Муракамілогія: профілактика ідіотизму

Коли Іван Дзюб, майже монопольний перекладач японської прози, завершив українізувати трилогію Харукі Муракамі «1Q84», то з подивом завважив: попри мільйонні наклади роману у світі «його аналіз лишається загадкою» (ЛітАкцент, 12.12.2011). Й аби увиразнити глибини цих текстів, додав: «Складається враження, що архетипи Муракамі навіяні Юнґом».

Дно Муракамівських романів справді не прозирає. Але для інтерпретації його свідомих та підсвідомих (поведінка персонажів) рефлексій Юнґ, здається, — занадто широке мірило. З одного боку, універсальність Юнґівської класифікації така, що ті архетипи можна побачити й у примітивних текстах. З іншого, психоаналіз нічого не відкрив, а лише назвав та логізував те, що класична література побачила інтуїтивно.

Зарубіжні критики звернули увагу на структурну подібність творів Муракамі та «великого роману» кінця ХІХ — початку ХХ століття. Багатотомові епопеї були спробою опанувати феномен Часу. «Війна і мир» Льва Толстого — на макрорівні: як людські спільноти витворюють імперативний часопростір, що «керує» конкретним персональним життям? «У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста — на мікрорівні: як особистість позиціонує себе поміж людей, речей та явищ і які суспільні конфігурації з того виникають? І там, і там каталізатором метаморфоз виступає час. «Доведеться позмагатися з часом», — вступає у діалог з попередниками Харукі Муракамі.

Імена обох класиків виникають на сторінках «1Q84» — і то не демонстрація ерудиції. З Толстим епопею Муракамі зближує спроба, сказати б, соціологічно­політологічного пояснення механізмів наочних та латентних подій. З Прустом — намагання протиставитися хвилям хаосу. Великий француз утримував рівновагу супроти потоку часу, фіксуючи найменші миті сприйняття й асоціативно зближуючи різночасні спомини. Персонаж Пруста весь час щось стрімко наздоганяє. У японського письменника інший спосіб, його персонаж «поки вдавалось, намагався бути безбарвним, прозорим стороннім спостерігачем... Йду тихо, немов черепаха. Але крок за кроком наближаюся до вас».

Якщо оповідь семикнижжя «У пошуках утраченого часу» — це неспинний вільно­примхливий плин свідомості, то у «1Q84» усе тестується жорсткою логікою («він не довіряв речам, яким бракувало причини»). Три­чотири персонажі почергово розповідають про своє розуміння того чи іншого епізоду, причому щоразу час оповіді повертається на крок назад. Таким чином, загальний час ніби розшаровується на паралельні варіанти його сприйняття. Препарований у такий спосіб, час втрачає свою жахливу масу, а отже й агресивність і, нібито, надається поясненню. Та лише на перший позір.

Кожна з трьох книжок роману «1Q84» — паралельна версія одного розслідування. Зовні — «це світ гарного шахрайського роману. Приготуймося до будь­яких несподіванок і відчуймо густий запах переступу. Насолодімося крутим спуском униз. А як опинимося на краю водоспаду, то падаймо красиво разом», — так один із персонажів характеризує книжку, що опиняється в епіцентрі романних подій, і те ж можна сказати про увесь «1Q84». Кожна з трьо­х частин — цілком викінчена історія (і в цьому сенсі їх можна читати в довільному порядку). У кожній трохи зміщено вектор роздумів, і через те висновки опиняються в різних площинах інтелектуального простору. Але й усі три книжки разом не дають очікуваних відповідей, бо, «неможливість здогаду — суть усієї цієї справи». Тому не факт, що у проекті «1Q84» Муракамі поставив крапку.

Отже, роман можна назвати розслідуванням цілком конкретних незаконних дій невідомих осіб, а можна — дослідженням ігор розуму. Процес осмислення персонажами сюжетних перипетій призводить до калейдоскопічної зміни точок зору: світ у свідомості починає загрозливо хитатися. Спочатку, наприклад, упевненість, що «не закони й логіка породжують реальність, а реальність — закони й логіку». Далі — сумнів: «Можливо, ідеться про взаємне відображення у двох дзеркалах, поставлених одне проти одного. Я — частина цього світу, а сам світ — частина мене самої». Ще пізніше — здогад: «А що, коли це підробка, яку пізніше його свідомість з якоюсь потрібною метою зумисне витворила?» Й нарешті — розпач: «Запам’ятайте: видимість речей оманлива».

Отже, відбувається щось протилежне відомому зі школи гаслу: що більше знаєш, то краще розумієш. Як тільки персонажі Муракамі занурюються у роботу з інформацією, зі знаками, символами та відлуннями мотивів — усе наближається не до порядку, а до хаосу: «Ще недавно світ був у її руках. А от зараз він почав розпадатися на частини». І повсякчас кожного переслідує інтуїтивний здогад: «Я чогось недобачив. Чогось украй важливого, якого не можна було пропустити».

