Кобзар чи й академік?!

      Узвичаєним і навіть традиційним стало величати Тараса Шевченка Кобзарем, а то й Великим Кобзарем. Зрозуміло, за назву збірки його поетичної творчості — «Кобзар». Не усвідомлюючи того, що на догоду українофобам «приземлюється» світова велич українського і вселюдського генія. Так само, як і дивогідний обшир його багатопрофільної творчості та національно-громадської діяльності.

      Що ж до кобзарів і самого кобзарства, то це дійсно славетне і суто українське явище, яке не має аналогів у світовій історії. А оскільки це торкається і самого Шевченка, то конче потребує хоча б найкоротшого розкриття. Кобзарі, лірники і бандуристи козацько-лицарської епохи, як до них — гуслярі часів Київської Русі, були носіями нашої древньої історії, слави, мови, національних звичаїв, любові до Батьківщини. Свідчення цього — образ тогочасного кобзаря на стародавній фресці початку XI століття в соборі святої Софії Києва.

      Ці народні подвижники не були рапсодами древніх греків-еллінів або бардами давніх кельтів, що звеличували і розважали своїх володарів. Кобзарі ж, ідучи від села до села чи містечка, своїми піснями-думами нагадували народу нашу епічну героїку. І отак, як Боян в XI столітті, а Митуса — в XII, піднімали наш народ на боротьбу з поневолювачами, кобзарі супроводжували козаків у бойових походах, наснажуючи їх на мужність. І саме за це завойовники кобзарів так жорстоко карали. Згадаємо хоча б моторошну «Кодненську розправу». В цьому містечку на Житомирщині після зрадницької політики Російської імперії та придушення всенародного гайдамацького повстання, відомого як Коліївщина, поневолювачі стратили тисячі гайдамаків. Та особливо люто карали кобзарів.

      Саме тому Шевченко як нащадок свого діда-гайдамаки Грушівського, закликаючи українців до визволення з неволі, нарік перші видання своїх поезій «Кобзарем». А наполоханий кобзарським впливом на народ російський царат не полишав послідовно-суворо переслідувати кобзарів до свого скону. Отак під час лікування в Криму Лесі Українки та її чоловіка, вченого, музикознавця і фольклориста Климента Квітки, вони запросили до себе кобзаря, щоб покласти на ноти народні пісні. Та коли кобзар зійшов з пароплава, на нього накинулися жандарми, побили і потрощили бандуру.

      Отож перейменування Шевченком у 1859 році своєї останньої за життя розширеної збірки творів, як «Поезія», є свідченням як його мудрої далекосяжності, так і подиху нової суспільної епохи. Він усвідомлював уже тоді, що далеко сягнув своєю творчістю і діяльністю межі колишнього кобзарства, а сам Шевченко став національним символом України-Руси. Адже саме того року художня рада Академії мистецтв одностайно надала звання першого в історії імперської Росії академіка гравюри й офорту за його творчість. Це його подвижницька жертовність, оскільки такий жанр образотворчого мистецтва, окрім щонайвищої майстерності, потребував ще й надтяжкої його фізичної праці. А це для знесиленого понад десятьма роками солдатчини в азійських пустелях було невідворотно згубним. Та творив він гравюри для масового поширення в Україні. 10 березня, вже смертельно хворим, після дня свого народження та тяжкого нападу водянки, він, спускаючись уночі зі свічкою зі своєї мансардної кімнатки в Академії до творчої майстерні, що була там же, на майданчику сходівні, впав і помер, як на своїй національній барикаді...

      А втім, саможертовністю і самовідреченістю сповнене все його життя, в ім'я благородної справи України-Руси. Ще в 1853 році, під час навчання в Академії, Тарас відмовився від заманливих творчих запрошень. Адже Тарас уже тоді за ескізами найвидатніших тогочасних зодчих К. Россі та А. Кавоса розписував інтер'єри наймонументальніших споруд Петербурга. Притому за рекомендацією славетного художника-академіка Карла Брюллова, улюбленим учнем якого був Тарас. У нього ж Шевченко жив, а з часом вони і здружилися. Та умовляння «Великого Карла», як величав його Тарас, не подіяли. Шевченко домігся в академії довготривалого творчого направлення його в Україну, де увійшов до складу археографічної експедиції як художник і етнограф. А після закінчення Академії художня рада обрала Шевченка «академічним пансіонером», для вдосконалення майстерності в Італії.

