Четвертий рік поспіль Музей однієї вулиці готує оригінальні новорічні виставки. Теми експозицій минулих років — новорічні листівки, ялинкові прикраси, традиції київських святок. Цьогорічна виставка (триватиме до 20 січня за адресою: Андріївський узвіз, 2-б) — це занурення у світ подарунків, зокрема іграшки. Нам пропонують погратись у дитинство та познайомитись з авторськими іграшками Ірини Хаджинової та Сергія Фесюна. Ірина власноруч реставрувала, створила характер і одягла 300 ляльок. А Сергій у захваті від роботи з дерев'яною іграшкою.
Сергій Фесюн народився у Запоріжжі. За освітою він художник-конструктор, його дипломна робота називалася «Дитяча іграшка — автомобіль». Спочатку займався розробкою дизайну промислових товарів, а потім відкрив у собі талант скульптора, для якого найголовніша мета — дарувати людям позитивний настрій, налаштовувати на щось добре. Сергій брав участь у двох десятках колективних та персональних виставок в Україні та за її межами. В західноєвропейських галереях виставлявся як Серж Грейн. Сім років тому, коли в Сергія народився син Никодим, він із дерева почав робити йому іграшки —такі собі невеличкі тваринки, які дитині було б зручно і приємно тримати в руці. Перша іграшка — черепашка. Уявіть собі п'ятисантиметровий візок, де спереду, як на старовинному кораблі, вирізана фігурка — це шия та голова черепашки. Замість коліс (або ніжок) — маленькі кульки, а зверху на візок кладеться ще одна куля, яка торкається усіх маленьких, — це спина черепашки. Лагідний дотик пальців до спини — і тваринка оживає: потрошку починає повзти вперед. У цій іграшці — філософська основа сприйняття художником життя, він вірить, що лише добром можна досягти змін на краще. Він нагадує, що людина пізнає світ не лише очима, що про форму предмета, й не тільки, можуть інформувати й руки людини. Сергій уже створив 20 моделей іграшок, і всі вони рухаються. Його машинки та літаки також нагадують живі істоти та мають свій характер. Зараз художник захопився створенням нового типу трансформерів — без зброї та ідеї насильства. Вони схожі на пазли, тільки мають об'єм. Одна частинка вкладається в іншу — і ось вам уже купа тварин для зоопарку. «Наше суспільство пересичене «чорнухою», а я у свої роботи не вкладаю такого, щоб мене пригнічувало. Мені хочеться дарувати людям теплі й добрі почуття, а дерево — це енергетичний матеріал, близький до енергетики людини. Я роблю іграшки з дуба, інколи ясеня, і їх важко зламати. Коли дитина подорослішає, вона зможе поставити модельку на поличку і дочекатися, доки в неї самої з'являться діти. Я планую зробити виставку моїх іграшок таким чином, щоб ними можна було прийти і погратися. Але для цього кожна модель має бути відтворена хоча б у двох десятках екземплярів, бо діти, як правило, взявши в руки іграшку, вже відмовляються її відпускати. За рік думаю втілити свій задум у життя».
Знайомство з іграшками в Музеї однієї вулиці супроводжує романтична музика, старовинні фотографії дітей, дитячі новорічні вірші на стендах та листівки з привітаннями до свята. Стіни прикрашені ляльками Ірини Хаджинової. Їх тут — сімдесят вісім. Я вдивляюся в кожне обличчя і відчуваю, що хоч у них різні вирази, але є щось спільне, як у дітей, яких дуже люблять.
Ірина Хаджинова народилась у Києві, на Печерську, в старому будинку свого діда, домовласника Миколи Романцова. Після закінчення школи з поглибленим вивченням французької мови отримала рідкісну в наш час професію фототехніка та ретушера. Зараз вона працює на телебаченні у відеотеці. З дитинства любила ляльок і завжди сама їх обшивала. Потім це захоплення трансформувалося у бажання робити з ляльки образ — наділяти її певними рисами характеру та придумувати їй географічне місце проживання. Протягом останніх п'яти років пані Ірина шукає старі ляльки на ринках, звалищах. Інколи з трьох ляльок виготовляє одну. Клаптики старих мережив, намистинки та безліч інших дрібниць перетворюються у руках майстрині на коштовний, яскравий одяг її героїнь. Посвята старого мотлоху в чудову іграшку відбувається за обрядом, який для Ірини вже став традиційним. Вона купає ляльку, загортає її у пелюшки, цілує і промовляє: «Тепер ти моя». Ірина каже, що після цього в її ляльки починають по-іншому світитися очі. Чоловік та двоє дорослих синів Ірини нібито й не поділяють захоплення матері та дружини, але після того, як частина ляльок переселилася на виставку, почали скучати за ними. «Стіни стали лисими»,—кажуть.
А ляльки Ірини жили в неї на стінах із дитинства. Уявіть собі двокімнатну «хрущовку», де живе сім'я із трьома дітьми. Замість килимів на стінах розвішували ляльок. Ірина переконана, що треба ляльок робити з любов'ю, з добрим серцем та чистими руками. У колекції Ірини Хаджинової використані порцелянові, гумові, пластикові ляльки. А першою її лялькою була порцелянова лялька бабусі. Ірина каже, що якщо уважно вдивитися в обличчя ляльки, то зразу зрозумієш, чи то дитина з минулого, чи сучасне дитя. Старовинні ляльки, вважає вона, поетичніші, їх образи пророблені більш глибинно. «Для мене Барбі — це холодні бездушні манекени. Мені з ними неприємно спілкуватися. На жаль, усе більше сучасних ляльок втрачають свою індивідуальність і стають схожими на манекени», — каже майстриня. Під час відкриття виставки у музей завітала дружина Президента України Катерина Ющенко. Перша леді України розповіла журналістам: «У мене в дитинстві було чимало різних ляльок. Я пам'ятаю, як я була мала, ми з мамою шили костюмчики для них — платтячка, вишиванки. Зараз мама мені їх надіслала, щоб я подарувала своїм дітям. Я прийшла подивитись експозицію, тому що в мене зараз новорічний настрій. Усі ці іграшки дуже приємні — піднімають настрій. Мої дівчата теж люблять книжечки, лялечки, їм подобається малювати. А я люблю купувати своїм дітям іграшки».
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
