До 10 липня у Пермському музеї сучасного мистецтва експонується виставка сучасних українських художників «Якщо\Если\If». Куратором збірної солянки образотворчих робіт останніх 15 років виступила російська мистецтвознавець, член–кореспондент Академії мистецтв РФ, шеф–редакторка сторінки мистецтва он–лайн ресурсу OpenSpace.ru Катерина Дьоготь, яка знайомиться з українським артом переважно в PinchukArtCentre, куди московську гостю запрошують на кожен вернісаж. Підтримав ініціативу знаної кураторки ще один любитель українського мистецтва, який виявився ще й засновником Пермського музею сучасного мистецтва, галерист Марат Гельман. Він надав і роботи з власної колекції, які склали розділ «Історії» — це переважно живопис Олександра Ройтбурда та фотографії харківської школи кінця 1980–х — початку 90–х років.

40 днів від Масниць до Великодня — час для роздумів про Бога, на які налаштовує, крім молитов, читання Святого письма, сексуального утримання, ще й вегетаріанська їжа. Заправляючи організм злаками, бобовими, овочами, фруктами, горіхами, ви звільняєте його від роботи з перетравлення важкої їжі, а голову, якщо вдасться, — від думок про суєтне. У мене в цей період зазвичай виростають крила за спиною і я ніби літаю, не торкаючись землі, а ще потроюється працездатність, хочеться всім усміхатись і допомагати.

Не втомлююся дивуватися «поступальному» розвитку нашої держави: 11 років тому, через вісім років після проголошення незалежності, в Україні з’явився один із визначників національного інтелектуального процесу — всеукраїнський рейтинг «Книжка року». Росіяни тоді дивувалися і заздрили — як чітко структуровані номінації, які поважні експерти, чудова ідея з подарунками комплектів книг–переможців у бібліотеки. Спільно з журналом «Книжник–rev’u» рейтинг становив серйозний компас у літературно–видавничому житті. І церемонії нагородження були з пафосом, претензіями, навіть дрес–кодом, і локації для церемонії нагородження вибирали естетські — галерея «Лавра», Національна філармонія, Український дім. За цей час підупали фінансові можливості меценатів проекту, криза підкосила видавничий ринок, орендна плата закладів культури зросла до рівня корпоративів наф­тових компаній — зрозумілі речі. Але не зрозуміло, чому на 46 мільйонів громадян так і не знайшлося доброчинців, які б підтримали проект фінансово. Фінальна церемонія «Книжки року» перемістилася в актову залу педагогічного університету імені Драгоманова, журнал закрився, а про передачу комплекту книжок–переможців у бібліотеки, як це було раніше, згадується з ностальгійними сльозами.

40–річний лондонець Лі Александр Маккуїн мав спокою рівно доти, доки його тіло не знайшли в четвер у власному будинку і доки світ не підірвала інформація, що британський геній моди звів рахунки з життям. Позавчора його інтернет–сторінка не працювала, на чорному траурному тлі білими буквами було написано коротке повідомлення: «Будь–які коментарі з приводу цієї трагічної новини не доречні. Крім того, як сказати, що ми відчуваємо спустошення і розділяємо горе і шок сім’ї Лі. Сім’я Лі просить залишити її наодинці, щоб змиритися з великою втратою, і ми сподіваємося, що ЗМІ з розумінням поставляться до цього прохання».

40–річний лондонець Лі Александр Маккуїн мав спокою рівно доти, доки його тіло не знайшли в четвер у власному будинку і доки світ не підірвала інформація, що британський геній моди звів рахунки з життям. Позавчора його інтернет–сторінка не працювала, на чорному траурному тлі білими буквами було написано коротке повідомлення: «Будь–які коментарі з приводу цієї трагічної новини не доречні. Крім того, як сказати, що ми відчуваємо спустошення і розділяємо горе і шок сім’ї Лі. Сім’я Лі просить залишити її наодинці, щоб змиритися з великою втратою, і ми сподіваємося, що ЗМІ з розумінням поставляться до цього прохання».