      Та, захворівши в дорозі і лікуючись у Ревелі (Таллінні), Тарас свідомо не скористався «золотою» перспективою, якої домагалися його колеги: в тогочасній Європі, як і в Петербурзі, який їй наслідував, панував змертвілий канон «класично-біблійного» спрямування, який Шевченко не сприймав. Він повертається в Україну для продовження творчої праці в археографічній експедиції Київського університету протягом 1845—47 років. Його метою було змалювати і тим самим увічнити українську старовину, яку нещадно нищила царська влада з метою знівелювати її перед московською. Так Шевченко творив вимріяне ним видання тритомного альбому малюнків — «Живописна Україна».

      Плідна праця Шевченка дала йому переваги навіть за поширеного конкурсу бути обраним професором малювання в Київському університеті. Здавалося б, нещадна для Тараса доля прихилилася до нього. Адже він здавна плекав мрію жити в Україні, творити для неї. Та вдачею він був «кобзар-бунтівник». Його поетична і художня тврчість була потрібна нашому народу, як стародавній вічовий дзвін. І він активно увійшов у Києві до національно спрямованого Кирило-Мефодіївського братства як потужно-радикальної сили. А таке «вільнодумство» було нестерпним для абсолютистської Російської імперії. Та ще й в Україні, з її козацько-гайдамацьким духом. Тому Шевченка піддали арешту і фельд'єгерським кар'єрам без перепочинку, відвезли до Петербурга, в фортечний каземат. Та й там, у напівтемряві, він творив свою закличну поезію. А на прискіпливих жандармських допитах не відрікався від своїх національних ідей та викривав драконівську імперію, яка сама спричиняла повстання проти страхітливого стану України. Отак і будучи з усіх братчиків найтяжче покараним у десятирічну солдатчину в колонізовані імперією пустелі Азії, Шевченко ствердився двома поетичними рядками:

      Караюсь, мучуся,

      Але не каюсь...

      Тому прогресивний російський письменник і критик Микола Добролюбов, званий Совістю Росії, щонайвище шанував і поширював творчість Шевченка та його національну і громадську діяльність. І Добролюбов про нього писав: «Він поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе»... «Він вийшов з народу, жив з народом і не тільки думками, а й обставинами життя був з ним кровно зв'язаним». Та це зворушливо правдиве визнання Добролюбовим Шевченка було обмеженим, оскільки він не був обізнаним з художньою творчістю Тараса та енциклопедичними знаннями. А Іван Франко, неперевершений в обсязі знань і безмежності обширу наукових і літературних праць, будучи грунтовно обізнаним з творчістю Шевченка, ще вище підніс його велич: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він вказав нові і світлі шляхи професорам і книжним ученим. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».

      Своїми художньо-філософськими творами Тарас створив новий образотворчий жанр, збагативши мистецтво Російської імперії. Його наслідували, зокрема, такі відомі художники, як Л. Жемчужніков та В. Тропінін.

      Творчі пошуки Шевченка-живописця на багато десятиліть випередили «новації» Пабло Пікассо. А на межі 1920—30-х років розквіту, а затим «розстріляного українського ренесансу» Шевченка наслідувала справжня плеяда художників-академіків, очолюваних Михайлом Бойчуком. Що ж до самого Шевченка, то за російської та радянської імперії його як геніального творця новітнього живопису просто замовчували. А ця галузь його творчості по-справжньому незбагненна як за оригінальністю, так і за плідністю.

      Чи замислюємося ми над тим, що за короткі роки його творчості, перервані десятилітньою солдатчиною, він створив неймовірно багато різножанрових творів? З них збереглося понад 1100 картин, сотні чудових портретів відомих творців і діячів. І невідомо, де поділися численні його твори живопису: даровані друзям і знищені, як і літературні твори, перед його арештом. Зникли і відібрані у нього. Тарас із солдатчини писав з гіркотою Федору Лизогубу про те, як під час трусу вилучили «повну портфелю» малюнків, а затим ще й «цілий жмут». Чимало своїх творів знищив він сам. А скільки він створив би, якби Микола I не заборонив Тарасові писати й малювати в засланні...

      Проте Шевченко і там потаємно створив справжню галерею образів і пам'яток культури, поневолених російською агресивною імперією: казахів, каракалпаків, узбеків, туркменів, яких царат усіх разом зневажливо нарік «киргизами». І ці народи вважають Шевченка своїм першим живописцем «Тарази», назвавши його іменем музеї, картинні галереї. Тарас і там був Кобзарем, своєю творчістю закликаючи ці народи до визволення. А коли про це пішов погомін, Шевченко почав творити з глини скульптурні образи. Він був нескоримим у служінні своїй ідеї.