Герої усіх творів Харукі Муракамі — люди, які борються за щось до кінця. Їхня спільна зброя — логіка («укладала в голові різні аргументи в пріоритетному порядку»). Головний внутрішній конфлікт кожного роману — ґвалтівне упослідження цієї логіки абсурдом буття. Персонажі, позбавлені звичної опори на власний розум, починають нервувати. А «нервування — визнання своєї поразки», як прочитали ми іще в першому з перекладених українською романів письменника (Погоня за вівцею. — Х.: Фоліо, 2004). Тобто, усе відбувається точнісінько, як у романах Франца Кафки. Згадаймо хрестоматійну першу фразу його «Процесу»: «Напевне, хтось обмовив Йосифа К., бо одного ранку, дарма що він не скоїв жодного злочину, його заарештували». Поки персонаж ставиться до інциденту, як до непорозуміння, звичне життя триває; як тільки пробує розібрати абсурдну ситуацію на причини й наслідки і починає нервуватися через незбагненність — він приречений. І що більше апелює доводами розуму — то гірше йому відгукується. Все так, як і у Муракамі, де хтось доходить висновку: «Нічого не можна було випускати з душі».

«Кафка — центральний письменник нашого хаосу», — пише американський літературознавець Гаролд Блум (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). Саме до Кафки найбільш подібний Муракамі — не так стилістикою, як повище згаданою суттю головного конфлікту між логікою та абсурдом. Якщо австрієць послуговувався лише інтуїцією, то японець повсякчас тримає в умі жахливий досвід тоталітаризму. Його країну оминули фашизм та комунізм, але небезпеки й виклики, що виходять там від квазірелігійного сектантства — цілком реальні. Під цим оглядом трилогію «1Q84» можна вважати текстом про те, як подібна секта непомітно, повільно, але глибоко й майже невиліковно інфікує суспільство.

На щастя, у справжній Японії такого не сталося, але «хіба письменницька робота не полягає в тому, щоб уявити собі те, чого ніколи не бачив?» — запитує Муракамі вустами колеги­літератора з «1Q84». В цьому сенсі роман, звичайно, має чимало ознак антиутопії — починаючи з прямої алюзії заголовку на повоєнний (1949) бестселер Джорджа Орвела «1984». Але, як і у порівнянні з Кафкою, це про те саме, але у геть відмінному стилі. «1Q84» — такий же реалістичний роман з життя сучасної Японії, як, скажімо, «Біси» Достоєвского — реалізм з тодішньої Росії. Обох письменників цікавлять не так якісь політичні інституції, як руйнівна зараза, що переноситься фанатичними думками.

Муракамі занепокоєно спостерігає за паростками тоталітарної свідомості ще з ранньої «Погоні за вівцею». Там у нього навіть є персонаж­носій подібної ідеології, який розмірковує: «Що таке воля? Концепція управління простором, часом і можливостями... Коли тобі підвладні засоби реклами і керівництво політичної партії при владі, для тебе немає нічого неможливого, хіба ні? А взагалі ти розумієш, що означає володіти всією рекламою?.. Мені до вподоби слово «ми». У ньому відчувається щось від льодовикового періоду, чи не так?»

Страх зіткнення з Чужим (тоталітарним фанатиком або прагматиком) випаровується з кожного роману Харукі Муракамі: «Тільки хоч би як ви затамували подих, хтось обов’язково прийде і знайде вас». Тож рання діагностика тоталітаризму («ми» проти «я») — завжди в центрі його уваги, бо «набагато важче відчинені двері знову зачинити». Він тут опозиціонер у кращому розумінні: «Особливості упаковки формують вміст, а не навпаки... Упаковка надзвичайно приваблива. Та під нею ознаки підозрілого задуму».

Утім публіцистики у Муракамі немає. Просто «глибоко думати — це його професійна робота», — каже він про згаданого літератора­персонажа, як про себе. І чим глибше думає, тим рясніше постають запитання, на які годі знайти однозначні відповіді. Наприклад, чи можливо — навіть у теорії — «вирвали зло з коренем»? Але часом ні в чому не сумнівається навіть Муракамі, як­от коли «ідеться про святість людської душі. Ніхто не має права заходити туди в брудних черевиках. Тоді людину немилосердно пожирає безсилля... Хронічне безсилля пожирає людину зсередини».

Сучасний литовський філософ Леонідас Донскіс зазначає: «Літера­турні антиутопії відобразили нічні кошмари двадцятого століття і передбачили ті симуляції дійсності й підробки свідомості, що були й залишаються яскравими ознаками сучасного світу мас­медіа... Жодна філософія чи соціологічна теорія не справила більшого впливу на викриття тоталітарної свідомості й політики, ніж літературні антиутопії та антитоталітарна література в цілому» (Влада та уява. Студії з питань політики та літератури. — К.: Спадщина, 2012). Джордж Орвел же, на його думку, взагалі «відіграв вирішальну роль у боротьбі проти тоталітарної свідомості». В цьому сенсі Харукі Муракамі — його гідний нащадок.

У «1Q84» є мікроепізод: «Якийсь час сидів мовчки, дивлячись, як я читаю книжку. — А що, книжки читати цікаво? — запитав він». Якби не авторська делікатність, реакція могла би бути такою: читання книжок — це профілактика ідіотизму.