Після гучного відкриття фестиваль сучасного мистецтва ввійшов у спокійну течію: в алеях кіностудії Довженка уже не так велелюдно, як було на відкритті. Публіка здебільшого молода — від 16 до 35 років.

Київ, хоч і столиця, але грандіозними вуличними шоу не розбалуваний. До минулої суботи в пам’яті шанувальників незвичайних дійств закарбувалися хіба вистави «Французької весни»: ангели на площі перед Софією Київською, циркачі на воді в Гідропарку, повітряні ляльки біля арки Дружби народів. Сучасне мистецтво ще ніколи не доходило до майдану Незалежності: наймасштабніша площа столиці віддавалася під усе — мітинги, «халявні» концерти світових зірок і артистів місцевого розливу, тільки не під сучасні синтетичні театральні видовища. «Гогольфест» вирішив зламати традицію. Від самого початку свого існування фестиваль сучасного мистецтва заявив про себе як про дійство, яке зробить Україну відомою у світі й модною у себе вдома. Якщо вже організатор фесту, театр «Дах», поставив перед собою таку планку, тоді чому не розпочати «Гоголя» на майдані?

Коли ми ввечері підтягнулися у серце столиці, трохи розгубилися: де краще стояти, щоб усе було видно, щоб нічого не пропустити? Адже на майдані замість звичної однієї сцени стояло два крани, кілька екранів і якась незрозуміла конструкція, обтягнута білим полотном. Побачивши такий розмах, моя знайома відразу сказала: «Мені не подобається, що цей фестиваль носить ім’я Гоголя. Він завжди соромився України, а ми його так возвеличуємо». Якщо б Гоголь побачив цей фестиваль, він навряд чи захотів би їхати на постійне місце проживання в Санкт–Петербург, подумалося мені.

Після грандіозного суботнього шоу «Гогольфест» перейшов на кіностудію Довженка. Вперше за багато років ворота на проспекті Перемоги відчинилися — недільного ранку кіностудія прокинулася, як спляча красуня від поцілунку арту. Організатори фестивалю зметикували, що територія Довженка — terra incognitа для простих смертних, тож при вході заздалегідь розмістили інформаційний центр, де роздавали карти кіностудії, афіші фестивалю і пропонували послуги екскурсоводів, які знають про кіностудію все до найменших деталей.

Потішити самолюбство, що в нас найродючіші чорноземи, древня історія і найталановитіші люди, може кожен українець. Не буду відхрещуватися, я теж належу до тієї когорти людей, котра за Україну порве вишиванку. Але давайте дивитися правді у вічі. Такого скупчення рагулів, як в Україні, треба по всьому світі вдень зі свічкою пошукати. Не будемо далеко ходити. Пропоную для першого разу прослідкувати прояв нашого рагулізму у становищі замків в Україні. Кажуть, ментально ми дуже схожі з французами, тож для порівняння візьмімо замки французькі, точніше, бургундські.

На думку відомої української кураторки, власниці Ludmila Bereznitska&Partner Gallery, віце–президента Фонду розвитку сучасного мистецтва «Ейдос» Людмили Березницької, молоді українські художники дуже відрізняються від європейських. «Західні художники рідко мислять живописом як способом вираження. У них усе концептуально. Українські художники мають свою школу, свою естетику. Вони пишуть живопис. Це непогано. Ми хотіли, щоб молодь з усієї Європи і група українських художників знайшли спільну мову і створили міжнародний проект на екологічну проблематику. Тоді їхні культурні поля наповняться новим сенсом», — пояснює Березницька. 2 вересня в галереї Ludmila Bereznitska&Partner Gallery та в галереї «Лавра» 18 художників з 10 країн світу презентували дві виставки під однією назвою «Магніт», тобто єдине культурне поле притягання.

На днях актори театру «Дах» урочисто перевезли з «Мистецького арсеналу» металеву і за чотири роки існування трохи поіржавілу голову патрона фестивалю сучасного мистецтва «Гогольфест». Тепер голова містичного генія з перфорованого металу стоїть біля воріт кіностудії Довженка і чекає на відвідувачів фестивалю, який проходитиме з 4 по 12 вересня за адресою: проспект Перемоги, 44, біля станції метро «Шулявська».

Єжи Онух прожив у Києві 13 років, із них п’ять останніх очолював Польський інститут, а до того був директором Центру сучасного мистецтва, заснованого Джорджем Соросом. Квартира, в якій мешкав пан Єжи, була неподалік Золотих Воріт, як і приміщення Польського інституту. Польський менеджер культури щовечора зі своєю собакою прогулювався у скверику поруч із музеєм та жодного разу не пройшов через головну браму стародавнього Києва, збудовану в ХХІ столітті. Коли його каденція у Польському інституті в Києві добігала кінця, пан Єжи вирішив перетворити Золоті Ворота зі звичної музейної споруди на родзинку сучасного мистецтва. Він написав коротенький прощальний текст про ворота, а польський художник Леон Тарасевіч його візуалізував. Так вийшла інсталяція Porta Aurea, яку презентували ввечері 30 серпня. А оскільки Єжи Онух — дуже хороший арт–менеджер, він ще й продемонстрував, як можна перетворити закінчення терміну своєї роботи на мистецьку акцію. До речі, в суботу в Національній філармонії була офіційна частина прощання з Єжи Онухом під джаз Jagodzinski Trio, а вже в понеділок польський менеджер культури зробив прощальний подарунок місту.

Поки Держкіно і Спілка кінематографістів розводять руками, що кіно нема, бо немає грошей і потрібних законів, у бій ідуть одинаки. Микола Резніков з інформагентства «Нова Україна», який упродовж року займався медіа–проектами, хоче спробувати впровадити в Україні нову модель кіноіндустрії, яка досить поширена у всьому світі, — Rebel Filmmaking, тобто зйомки якісного прокатного кіно при малому бюджеті.

По дорозі від метро «Арсенальна» до Лаври групами тягнулися представники неформальних рухів із довгим волоссям, сережками і в чорному одязі. Біля стін Києво–Печерської лаври Українська православна церква Московського патріархату 28 липня святкувала День Хрещення Русі масштабним рок–концертом. Виступи гуртів «Бумбокс», «Брати Карамазови» та «Воскресіння» заманювали молодь, та вражав зовсім не склад виконавців. Помпезність святкування перевершувала всі можливі публічні дійства, разом узяті. Сцену монтувала та сама команда, яка працювала з Полом Маккартні: звук приголомшував своєю якістю. Велетенський екран, перфектне відео. У партері всі чемні й чистенькі. І не тому, що багато вибраних. Зі Співочого поля йшла пряма трансляція на Першому національному телеканалі і радіо «Ера», тож картинка мала бути найвищого рівня, ніяких п’яних облич і середніх пальців, що доволі часто спостерігалося за два кроки від партера.

Музикант, який перетворив гітару на оркестр і винайшов техніку дворукого теппінгу (коли пальці обох рук на грифі гітари, наче на піаніно), не може поскаржиться на неувагу до своєї персони. Сьогодні Енвер Ізмайлов — єдиний джазовий музикант в Україні, якому дали звання народного артиста. Його етноджаз знають по всьому світу.

Щоразу, захоплено спостерігаючи за Енвером Ізмайловим на сцені, я думала: цікаво, який він у житті без гітари: кримський татарин, за спеціальністю — газовий зварювальник, який самотужки навчився грати на електрогітарі і став першим джазменом у країні?