      Не зламала його і страхітлива тогочасна солдатчина, і, як він сам писав: «Я лишився таким, яким був!». Адже за вдачею Тарас відзначався доброзичливістю, тонким гумором, легко спілкувався. А як він співав! І його побратим у Справі України-Руси письменник Панько Куліш стверджував: «Якби Тарас не уславився як поет і живописець, він набув би не меншої слави як співак». Синьоокий, з хвилясто-каштановим чубом, жартівник, він був привабливим. Вбирався стримано і зі смаком. Про це свідчить і останнє його фото 1859 року, зроблене в Києві його академічним приятелем Іваном Гудовським. Та найперше, що відзначало Тараса Шевченка, це його інтелектуальність, висока освіта та відданість власнiй ідеї. І не дивно, що від нього в захопленні багато років була княжна Варвара Рєпніна, дочка Полтавського та Чернігівського генерал-губернатора М. Рєпніна-Волконського. Вона, попри заборону, писала Тарасу в солдатське заслання.

      Не полишаючи свій поневолений народ, Шевченко творчо й особисто спілкувався з найвидатнішими прогресивними діячами імперії. А про дивовижний обшир знань Шевченка неспростовно свідчить його солдатський «Щоденник», ущерть заповнений цінними фактами, їх датами, цитатами, іменами найвидатніших людей різних часів з усього світу. І це не маючи в солдатській казармі книжок з історії чи мистецтва! Так, Шевченко був справжнiм енциклопедистом. Але, зрозуміло, Шевченко не догодив і радянській імперії. Тому в ленінській галереї Монументальної пропаганди полтавець Луначарський умістив і гіпсовий пам'ятник Тарасові. На п'єдесталі погруддя було викарбувано: «Поэту-крестьянину Т. Шевченко». Не Генію України, незламному борцю, академіку. А так, зневажливо, ніби самодіяльному графоману-селюку. Хоч ще за царату, жагуче ненавидячи діяльність Шевченка, під час поховання його на Волковому кладовищі поет Некрасов у своєму прощальному вірші написав: «...умер русской земли человек замечательный». Тодi, як i сам автор посвяти мав українське походження і народився в Немирові, на Поділлі України. Та й свідомі українські творці тоді захоплювалися принизливим для нас, із родини народів античної середземноморської культури, «хлопоманством», «ународнювали» Тараса, який був сином народу. Навіть залюблений у Шевченка академік живопису К. Трутовський на своїй великій картині «Шевченко на Дніпровій кручі» зобразив Тараса у свитці, накинутій на плече, сорочка-вишиванка, розхристана. Він у чоботах і шароварах, а на голові хвацько, набакир, надіта шапка. При тому, що змальована літня пора. Ну і «неодмінна» кобза в руці.

      Шевченко зимував у Нижньому Новгороді, будучи змушеним наказом «не пущать» його ні до Москви, ні до Петербурга, повертаючись із солдатчини. Тільки тоді він убрався в кожух і смушеву шапку та ще й завів бороду. Для ославленого вкрай Шевченка-страдника це не була якась примха.

      То чому дотепер і в уяві, і в багатьох мистецьких витворах образу Шевченка його сприймають старим, похмурим, відчуженим від рідного краю та його людей. А є ж багато автопортретів Тараса молодого віку — як об'єктивні його образи.

      Народи всіх континентів планети звели нашому генію-Прометею величні пам'ятники, як і своєму національному захисникові. У США його постать на постаменті підноситься у столиці Вашингтоні, поблизу резиденції президентів — Білого Дому. І більше з іноземців — нікому.

      Ще в перші роки радянської влади, коли вожді марили відтворенням не «білої», а «червоної» імперії і загравали з іще недавно поневоленими Російською імперією народами, було видано наказ спорудити по всіх населених пунктах України пам'ятники Тарасові Шевченку. Та це не було втілено, бо влада сама переполохалася і такого Тараса. То хай же хоч тепер, у незалежній Україні, скрізь постануть монументальні пам'ятники Тарасові Шевченку в усій його величі, які несли б потенціал Кобзаря — народного борця, а образом — митця, естета, академіка, яким він був і лишався навіть солдатом-штрафником у засланні.

Олесь СИЛИН,

заслужений архітектор, заслужений діяч культури і мистецтв України,
головний експерт Всеукраїнського Фонду пам'яток ім. Олеся Гончара.