Уже сьогодні, напередодні виходу альбому «Танець серця» (презентація якого відбудеться 2 квітня в Культурному центрі Києво–Могилянської академії), можна сміливо стверджувати, що цей реліз є на кілька голів вищий за попередні два й має всі шанси потрапити до найкращої десятки альбомів 2011 року. Попередні два альбоми об’єднував ідеологічний підхід: «Над диким полем» побудований на символах запорізького козацтва, «Полум’яна рута» відображає традиції Русі–України. За словами лідера й вокаліста гурту Сергія Василюка, «Танець серця» розкриває не стільки громадянські позиції, скільки передає внутрішній душевний стан.

Від вишуканих романсів Миколи Лисенка на ліричні твори Тараса Шевченка до яскравих і несподіваних прочитань поетичної класики у викладі відомого експериментатора–постмодерніста нашого сучасника Валентина Сильвестрова існує ціла плеяда українських композиторів, які меншою або більшою мірою причетні до творення музичної шевченкіани. Коріння цього явища — у щирій всенародній любові, адже у кожній українській хаті поблизу святих ікон зав­жди розміщували портрет поета та томик «Кобзаря». Аналогів цього у інших народів світу немає. У радянські часи музична шевченкіана набула очевидних рис державної ідеології, що, будемо відверті, значно зашкодило сприйняттю самої поезії Шевченка. Так сталося, що на зорі незалежності виникла суспільна потреба відновити істинний образ Кобзаря, і першими, хто це зробив, були молоді музиканти, зокрема й ті, хто згенерував перший потужний вибух «Червоної Рути» у Чернівцях. Бунтівна енергетика поезії нашого Пророка була, ясна річ, найбільш близькою рокерам і бардам.

Дивовижна львівсько–київська формація «Атмасфера» презентувала свій другий альбом «Інтегро». Дебютний реліз «Забута любов» вийшов навесні 2010–го і супроводжувався низкою яскравих презентаційних концертів. І не лише в Україні. Музика «Атмасфери», насичена міксом екзотичних кельтських, індуїстських і давноукраїнських мотивів, припала до вподоби організаторам одного з найбiльших європейських фестивалів Prystanek Woodstock, який відбувається на заході Польщі. Ви спитаєте: чому не в Україні?

Росіяни мають «Аріель», білоруси — «Піснярів», а ми — «Кобзу». Легендарний гурт, через який пройшло безліч музикантів. Нині вони працюють у різних напрямах, живуть у різних країнах, але кожний чудово пам’ятає свою альма–матер. У 1969–му в надрах Київської консерваторії виник ансамбль, засновниками якого були тоді ще студенти Володимир Кушпет, Георгій Грабар, Кость Новицький та Олександр Зуєв. У 1971–му хлопці зустріли вокаліста Валерія Вітера, який мав сценічний досвід виступів із групою «Березень». Через тиждень репетицій ансамбль записує дебютну платівку, яка, як з’ясувалося, була першою в Україні стереоплатівкою. Перший серйозний виступ колективу відбувся у клубі «Славутич» 20 жовтня 1971–го. Відтоді «Кобза» рухалася тільки вперед. Попри купу проблем і життєвих негараздів, ансамбль швидко перетворився на один із головних символів сучасної музичної культури України. Сьогодні продовжує існувати «Кобза original», гурт, відновлений Валерієм Вітером ще 2001 року, сам Вітер паралельно займається сольною діяльністю та графічним мистецтвом. Ми зустрілися з Валерієм одразу після презентації дуже симпатичного диска «Біла мрія».

Солідна дискографія, а це 11 повноцінних студійних альбомів, стала наочною ілюстрацією творчої еволюції співачки з Харкова, яка потужно заявила про себе під час першої «Червоної рути» у 1989–му у Чернівцях. Згодом Марія перетворилася на справжню діву українського рок–мейнстриму. Марія Бурмака — автор десятків глибоких за змістом і легких за подачею бард–рокових хітів. Свій камерний вокальний діапазон вона використовує з максимальною користю для створення образів — зовні ніжножіночих, а внутрішньо напружено–драматичних. Минулорічний альбом «Саундтреки мого життя» був цілком органічним продовженням її творчого кредо. Поява нових пісень і той помітний від них резонанс у мас–медіа засвідчили і появу нових настроїв щодо важливих суспільних подій. Зокрема йдеться про пісню «Я втомилась від тих революцій».

Вихід нового альбому, а цього разу йдеться про кобзарський альбом Едуарда Драча, одного із засновників жанру української співаної поезії — це завжди непересічна подія. Особливо якщо зважити на те, що цей альбом є серйозним етапом творчості співака, робота над яким тривала кілька останніх років.

