Цього літа («УМ» від 25 липня) ми писали про фотохудожника Василя Пилип’юка, рекордсмена з випуску власних світлярських альбомів. Трохи менше книжок мають Євген Дерлеменко, Юрій Николишин, Сергій Тарасов. До таких передовиків фотомистецького книговиробництва належить і Сергій Удовик. Торік у нього вийшов 300–сторінковий альбом «Україна. Країна і люди», а оце — «Київ» із серії «Міста України» (обидва видання — К.: Ваклер).
Ще одному медику стало затісно у рамцях спеціальної літератури: замість писати нанотиражні анамнези та епікризи, узявся за творення текстів, що манять макронакладами. Якщо кинути оком углиб літературної історії, побачимо, що «зрадники» Ескулапа посіли чимало канонічних місць — від Конан Дойла починаючи. Чи є тут якась закономірність? І чи лікар Микола Хомич, який щойно випустив уже другу книжку — роман «Время» (Х.: Фоліо), — демонструє потенції стати успішним професійним письменником?
Філософ Мераб Мамардашвілі називав колективну пам’ять «в’язким, злиплим тягарем світу», що тяжко піддається науковій корекції (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). Інші сучасні дослідники, західні, пишуть: «Розуміння історії в суспільстві належить до явищ, які важко аналізувати як такі» (Європа та її болісні минувшини. — К.: Ніка–Центр, 2009). Коли проблема пам’яті є актуальною для Заходу, то для України — і поготів. Гоголь і Шевченко сформували таку потужну мітологію вітчизняної минувшини, а сімдесят років окупаційної радянської ідеології остаточно зневірили українців у «чесності» історії, що в масовій свідомості атрофувалася сама здатність до інструментально–наукового мислення.
Об’явився другий посмертний роман Василя Кожелянка — «Діти застою» (Чернівці: Книга–ХХІ). Кажуть, ще за кілька років до відходу автор передав рукопис літературознавцеві Олександру Бойченку на редагування.
За п’ять років (від 2002–го) Любко Дереш написав і видав чотири нові книжки й одну стару, ще зі шкільних вправ («Поклоніння ящірці»). Ритм вельми напружений навіть для досвідченого літератора.
Вийшли два томи, з чотирьох запланованих, відомої дитячої енциклопедії «Britannica»: перша книжка охоплює теми «Космос. Земля. Наука. Техніка», друга — «Рослини. Тварини» (К.: Махаон–Україна). Українського читача уже важко здивувати подібними виданнями — останніми роками їх опубліковано десятки, — а проте саме цей проект є прикметним.
Декілька місяців тому вийшов український переклад книжки французького письменника Філіпа Солерса «Війна смаку» (К.: К. І. С. ) 2011) — про французьких же письменників. Поглянув на них автор не з точки зору історії літератури, а ніби археолог, що відкриває незнану цивілізацію.
Київське видавництво «Темпора» славне тим, що не просто має смак до гарних рукописів, а і стратегічно планує їх регулярну появу. Принаймні, це уповні стосується видавничої програми з історіографії — чимало істориків уже здобули собі наукову репутацію саме на «темпорівських» виданнях.
У Гарвардському університеті вийшла книжка «Тиранія ринку», що змусила замислитися американський політикум. Бо відомий економіст Джоель Вальдфоґель піддав сумніву основи вільного підприємництва і самого способу життя, сформульовані у класичній праці Мільтона Фрідмана «Капіталізм і свобода» (в українському перекладі з’явилася 2010–го). Щойно опубліковано й український переклад резонансної книжки Дж.Вальдфоґеля (К.: Темпора).
Ніяк не складеться український фоторинок. Начебто вже давно перестали бути дивиною фотовернісажі, Київська фотобієнале за кілька років утвердилася серед найочікуваніших мистецьких подій, повно народу на щорічних фотоярмарках, навіть кілька цікавих спеціальних журналів виходить. Але на всіх цих ринкових чинниках лежить тінь минущості — немає «вічного» стрижня. На розвинутих фоторинках світу цементуючою основою є фотокнижки. На бенефіс кожної і працює уся згадана інфраструктура.
