Мисляча людина Сергій Шишкін

У 1989 році на перший Всеукраїнський фестиваль української співаної поезії «Оберіг» уперше злетілися молоді артисти, яких згодом назвуть батьками–засновниками цілого жанру — Андрій Панчишин, Марія Бурмака, Стас Тризубий, Олександр Смик, Едуард Драч, Сергій Шишкін. Останній вирізнявся тим, що акомпанував собі не на гітарі, а на клавішних інструментах. На другому «Оберезі», у 1990–му, Сергій отримав Гран–прі, а на третій «Червоній Руті»(1993) — титул лауреата. Пізніше він брав участь у журі кількох знакових імпрез, таких як «Тарас Бульба», «Срібна підкова». Будучи жителем провінційного, але гордовитого і з легендарною історією містечка Володимир–Волинський, він створив фестиваль «Володимир», яким опікується вже 15 років. Щороку «Володимир» збирає на своїх майданчиках найкреативніших, найцікавіших артистів з усієї країни. За 20 років творчої діяльності Шишкін записав 5 повноцінних альбомів, але не видав жодного. Утiм невдовзі (щось у лісі здохло) вийдуть друком «Западенська зима, весна, літо...» та «Мисляча людина» — два альбоми співака, які можна позиціонувати як вибране і найкраще від Сергія Шишкіна.

— У середині 80–х кожен із нас, бардів, мав свій специфічний досвід спілкування із структурами КСП (клуби самодіяльної пісні). Щоб вижити у тих жорстких тоталітарних умовах, вони свідомо не заглиблювалися у соціально–політичну тематику так, як це робили ми. До речі, мій польський аналог — це клавішник–бард Гжегош Турнау, дуже дорогий і шанований виконавець, центр стилю й естетики. Я пригадую як у КСП усіляко обмежували наші «походи» у суміжні жанри. Наприклад, ти не міг застосувати якісь джазові елементи, бо отримував ярлик космополіта. Власне тому ми й побили горшки з КСП і назавжди вийшли з тих структур.

— Знаю, що для тебе є непростим питання власного позиціонування як артиста.

— Якось Сашко Положинський на форумі в інтернеті зауважив, що я в його розумінні роблю український шансон. Не той непотріб, який споживає маргінальна публіка колишнього Союзу, а дійсно благородний напрям, де є і музика, і слово, де є сенс. До речі, я справді поважаю і Шарля Азнавура, і Турнау, і багатьох інших. Живучи фактично під польським кордоном у Володимирі–Волинському, я слухав багато польської музики і віддавна відчував, що Польща активно інтегрована у життя європейської спільноти. Одного разу від концерту геніального Чеслава Нємена у Львівській опері мені просто знесло дах. І я в нього багато чого навчився.

— Ти називаєш себе представником урбаністичної, тобто міської культури.

— Хоча мої батьки не з міста, себе я свідомо вважаю представником міської культури. Традиційно всі навколо вважають, що колискою української цивілізації є село і нічого, окрім фольклору, не бачать. Але забувають, що справжні потужні інформаційні потоки існують лише у місті...Що це означає? Усе просто — якщо наші міста не стануть українськими з усіма складовими, то ми, програвши інформаційні війни, можемо втратити незалежну державу...

— Знаю, що ти майже у буквальному сенсі живеш в інтернеті...

— Для мене мережа сьогодні — основний спосіб комунікації. Усі нові треки я розміщую в інтернеті, там же відстежую реакцію зацікавлених. У ЖЖ разом з Едуардом Драчем ми відкрили свою сторінку, аби активніше спілкуватися з «братами по духу». До речі, людей на свої концерти ми теж збираємо віртуально, взагалі будь–які проекти готуємо за допомогою інтернет–ресурсів.

— Через 20 років творчої діяльності одночасно виходять два твоїх альбоми. Це нагадує відому біблійну притчу про «час збирати каміння»...

— Не так давно ми з колегами відзначали 33 роки моєї творчої діяльності. Саме на тому концерті я остаточно переконався, що мої диски потрібні людям. Пісні з альбому «Мисляча людина» робилися ще у 90–ті, і там усе замішано на болю, на свідомій драматизації пісенних мотивів. З іншого боку, там присутні епатажні речі, таке собі невимушене трюкацтво. «Западенська зима» — робота двох останніх років і концептуально, так би мовити, це хитріший альбом. «Западенська зима» — цілком патріотична пісня, але бере за душу не гаслами, а чимось іншим... Я б сказав, заміною ментальних кліше цілком людськими переживаннями. «Балада про пана Степана» — це також зразок не галасливого патріотизму.

— Хто з твоїх друзів–музикантів найактивніше долучився до створення тих пісень?

— Це, передусім, Григорій Лук’яненко — гітарист групи «Рутенія» і продюсер тих релізів. З ним у мене цілковите взаєморозуміння. Яскраве джазове забарвлення надають трубач Олег Баковський та Василь Карапулько, який грає на саксофоні, флейті, сопілці, губній гармоніці. n