Учетверте Труханів острів у Києві став місцем паломництва рок–фанів і просто прихильників живої музики. Там два дні поспіль тривала «Рок–Січ»— фестиваль, який придумав і щороку втілює в життя Олег Скрипка і компанія. Якщо порівняти цьогорічне видовище з першою імпрезою зразка 2006 року, впадають у вічі деякі суттєві розбіжності. Передусім було значно менше реклами й анонсів у засобах масової іформації. По–друге, було менше публіки, що, очевидно, спричинене введенням цього року плати за вхід (50 грн — один день). Не секрет, що більшість рок–фанів мріяли про зустріч з анонсованим раніше легендарним гуртом «Кому Вниз». Виступ ветеранів української рок–сцени скасувала сама група у зв’язку з хворобою гітариста Славка Малюгіна. Натомість приємною для багатьох стала новина, що український рок–бомонд на рівні окремих явищ і перших імен таки збереться на двох сценах. Одна з них отримала назву «Човен» і там грали переважно рок–мейнстрім і фольк–рок. На другій — під назвою «Вежа» — виступали важкі команди. Була ще й третя — «Ротонда», де ближче до ночі крутили свої диски діджеї, зокрема — Дербастлер та О’Скрипка. Цього року імпреза офіційно набула статусу екологічного фестивалю, і музиканти завзято прибирали фестивальну територію від сміття.

«Зроби своє життя музичним» — це слоган найбільшої та найавторитетнішої в Україні виставки професійного звукового і світлового обладнання і музичних інструментів «Український музичний ярмарок–2010», який проводиться щороку, починаючи з середини 90–х.

У культурному просторі України, окрім загальновідомого міжнародного world music фестивалю, існує ще один цікавий бренд — музичне видавництво «Країна Мрій», діяльність якого в останні роки є не менш показовим, креативним і організуючим фактором у розвитку сучасної музичної культури. Цей видавничий лейбл очолює Михайло Друченко — людина з чималим фаховим досвідом і смаком. Наприкінці 90х він був одним з ініціаторів незалежного видавничого руху, засновником першого в країні незалежного лейблу «McLaren Zoo». Тоді завдяки йому світ побачили перші релізи гуртів «Раббота Хо», «Арський Ліс», «Борщ», сольний диск Олександра Піпи, акустичний проект Василя Гонтарського «Вася і Хобот». З Михайлом ми говоримо про сьогодення «Країни Мрій» та про реалії сучасного шоу­бізу.

За останні десять років Сергій Литвинюк створив десятки різноманітних сайтів, серед яких, зокрема, є сайти груп «Гайдамаки», «Тельнюк: Сестри» і «Вій», які він оновлює і підтримує їхню життєдіяльність. Сергій є одним iз піонерів інтернет–руху в Україні, що активно розвивається в країні з початку «нульових» років. Одне з його професійних зацікавлень — веб–дизайн, але це — далеко не все. Про інтернет і музику з точки зору «старожила» всесвітньої мережі розповідає для «УМ» Сергій Литвинюк, нік–нейм якого Little.

Сьогодні в Україні є чимало гуртів, які базують своє звучання на етнооснові. Об’єднані спільною платформою, усі ці дуже різностильові команди становлять найбільш вагому і конкурентоспроможну частину сучасного музичного руху, що є вельми активним, а тому має і палких прихильників, і не менш завзятих опонентів. Розвитку цього напрямку неабияк сприяє мережа українських і міжнародних етнофестивалів. Відтак ми часто стаємо свідками найнесподіваніших експериментів зі схрещення традиційної народної культури з роком, джазом, панком, ска, електронікою, диско, металом, хіп–хопом та іншими модерними стилями зі світової скарбниці поп–культури. Професійний рівень суто музичної переконливості усіх тих «міксів» залишається досить різним — від вдалих і мало не еталонних до сумнівних... Загалом не викликають ніяких заперечень сміливі експерименти таких груп, як «Гайдамаки», «Перкалаба», «ВВ», «Мандри», «ДахаБраха», «ДримбаДаДзига», «Бурдон», позаяк усі вони отримали визнання широких кіл слухачів і критиків.

На запитання, що примушує витрачати час і чималі гроші на недешеві поїздки до Ліверпуля та Гамбурга, президент черкаського «Бітлз–клубу» Сергій Радченко відповів дуже просто: «Для мене це романтичний дух юності, яка була насичена піснями «бітлів». У травні минулого року «Бітлз–клуб–Черкаси» був єдиною з пострадянського простору організацією, яка отримала офіційне запрошення до Гамбурга на відкриття музею «Бітломанія». А недавно черкаський клуб отримав пропозицію від гамбурзького музею підготувати і провести у них виставку «Beatles у СРСР». Про приємні для кожного «бітлофіла» події і емоції ми поговорили з Сергієм Радченком.

