Сплав карпатського лісу на згадку для нащадків встигли зафіксувати вітчизняні кінодокументалісти. У кадрах хроніки плоти-дараби ніби летять стрімкою течією гірської ріки в оточенні чудових краєвидів — аж дух захоплює! Проте «в натурі» цей процес не завжди навіював романтику, хоча на вкрай ризикованому ремеслі плотогонів-керманичів колись спеціалізувалися цілі родини і навіть села, розкидані по берегах карпатських водних артерій. На кам'янистому дні, особливо у верхів'ях Білої і Чорної рік, котрі, збігаючись докупи в Устеріках, дають життя легендарному Черемошу, згинули десятки відчайдушних горян. У змаганні грізної стихії і людини не було постійного переможця. Часто Черемош здиблювався, ніби дикий кінь, що хоче скинути із себе зухвалого вершника. Потрапляючи в затор, зв'язані докупи в так звані талби 14-метрові смерекові стовбури під несамовитим натиском води ламалися, як сірники. До цього моменту сміливці — хто куди — мусили аврально зіскакувати з дараби.
І не було такого року, як пригадують очевидці, аби тужливий зойк трембіти не сповіщав довколишні гори про трагічну смерть плотогона. Однак загиблого товариша заміняв інший, і черговий екіпаж, як правило, з чотирьох чоловікiв знову кидав виклик Черемошу.

Четвертий рік поспіль Музей однієї вулиці готує оригінальні новорічні виставки. Теми експозицій минулих років — новорічні листівки, ялинкові прикраси, традиції київських святок. Цьогорічна виставка (триватиме до 20 січня за адресою: Андріївський узвіз, 2-б) — це занурення у світ подарунків, зокрема іграшки. Нам пропонують погратись у дитинство та познайомитись з авторськими іграшками Ірини Хаджинової та Сергія Фесюна. Ірина власноруч реставрувала, створила характер і одягла 300 ляльок. А Сергій у захваті від роботи з дерев'яною іграшкою.

Люди здавна вірили, що ляльок оточує магічне поле. Лялька — один із найважливіших об'єктів історії цивілізації, вважають фахівці. Це не просто дитяча іграшка, зовні подібна до людини, яку різні народи використовують під час ритуалів. Згадаймо початок давньої народної казки про Василису Премудру: «Ось тобі лялечка мила, моя мила, — прошепотіла мати й витягла з-під ковдри маленьку ляльку, котра була вбрана у червоні черевики, білий фартушок, чорну спідницю й керсетку, гаптовану різнокольоровими нитками. — Це мої останні слова: якщо заблукаєш у лісі, або тобі знадобиться допомога, спитай у ляльки, що робити. Вона тобі допоможе. Завжди носи її з собою, нікому про неї не розповідай, а схоче їсти — нагодуй. Ось тобі мій материнський заповіт і моє, мила донечка, благословення».

Oтримавши запрошення на генеральну репетицію прем'єрного спектаклю нашого театру, я довго не вагався. По-перше, комедія під робочою назвою «Ой не ходи, Грицю» була присвячена подіям на місцевій площі, де з останніх сил тирлуються міні-натовпи під біло-синіми знаменами. (А що? Не тільки ж знімати фільми та ставити спектаклі про столичний «помаранчевий» Майдан). А по-друге, виставу вирішили запропонувати глядачам під відкритим небом і безпосередньо на отій площі, що, до речі, за якусь сотню метрів від самого театру. Цікаво? Отож.
Словом, пішов. Однак чомусь знехтував неписаним репортерським правилом і з'явився на місце події не за п'ять хвилин до, а за п’ятнадцять пiсля початку. Звісно, тут уже почали без мене, і тепер залишалося тільки картати самого себе і ще уважніше мотати на вус та на диктофонну плівку все-все, що діється довкола.

«Атепер на вас очікує романтична подорож у село», — сказали собі Світлана й Олег Юсупови, коли фірма, на якій працював чоловік, «накрилася мідним тазом» та перестала платити гроші. Сім'я віддавала одну зарплату за оренду квартири, а на іншу жила. Тож випадало або повернутися до батьків у Полтаву (де роботу знайти не так уже й легко, а зарплата на порядок менша), або ризикнути й переїхати «на ПМЖ» у село під Києвом. Молода пара обрала друге. Вони позичили у друзів та родичів грошей і купили хату в селі Семиполки Броварського району Київської області. Кілька років тому сума купівлі хати та землі не перевищувала 10 тисяч у. о., тож віддати борги можна було швидко, якщо щомісяця повертати стільки, скільки «з'їдала» оплата за квартиру.

