На Донбасі час вочевидь пішов назад, і це відчувається навіть у зовнішньому вигляді «шахтарської столиці»: крокуєш центральною вулицею, минаючи скульптурні прикраси, що з’явились нещодавно, — і враження таке, що наприкінці тебе обов’язково зустріне легендарна «дівчина з веслом»...
Погожого весняного дня відправились ми, на пару з молодим донецьким самодіяльним екологом Сашком Кривенком, спростовувати офіційну версію виникнення «шахтарської столиці». Ні більше ні менше.
Коли сталася аварія на ЧАЕС, згадує донеччанин Віктор Тупілко, і на Донбасі почали гарячково набирати фахівців, здатних протистояти біді, то перші загони «ліквідаторів» складалися з добровольців. «Люди слабо уявляли собі наслідки опромінення, а також той безлад, з яким їм доведеться зікнутися на зруйнованій станції, — каже він. — Дехто шукав чоловічої романтики, інші сподівалися підзаробити, «повівшись» на ті казкові виплати, що їх обіцяли прохідникам, найнятим вести пекельний тунель попід зруйнованим реактором. Майже всі вони сьогодні в засвітах».
Та героїчний серпанок навколо того, що відбувалося за колючим дротом зони, розвіявся швидко. Коли через рік шахтаря Тупілка викликали в донецький військкомат, аби вдруге відправити «на Чорнобиль», то із запланованої групи в десять рекрутів за повісткою з’явилися лише двоє. Товариша пана Віктора по тому клятому спецвідрядженню немає вже серед живих. А він — намагається прожити кожен день, як сам формулює, згідно з класичним принципом: «За себе і за того хлопця», поспішаючи робити добрі справи та відкриваючи нові сфери, де можна докласти свої руки. Так пан Віктор почав збирати традиційні орнаменти вишивки тих сіл, які поглинула зона.
Гучною сенсацією стала звістка про початок будівництва в індустріальному регіоні підприємства з переробки золотовмісних руд. Природну копалину видобуватимуть iз Бобриківського родовища, що поблизу міста Антрацит. Як заявлено, з часом тут продукуватиметься до 2 тонн дорогоцінного металу щорічно, за умови вкладання інвестицій у 50 млн. доларів. Проте історія українського золота демонструє досить прикладів, коли благі, на перший погляд, починання оберталися несподіваною поразкою чи навіть людською трагедією.Така вже аура в 79–го елемента таблиці Менделєєва.
Індустріальний регіон переживає кризу перевиробництва свого основного продукту: на складах вугільних шахт накопичилося, за різними підрахунками, 5—7 млн. тонн піднятого на–гора «чорного золота», яке не знаходить збуту. Ще кілька тижнів тому керівники копалень та діячі шахтарських профспілок плекали надію якось «розрулити» ситуацію за допомогою уряду, проте масштабна аварія на Вуглегірській ТЕС, яку вважали однією з найбільших споживачів твердого палива енергетичних марок, поставила на таких сподіваннях остаточну крапку. Наразі ціла низка вугільних підприємств, що були зав’язані у технологічний ланцюжок зі знищеною пожежею електростанцією, змушені оголосити про вимушене зниження видобутку та, відповідно, скорочення робітників.
Нещодавно влада відмовилася від приватизації копалень, яка наробила стільки галасу у пресі. Але найгірше, що хронічно хвору галузь влада тепер буде змушена рятувати простим методом — вливаючи у неї кошти бюджету. Того самого, який і без шахтарських проблем стає з кожним днем дефіцитнішим.
Донбасом котиться хвиля громадських протестів, спрямованих проти урядової програми видобування в регіоні альтернативного природного палива, сланцевого газу. За щоденними пікетами та багатолюдними «антисланцевими» демонстраціями можна побачити тінь «руки Москви», точніше російського монополіста «Газпрому». Того самого, який не бажає знімати нашу країну зі своєї газової голки. Дійсно, представники політичної сили, яку пов’язують з відомим українським кумом «кремлівського хазяїна», виглядають на вуличних акціях найбільш оснащеними листівками, партійними прапорами, агітаційними плакатами та й, узагалі, добре «вмотивованими» особисто.
Мер «шахтарської столиці» Олександр Лук’янченко заявив, що на місці одного зі старих териконів, можливо, найближчим часом з’являться будинки за так званими доступними цінами. Адже в індустріальному центрі гостро стоїть проблема даху над головою для десятків тисяч його мешканців.
Біля під’їздів донецьких багатоповерхівок з’явились оголошення про чергове підвищення платні за вивезення побутових відходів. Це попри обіцянки голови уряду Миколи Азарова про недоторканність найближчим часом комунальних тарифів для населення. Та, мабуть, «нема прем’єра у своїй вітчизні»...
Міністерство енергетики та вугільної промисловості оприлюднило резонансний наказ №1004, згідно з яким більшість вугільних копалень, які на сьогодні ще залишаються у державній власності, мають підготувати до передачі у приватні руки. Терміни визначено супершвидкі: до 3 березня поточного року. Причини такої нетерплячки незалежні експерти вбачають у проблемах державного бюджету, який більше не в змозі «відстьобувати» багатомільярдні дотації провідній колись українській галузі. Але існує також ціла низка нюансів, які додають ситуації гостроти та навіть невизначеності.
Недобудована донецька «підземка» знову показала свій норов. Цієї зими причиною стали аномальна відлига та потужні атмосферні опади. Як повідомив очільник дирекції спорудження метрополітену Анатолій Тучін, у Пролетарському районі міста стрімко заповнюється талою водою величезний котлован, який свого часу планували використати під вагонне депо та для монтажу прохідницьких комбайнів. Поруч мікрорайон багатоповерхівок, які ризикують опинитися в зоні зсуву. Небезпека таїться також у споруджених підземних тунелях: вони не лише вщерть заповнені водою, а й, згідно з твердженнями метробудівців, накопичують вибухонебезпечний шахтний газ. Щоб уникнути масштабної біди, потрібні десятки мільйонів гривень.