В Україні давно існує усталений стереотип, що, мовляв, увесь російський шоу–бізнес створили і побудували вихідці з України. І серед тих діячів, які складають так би мовити авангардний загін тамтешнього шоу–бізу, аж ніяк не менше 70 відсотків наших співгромадян! Досвідчені й немолоді нині музиканти і звукорежисери їздили «за совка» до Москви не тільки по дефіцитні товари, а й тому, що реально були затребувані на різних ділянках тодішнього шоу–бізу. А хто, власне, ніс світло знань до темної Московії за часів Петра I? Професура і спудеї Києво–Могилянської академії! Так–от, до шоу–бізнесового окучування Московії руку доклали також наші люди...

Нечисленна когорта груп–ветеранів, що виникли наприкінці 80–х та на початку 90–х, створила власний неповторний дух і образ явища, яке ми звикли називати українською рок–класикою. Одна з головних рис класичних українських рок–гуртів — це переконлива індивідуальна харизма фронтменів тих груп, кожний з яких обрав собі сценічне амплуа. Незрівнянний «рагульський» суржик Сергія Кузьмінського з «Братів Гадюкіних», іронічно–дотепний, вишуканий і водночас кабаретово–розхристаний Михайло Барбара з «Мертвого півня», монументально–непохитний, зі своїми глибокими філософемами Андрій Середа з культового «Кому Вниз», фольклорно–панківська драйвова експресія Олега Скрипки з легендарних «Воплів Відоплясова», поетична рафінована самозаглибленість Тараса Чубая з «Плачу Єремії» очевидно контрастує із завжди виваженими, магічно–загадковими піснями–формулами Дмитра Доброго–Вечора — фронтмена групи «Вій». Хтось зауважив, що Дмитро — це справжній гуру язичницького рок–н–ролу, і я не здивуюсь, якщо через кілька десятків років «вієвські» пісні сприйматимуть як народну творчість, адже в сенсі всеохопності і лаконічності музичної мови він дійсно не знає собі рівних. До речі, на одному з культурологічних сайтів Дмитро знайшов свою знамениту пісню «Очі відьми», названу народною... Сьогодні поговоримо з Дмитром просто про музику…

Гурт «Ревенко Бенд» — один із представників течії молодих адептів неокласики і неоромантики в Україні. Гурт виник у 2001–му з несподіваного сполучення гітари, флейти, віолончелі й скрипки. Свій перший твір «Апогей душі» засновник групи Олексій Ревенко написав, коли йому було 11 років. До того як створити власний проект, Олексій виступав із різними рок–командами, але як гітарист, аранжувальник і композитор розкрився у «Ревенко Бенді». З їхньою появою пов’язують розвиток у країні музичного напряму, який зазвичай називають нео­класикою або неоромантикою, оскільки одна з головних емоційно–стилістичних фарб безпосередньо є романтичною. За дев’ять років існування колектив видав п’ять альбомів. Найкращі з них, так би мовити, візитівки групи — «Апогей душі» і «Політ в історію» — склали музикантам репутацію однієї з найкращих інструментальних формацій країни. Є в їхній дискографії досить незвичний альбом нео­класичних кавер–версій пісень Юрія Шевчука і ДДТ. Два роки тому створення цього релізу благословив сам Шевчук... Днями група «Ревенко Бенд» закінчила роботу над новим інструментальним циклом, що склав альбом «Серце краси». Схоже на те, що за рівнем віртуозної граційності і глибокої людяності цей реліз таки перевершив усі попередні роботи. На запитання «УМ» відповідає Олексій Ревенко.

Відстань між попереднім релізом «Хата скраю села» легендарної київської формації та диском «Йшов я небом», який видано цими днями, становить цілих сім років... Хоча ті роки й були наповнені насиченою концертною діяльністю. За цей час удалося реалізувати дуже цікаву роботу — альбом–трибют «Очі відьми», в якому з десяток українських команд виконують по–своєму пісні «Вія», які самі ж і відбирали як найулюбленіші (зокрема «Кому Вниз» і «Піккардійська терція» презентують власні, надзвичайно талановиті версії пісень «Вія» — відповідно, «Серед тіней» та «Очі відьми»). Окрім того, Литвинюк і Добрий–Вечір видали екстранеординарну збірку української незалежної рок–сцени «Радіо Україна», яка мала неабиякий розголос у мережі.