У 1989 році на перший Всеукраїнський фестиваль української співаної поезії «Оберіг» уперше злетілися молоді артисти, яких згодом назвуть батьками–засновниками цілого жанру — Андрій Панчишин, Марія Бурмака, Стас Тризубий, Олександр Смик, Едуард Драч, Сергій Шишкін. Останній вирізнявся тим, що акомпанував собі не на гітарі, а на клавішних інструментах. На другому «Оберезі», у 1990–му, Сергій отримав Гран–прі, а на третій «Червоній Руті»(1993) — титул лауреата. Пізніше він брав участь у журі кількох знакових імпрез, таких як «Тарас Бульба», «Срібна підкова». Будучи жителем провінційного, але гордовитого і з легендарною історією містечка Володимир–Волинський, він створив фестиваль «Володимир», яким опікується вже 15 років. Щороку «Володимир» збирає на своїх майданчиках найкреативніших, найцікавіших артистів з усієї країни. За 20 років творчої діяльності Шишкін записав 5 повноцінних альбомів, але не видав жодного. Утiм невдовзі (щось у лісі здохло) вийдуть друком «Западенська зима, весна, літо...» та «Мисляча людина» — два альбоми співака, які можна позиціонувати як вибране і найкраще від Сергія Шишкіна.

Що означає поняття «культова група»? І чому і в нас, і в наших сусідів таких груп обмаль? Передусім саме поняття культовості вказує на особливий характер популярності певного мистецького явища, його винятковість. Подібну репутацію групі від початку створює зовсім нечисленний загін гарячих прихильників, які ретельно стежать за кожним кроком і кожним словом обраного гуру–лідера команди. І та фанатична відданість фанів нерідко межує з непохитною вірою в істинність усього, що генерує у музиці їхній апостол. З усім тим «фльором культовості» регулярно стикаються «Кому Вниз» — київська арт–готик–група, яка скоро святкуватиме 23–річчя. Наш співрозмовник — бас–гітарист уславленого колективу Сергій Степаненко, який стояв біля витоків групи.

Global Battle Of The Bands — це назва одного з найпрестижніших міжнародних фестивалів–конкурсів, завдання якого виводити на світову авансцену нових молодих зірок рок–музики. Штаб–квартира GBOB розташована в Лондоні, де щороку відбуваються фінальні концерти–імпрези. Авторитетне журі з відомих продюсерів, музикантів і журналістів визначає одного переможця, а головною інтригою «битви» є грошовий приз у 100 000 доларів. У 2004–му Україна вперше стала учасником цього грандіозного дійства, з якого свого часу розпочалася кар’єра норвежців з А–ha та шведів з Europe. Кожна з країн–учасниць попередньо визначає свого національного переможця. Тому там створюються національні дирекції GBOB. Національний конкурс проводять у два етапи: на регіональних концертах відбирають учасників фіналу в Києві, де авторитетне журі визначає найкращу групу, що презентуватиме країну на світовому фіналі. Днями відбувся черговий національний фінал GBOB у столичному клубі «Бінго», після якого «УМ» поговорила з виконавчим директором конкурсу Владом Ляшенком:

Спочатку ця надзвичайна і самобутня київська формація мала назву «Ер.Джаз», тобто «Еротичний джаз», хоча ані еротикою, ані джазом її саунд не вирізнявся. Річ у тім, що епітет «еротичний» натякав на особливу вишукано–чуттєву ауру звучання, а термін «джаз» — на природну схильність музикантів до самозаглиблених імпровізацій. Сьогодні цей легендарний гурт має не менш дивовижну назву — «Ер.Джей Оркестра», тобто Оркестр еротичного джазу.

Кожне місто на землі має свою власну ауру, аура Києва — тепла й барокова, водночас вигадлива й містично–загадкова. Відпочатку музика «Ер.Джазу» нагадувала чарівну казку про Київ, утілену в примх­ливих звуках. Думаю, зовсім невипадково лідер групи Олексій Олександров протягом майже трьох десятиліть наполегливо і поступово створював казковий роман–феєрію «Книга книг». Нині, якраз на 22–гу річницю групи «Ер.Джаз», Олексій свій роман завершив. Як і 20 років тому, ця спілка музикантів–однодумців сьогодні не менш віртуозно генерує у слухачів такий психологічний стан, коли самі собою стираються межі часу і простору, а натомість залишається відчуття причетності до магічної історії незбагненного Всесвіту, яким насправді завжди було і залишається наше Місто.