дивогідний обшир його багатопрофільної творчості та національно-громадської діяльності.

Лікар говорить «новому росіянину», який зламав руку:
— Доведеться накласти вам гіпс.
— На фіга мені гіпс? Накладай мармур, я заплачу!