Подивилась фільм Юрія Терещенка «Пейзаж після мору» і подумала: чому багатьох людей так дратує сама тема Голодомору. Почувши, що фільм чи вистава, чи книга розповідає про Великий Голод, багато випадкових знайомців категорично кривляться і апріорі відкидають можливість цей твір побачити і спробувати зрозуміти. А між тим стільки років Голодомор викреслювали з історії і стільки людських доль поховано під родючим українським чорноземом, що фільмів про окремі людські долі і невмолимий Молох, запушений руками конкретних людей, можна було б зняти безкінечно багато — якщо подумати, то кожне життя заслуговує на свою персональну пам’ять. Але йдуть із життя свідки — ті, що бачили, вижили і розказали, а коли помре останній, множитимуться політичні спекуляції цинічних чорно­устів.

Актору було 68 років, за його плечима — більш ніж 60 фільмів і 40 років роботи на кіностудії Довженка. Російського хлопця з села Опіхаліно Вологодської області доля занесла спочатку в Ленінградський державний інститут театру, музики і кіно, потім його активно запрошували в фільми про військових — «Дні льотні», «Звільнення», «Назад дороги немає», «Океан», є інформація, що Леонід Биков запрошував його в картину «В бій ідуть одні старики», а далі він надовго осів в Україні.

Усі актори, які знялися у радянській телеверсії «Трьох мушкетерів» режисера Георгія Юнгвальда–Хількевича, на ранок прокинулися знаменитими — Атос–Смєхов, Портос–Смирнитський, Д’Артаньян–Боярський, Араміс–Старигін, Констанція–Алфьорова. Романтичний Араміс, якого зіграв вродливий актор, москвич Ігор Старигін, найбільше надавався до жіночого обожнювання і таємних зітхань. Але, як це часто буває в житті, вдала роль так намертво приклеюється до актора, що за нею режисери не бачать сутності самого актора. Ігор Старигін у кіно зіграв 45 ролей, серед найвідоміших — «Доживемо до понеділка», «Червоне і чорне», «Ад’ютант його величності» «Державний кордон», «Червоні дипкур’єри», телесеріал «Даша Васильєва–4», але назавжди залишився Арамісом. Більше того, він знявся у всіх сиквелах трилогії про мушкетерів — «Мушкетери двадцять років потому» (1992), «Таємниця королеви Анни, або Мушкетери тридцять років потому» (1993), «Повернення мушкетерів, або Скарби кардинала Мазаріні» (2008), і остання його роль — знову Араміс.

«Справедливість є!»
Цю фразу почула я в трубці в неділю ввечері. «Взагалі чи в якійсь конкретній ситуації?» — уточнила я про всяк випадок у своєї подруги, яка працює телевізійним продюсером. «Алла Пугачова вручила свій приз Мілі Нітіч!» Для тих, хто дивився прямі ефіри на ТРК «Україна» з музичного фестивалю «Нова хвиля» в Юрмалі, мабуть, пояснювати нічого не треба, для тих, хто не дивився, розповім усе по порядку. З 28 липня по 2 серпня в латвійській Юрмалі восьмий раз поспіль проходив міжнародний конкурс молодих виконавців популярної музики «Нова хвиля». Її заснували у 2002 році російський композитор і продюсер Ігор Крутой і латвійський композитор Раймонд Паулс, моральну і матеріальну (щороку Пугачова вручає іменний приз від себе — 50 000 доларів) підтримку затії надала Алла Пугачова, яка має офіційний титул «Муза фестивалю».

Якби цар Салтан із казки Пушкіна сьогодні посадив перед собою корабельників, які об’їхали весь світ, і вкотре запитав: «Ладно ль за морем, иль худо? И какое в свете чудо?», він би не переслухав історії про «чудо» до кінця свого життя. Так уже влаштований світ, цивілізація XXI століття, що дивувати і вражати стало нашим спортом. Але здивувати чи вразити нас при цьому стає дедалі важче. Одне з туристичних «чудес світу» — дизайнерський готель «Адам і Єва» в турецькому місті Белєк, куди власник холдингу Kayi Group Талга Гергюлю запросив групу українських журналістів.