Свято «На Різдво до Львівського» вже декілька років відбувається у Львові, куди традиційно приїжджають гості з усіх куточків України, щоб відсвяткувати по-справжньому, за старовинними українськими звичаями одне з найбільших християнських свят. Завдяки популярності цього заходу у 2006 році організатори вирішили розширити його географію. Перше пиво України подарує святкове дійство і незабутні враження мешканцям Івано-Франківська, Тернополя та Чернівців.

У майже тринадцятирічне з'ясування стосунків між Сімферопольською і Кримською єпархією Української православної церкви (Московського патріархату) та безпосередньо підпорядкованим Державному управлінню справами Президента України Кримським природним заповідником я мимоволі змушений був втягнутись через свою ж замітку «Платний монастир» («УМ» від 30 липня 2005 р.). Точніше, лист-реакцію на неї в.о. директора заповідника Федора Пакета. Тож довелося пристати на його пропозицію «глибоко розібратись у ситуації».

Про те, що в обласному центрі з'явиться пам'ятник полтавській галушці, прес-служба міськради поінформувала земляків лише на початку цьогорічного жовтня. У лаконічному повідомленні згадувалося і про місце для цього «епатажного монумента» — Іванову гору. Однак тоді на таку «сенсацію» мало хто звернув увагу. Тим більше що в тому офіціозі йшлося про перспективи спорудження ще двох пам'ятників — Українській пісні в образі Марусі Чурай і Батькам, які дали життя на землі. Туманні словесні контури останніх більш ніж однозначно сприймаються не «прив'язаною» до міської влади інтелігенцією. Досить сказати, що перший, Марусин, проект у Полтаві «обговорюють» ось уже більше десятка років, другий, «батьківський», — не набагато менше...

В Італії в римському видавництві Viella вийшла друком книжка «Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932-33 рр.», за редакцiєю Г. Де Роза і Ф. Ломастро («La morte della terra. La grande carestia in Ucraina nel 1932-33», a cura di G. De Rosa e F. Lomastro). Це збірник матеріалів конгресу, присвяченого 70-й річниці Голодомору в Україні, який відбувся у м. Віченца в жовтні 2003 р. під патронатом президента Італії. Місце проведення — Інститут суспільної та релігійної історії м. Віченца, президентом якого є видатний італійський історик Габріеле Де Роза, довічний сенатор Італійської Республіки.
Пропонуємо вашій увазі роздуми одного з учасників та організаторів конгресу Оксани Пахльовської, які лягли в основу її виступу на презентації цієї книжки в Італії.

У неділю в Палаці «Україна» пройде прощальний концерт співаючого ректора, юного орла, агітатора і пропагандиста кропиви і сала Михайла Поплавського, і не один, а цілих два. У концерті візьмуть участь Томас Андерс, Вєрка Сердючка, Анi Лорак, Наталя Могилевська і всі-всі. На цьому, каже Михайло Михайлович, піар-проект iз розкрутки Iнституту культури «Співаючий ректор» завершується. І починається інший піар-проект — Поплавський-політик. Втім де б завтра не опинився Поплавський, два принципи його команди, яку він згадує при кожній нагоді — почет грає короля! — залишаться незмінними: це «Кажіть про нас, що хочете, тільки прізвища не переплутайте» і «Кохаймося!». Останній насправді — не винахід ведучого «5-го каналу» Данила Яневського, якого Поплавський теж на концерт запросив, а девіз КНУКіМ уже вісім років. Так само, як і фірмовий жест Михайла Михайловича: у правій руці тримає мікрофон, а лівою робить характерний горизонтальний рух вперед. «Та, — каже, — теж треба запатентувати, поки не пізно». Про світле минуле і не менш світле майбутнє Михайло Поплавський розповідає «УМ» буквально на ходу — щойно слухав фонограми для концерту, обідав-вечеряв, по телефону розмовляв, вказівки своїм підопічним роздавав: