На дверях Міністерства культури і туризму України висить табличка: «Вибачте за незручності. В Міністерстві іде ремонт». До цього ремонту новий міністр Василь Вовкун не має жодного відношення, каже: гроші завжди приходять в останньому кварталі року, тож це доробляють старі проекти. Зате до прихованого від стороннього ока внутрішнього ремонту культурної галузі він докладає багато зусиль, починаючи від підготовки законопроектів, необхідних для перезапуску виконавчого механізму, і концептуальних засад, культурної стратегії, закінчуючи пошуком додаткових фінансових джерел для галузі й головними ідеологічними мистецькими проектами. Наприклад, недавно Василь Вовкун зустрічався з найвідомішим на Заході і найскандальнішим в Україні театральним режисером Андрієм Жолдаком — домовлялися про постановку спектаклю за романом Василя Барки «Жовтий князь». Цей роман про Голодомор, як і сам письменник, довгий час був заборонений в Україні. Тож тим гучніше сьогодні може «вистрілити» твір — причому міністр каже, що в планах не тільки показати виставу в Україні, а й провезти її по престижних міжнародних театральних фестивалях, щоб ця тема зазвучала на високому мистецькому рівні. Так само важливим і принциповим Василь Вовкун вважає проведення наступного року 20–го, ювілейного, фестивалю «Червона рута» і можливу подальшу його реанімацію. «Я дбаю про нього не тільки тому, що як режисер мав відношення до фестивалю. «Червона рута» — це не споживацький фестиваль, він рухався від району до області, знаходив усе найталановитіше і доводив до хорошого результату».
Кадрові пертурбації, які струшували інші міністерства зразу після приходу нового уряду, Мінкульттуризму не зачепили — тут усі залишилися на своїх місцях, правда, апарат дуже напружений. Василь Вовкун поки втілює свої плани через команду радників, серед яких — відомі в мистецькому середовищі люди: Сергій Проскурня, Кирило Стеценко, Олег Репецький. «Можливо, вони не такі практичні й прагматичні, але в них є свої духовні цінності, яких тут дуже не вистачає», — каже пан Василь з надією, що симбіоз свіжоголових митців і професійних чиновників дасть хороший результат. «В сьогоднішніх коридорах влади треба вміти не загубитися і не втратити свою позицію, бути незалежним, інтелектуально і морально дуже стійким, наполегливим у досягненні своєї мети», — каже він, спираючись і на власний досвід.
Що змінилося в кабінеті міністра? Які матеріальні культурні цінності в першу чергу переніс на своє робоче місце міністр–колекціонер, режисер і взагалі творчий чоловік? На стінах — нейтральні пейзажі, натюрморти з квітами. «Поки нічого не міняв, тому що хочу змінити все, — розводить руками міністр культури і туризму. — Поки руки не доходять, треба займатися іншими справами».

«Це ексклюзивний плакат, ви його більше ніде не побачите — на вулицях буде інший», — каже кінорежисер Роберт Кромбі, позуючи нашому фотографові біля рекламного плаката «Сафо». Він сміється і прикладає руки до оголеного тіла героїні на плакаті. Англійськопідданий Роберт Кромбі в минулому — сам журналіст, він розуміє, що навколо будь–якого мистецького продукту має віяти легенький вітерець скандалу, коли невідомо напевне, хто кого де і за скільки, але плітки перекочуються з одного вуха в інше зі швидкістю вітру змінних напрямків. Еротична мелодрама «Сафо», яка стартує в кінотеатрах із 5 березня, дітище його як кінорежисера і як продюсера — це перша власна картина студії «Ялта–фільм», яку спільно заснували англієць Роберт Кромбі і українець Артур Новиков. Від неї залежить слава студії не тільки як технічної, обслуговуючої одиниці, а як творчого бренду.
Фільм має три версії — український саунд–трек, російський і англійський. В Україні «Сафо» прокатуватиме дистриб’юторська компанія «Геміні–фільм», кількість копій — як у «Піратів Карибського моря» — 80.

Міністр культури і туризму України Василь Вовкун на Стрітення (15 лютого) стрічався із керівниками обласних управлінь культури, державних мистецьких закладів, директорами бібліотек, музеїв, заповідників, хорів, капел тощо на розширеній колегії МКТ. (Якщо врахувати, що на Василя — 14 січня — він зустрічався в Українському домі з вітчизняною мистецькою елітою, можна вирахувати, коли буде наступний публічний вихід міністра у світ). Доповідь пана Вовкуна мала прояснити стратегічні напрями і можливі галузеві реформи в культурі, які необхідні насправді і в очікуванні яких на два місяці притихла культурна галузь, не маючи жодної інформації хоча б зі ЗМІ про плани міністра.

