У режисера Андрія Білоу­са, який у рейтингу най­перспективніших молодих майстрів театрального мистецтва сьогодні займає одну з провідних позицій, є дуже важлива для творчої людини риса. Поки одні його колеги роками тасують свої та чужі штампи, переносячи їх з однієї постановки до іншої, Білоус у кожній своїй виставі намагається бути оригінальним.

Минулого року художній керівник Молодого театру Станіслав Мойсеєв мав тривале мистецьке відрядження до Угорщини — у Театрі ім. Йокая (місто Бекашчаба) ставив гоголівське «Одруження». (Цей спектакль був частиною великого проекту «Центральноєвропейське театральне коло», суть якого полягала в тому, що режисери семи країн, з якими межує Угорщина, ставили в цьому театрі п’єси своїх співвітчизників). За рік вистава Мойсеєва побувала і на гастролях, і на фестивалях, а днями Станіслав Анатолійович відзвітував про свою роботу в Угорщині перед земляками. Виставу «Одруження» показували на сцені Театру юного глядача на Липках.

Коли вперше заходиш до театру «Вільна сцена», враження таке, наче потрапив усередину «Чорного квадрата» Малевича. З тією лише поправкою, що тут він — у об’ємному, а не плоскому зображенні. Мільйони глядачів намагаються збагнути таїну цієї художньої геометрії на площині, ти ж прагнеш осягнути її магнетизм зсередини. На шляху до відгадки Дмитро Богомазов пропонує різні підказки, власне, кожна його постановка є такою підказкою. Від цього «Чорний квадрат», як і Малевича, так і «Вільної сцени», не те щоб стає повністю зрозумілим, але прагнення розкодувати його однозначно посилюється... У Богомазова ж, у свою чергу, посилюється бажання ще більше замаскувати чергову нову ідею — ну такі вони, ці митці, все хочуть примусити глядачів працювати на своїх виставах...

Наталя Сумська — актриса унікальна. Здавалося б, перед нами — стопроцентна героїня, а кожна її нова роль доводить: амплуа для справжнього майстра — всього лише умовність. У виставі «Грек Зорба», яка стала першою прем’єрою нового сезону в Театрі імені Франка, Наталя Сумська грає Гортензію–Бубуліну. Вічну жінку пост–бальзаківського віку, чотириразову вдову, яка мала безліч романів, пригод та інтриг, а й досі не забула, як тріпоче серце, якщо поряд — справжній чоловік.

Торік виповнилося сто років від народження й п’ятдесят років від дня смерті Степана Бандери. Ці круглі дати вкотре додали пристрастей до політично–історичних суперечок, які ще довго точитимуться навколо цієї одіозної постаті, але для широкого загалу Степан Бандера так і залишився людиною–загадкою. Наблизити героя до його нащадків спробував актор і режисер, художній керівник театру української традиції «Дзеркало» Володимир Петранюк. У його п’єсі «Чорна рілля, або Любов і смерть Степана Бандери» немає політики, але є дуже багато моментів, рекомендованих для індивідуального осмислення. А вистава, презентована днями в театрі «Дзеркало», взагалі спершу наштовхує на думку, що глядачам запропонують зворушливу мелодраму: затишна кав’ярня, притишене світло, музика Луї Армстронга, миловидна пані клопочеться біля барної стійки, статечний пан заходить із дощової осені і замовляє чорну каву... Тут він згадуватиме своїх жінок, Юлю, Анну і Ярославу, порівнюватиме себе з сичем, який живе в криївці, «в світі поза штучним цукром і білявкою Барбі», і зізнається: «Я відчуваю сердечну маячню, але не знаю іншої дороги». Історія розгортається у двох часових площинах — минуле і сучасне — хоча автор окреслює конкретну дату цієї зустрічі в кафе: 15 жовтня 1959 року, Мюнхен, останні часи життя героя.

«Як там наша «Марія»?» — з таким запитанням художній керівник Фестивалю жіночих монодрам Лариса Кадирова навідувалася до Мінкультури щотижня. І хто знає, чи відбувся б сьогодні цей фестиваль, якби не наполегливість пані Лариси. За роки своєї «прописки» в українському культурному просторі «Марія» перетворилася на солідну мистецьку інституцію, але це не убезпечило її від щорічних організаційно–фінансових нюансів.

Минулого сезону Театр імені Франка вийшов у беззаперечні лідери за кількістю гастролей. Тоді як далеко не всі театри спромоглися на один–два творчих марш–кидки до сусідів, свою гастрольну історію 2009—2010 «франківці» розписали аж на п’ятнадцять позицій. Тут вам і Париж, і Мюнхен, і Москва, і гранд–візит до Санкт–Петербурга, і добрий десяток українських міст... Щоправда, їздили здебільшого за рахунок сторони, яка запрошувала, держава оплатила лише поїздку до Херсона.

Сьогодні виставою «Кам’яний господар» Російська драма відкриває сезон, який, окрім прем’єрних вистав, обіцяє ще кілька гарних приводів для того, щоб зібрати на банкеті друзів, колег і начальство з найвищих мистецьких i владних кабінетів. Виповнюється 120 років першому стаціонарному театру в Україні, 85 років, як Російська драма отримала статус державного театру і 70 років iз дня присвоєння їй імені Лесі Українки. «Як відзначатимете круглі дати?» — запитую у художнього керівника театру Михайла Рєзніковича. «Працею», — відповідає Михайло Юрійович, який цього року і сам матиме невеличкий приватний ювілей: 15 років на чолі Російської драми. Робота, судячи з планів 2010—2011, у Театрі Лесі Українки передбачається серйозна: на порядку денному — близько десятка нових вистав.

Візит П’єра Рішара до України розпочався з казусу. Запізнившись на свій літак через «пробки», які, як виявляється, є невід’ємним атрибутом не лише Києва, а й Парижа, актор разом iз командою вистави «П’єр Рішар. До запитання» змушений був летіти в Україну іншим рейсом. Компенсацією за цю прикрість мав би стати розкішний торт iз черевиком від організаторів — Рішар цей жест оцінив i з задоволенням скуштував шматочок десерту. Цікаво, що свій перший приїзд до України суперпопулярний актор, який за рік має тисячі зустрічей і змушений переосмислювати гігабайти інформації, пам’ятає дуже добре. «Коли я приїздив сюди у 1998му, — пригадав Рішар, — у вас саме перебував Президент США Білл Клінтон. Пам’ятаю, як тут у новинах розповідали про візит Клінтона, а потім говорять: «А тепер — про серйозне. До нас приїхав П’єр Рішар». Сьогодні Клінтон уже не Президент США, а я й досі П’єр Рішар. І я дуже радий, що знову тут, що своєю виставою зможу подякувати українським глядачам за роки прихильності до мене».

За понад сорок років у кіно актор П’єр Рішар знявся у близько шістдесяти картинах. Найвідоміші з яких — «Невезучі», «Татусі», «Укол парасолькою», «Іграшка», «Ліворуч від ліфта» — у вигляді CD–копій прикрасили сімейні колекції мільйонів кіноманів усього світу. На екрані він — комік до останньої волосинки білявої шевелюри, але це амплуа — не єдине у творчому житті П’єра Рішара. Пересвідчитися в його таланті драматичного актора можна буде вже за кілька днів: 15, 16 та 17 вересня улюбленець мільйонів на сцені Театру ім. Франка покаже виставу «П’єр Рішар. До запитання».