Коли Іван Дзюб, майже монопольний перекладач японської прози, завершив українізувати трилогію Харукі Муракамі «1Q84», то з подивом завважив: попри мільйонні наклади роману у світі «його аналіз лишається загадкою» (ЛітАкцент, 12.12.2011). Й аби увиразнити глибини цих текстів, додав: «Складається враження, що архетипи Муракамі навіяні Юнґом».

Нова дитяча літпремія «Великий Їжак» стартувала по–дорослому. Довгий список претендентів, шорт–лист, промо–тур номінантів, церемонія нагородження в контексті представницької конференції з проблем дитячо–юнацького читання, 10 000 гривень переможцеві плюс обіцянка презентаційної подорожі на Ляйпцізький книжковий ярмарок наступної весни.

Буває, нова книжка письменника довго лишається непоміченою через занадто яскравий спалах попереднього твору автора. Так сталося з повістю Марії Матіос «Армагедон уже відбувся» (Л.: Піраміда), котра з’явилася саме в розпал шкандалю навколо недолугого судового позову комуніста–депутата до її мемуарів «Вирвані сторінки з автобіографії» (вийшла там само). «Армагедон...» зацікавить бодай тим, що є зрілим твором зрілого майстра, де на невеличкому повістевому просторі вибудовано повноцінну романну колізію.

Твори для дітей (а надто для юнацтва) — літературний сфінкс, що своїми загадками ставить всіх у глухий кут: батьків, учителів, видавців. Чому до улюбленої книжки вашого дитинства власні діти ставляться байдуже? Чому дорогий вам класичний роман нецікавий сину–школяреві? Чому розкішні ілюстрації модного художника не перетворюють видання на бестселер?

Нове книжкове видавництво «Спадщина–Інтеграл» узялося відновити славетний журнал «Сучасність». Незмінним головою редакційної ради лишається академік Іван Дзюба. Головним редактором — поет–лавреат Тарас Федюк.

Видавництво Івана Малковича «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» відсвяткувало двадцятиріччя. Поважний, як на вік української держави, ювілей, але він виходить далеко за межі святково–календарного контексту. Річ у тому, що саме це видавництво якнайвиразніше спричинилося до серйозних якісних змін на вітчизняному книжковому ринку.

Не пригадати іншої української книжки про історичні битви, зробленої так, парадоксально кажучи, по–святковому й туристично привабливо, як–от: «Ґрюнвальдська битва — битва народів» (К.: Балтія–Друк). Звичайно, ознаки бою — кров, біль, смерть — геть не святкові. Але ж хірурги, перемагаючи все те, радіють? Історики подібні до них, коли розтинають міфологічні пухлини — наслідком стає очищене, здорове знання. Отже, наша книжка схожа на публічну лекцію–операцію в анатомічному театрі.

Історичний календар — жанр давно популярний. За радянських часів чи не в кожній оселі висів відривний календар, де на лицьовому боці кожної сторінки містився перелік подій, що трапилися цього дня в історії, а на звороті — розширена оповідь про одну з них. Величезними накладами випускали книжки під назвою «Календар знаменних і пам’ятних дат». Дотепер щоденні газети і телеканали мають рубрики на кшталт «Цей день в історії»; навіть на моніторах у київському метрі це є. Схоже, утилітарно–інформаційна функція для історичних календарів навіть не головна; вони привертають несвідому увагу передовсім своєю заспокійливою психологічною дією — оберігають людську пам’ять від дискомфортних «білих плям». Календарі — фантоми тяглості часів.

Не кожний дебют викликає масовий відгук преси, а перші дві книжки Тараса Антиповича — «Мізерія» (К.: Нора–Друк, 2007) та «Тіло і доля» (К.: Факт, 2008) — спромоглися зібрати як дописи принагідних рецензентів, так і аналітику відомих критиків. Одні насамперед захоплювалися легкістю Антиповичевого письма, вигадливістю фантазії та одностайно висновковували: нічого подібного досі в українській літературі не було (пізніше Яна Дубинянська поставила цьому захватові точний діагноз: брак ерудиції). Інші ж, з ерудицією, побачили тут алюзії на відомі класичні й сучасні твори світового письменства.

Щойно відбувся творчий вечір Людмили Тарнашинської, прозаїка, поета й літературознавця, головною темою досліджень якої є феномен українського шістдесятництва. Саме навколо її останньої книжки, що так і зветься — «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» (К.: Смолоскип), — виникла незапланована дискусія, оскільки в залі зійшлися кілька «героїв» її книжки з різними поглядами на суть, розміри, впливовість цього явища.