З середи на верхньому ескалаторі станції метро «Арсенальна» частина лайтбоксів заповнена чорно­білими плакатами із соціальною символікою: обеліск, над яким висить парасолька, що захищає від цеглини; коляска, над якою навис великий гребінець; лебідь із далекого радянського минулого на телевізорі. Все абсолютно ясно, і стиль «радянська пропаганда» теж знайомий. Це мистецький проект «Патріотизм» відомої в Києві групи молодих художників «Р.Е.П.». За порогом станції метро — вагончик, обклеєний фольгою всередині, з кількома екранами, на яких нон­стоп демонструється відео. Це результат «мистецької збірної» — груп «SOSка»(Харків), Олександри Галкіної (Москва), «Профсоюза уличного искусства» (Москва), Вікторії Ломачко (Москва), групи «Psia Krew» (Київ). Усе разом — це кураторський проект групи «Р.Е.П.» «Спільний простір», який підтримує арт­фундація «Ейдос» на гроші Єв­рокомісії в Україні. Сенс його в тому, щоб вихлюпнути сучасне мистецтво на вулицю, в метро, в побут і щоденний клопіт на бігу, показати непідготовленим людям, які в галерею по це не підуть.

Нещодавнє скасування української прем’єри фільму «Астерікс на Олімпійських іграх» викликало в суспільстві гучний та неоднозначний резонанс. Одні тішилися з того, що закон про обов’язкове дублювання чи субтитрування українською пропонованих до прокату картин нарешті запрацював. Інші шкодували через те, що очікувана картина з Жераром Депардьє та Аленом Делоном у головних ролях так і не потрапила на широкий екран, а тому доведеться шукати її у «піратів». (Між іншим, до кінотеатрів, як запевняють дистриб’ютори, вона таки добереться, але із запізненням на кілька тижнів, 21 лютого).

В Україні вдруге експонується «декоративна спадщина» Па­раджанова — уламки його матеріального світу, переплавлені в образи. І коли дивишся на його розфарбовані фломастером чорно–білі фотографії, постановочні світлини з фруктами на голові чи в химерних капелюшках, чи еклектично наклеєні репродукції, фотографії, обрізки мережива, пір’я і блискітки, завжди тягне прийти додому і негайно зробити щось подібне. Адже здається: це так просто. Ось портрет Пушкіна, на обличчя поета наклеєна фотографія Володимира Висоцького, в районі рук приклеєно гриф від гітари і два шматки гітари у правому нижньому кутку і в лівому верхньому. До того ж і наклеєно неакуратно, і скло тріснуте, і асоціації занадто прямолінійні. А чи повториш настрій колажу?

Неймовірний прецедент в історії На­ціо­нальної премії імені Т. Шевченка стався днями — Шевченківський комітет уперше за час свого існування вибачився перед номінанткою, актрисою Галиною Стефановою за вилучення зі списку номінацій однієї з трьох вистав, а саме «Польові дослідження українського сексу» за однойменним романом Оксани Забужко, та поновив виставу в номінаційному списку. Для цього Комітет зібрався на екстрене засідання 31 січня, в четвер, і 13 «комітетників» одноголосно проголосували за це рішення.

«Це страшна втрата, — засмучено сказала «УМ» актриса Ольга Сумська. — Можна сказати, що він був режисером мого життя, адже популярність, слава, нові ролі й пропозиції прийшли до мене після серіалу «Роксолана». Я хотіла попасти потім у кожну його картину, і він мене пробував, але акторів затверджували в Москві, бо всі фільми зараз знімаються за російські гроші, і, відповідно, вони там затверджували російських актрис. Більше того, пропрацювавши більше 10 років у театрі імені Лесі Українки, звання «Заслужена артистка України» я теж одержала з подачі Бориса Костянтиновича і студії «Укртелефільм».

Учора актриса Галина Стефанова заявила про відкликання свого імені зі списку номінантів на Шевченківську премію. Всеукраїнське товариство «Просвіта» та Національний музей літератури України висунули на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка три моновистави актриси — «Стіна» за п’єсою Юрія Щербака, «Польові дослідження з українського сексу» за однойменним ром­аном Оксани Забужко та «Палімпсест» за текстами Василя Стуса. Але в офіційному списку номінантів, підписаному головою Шевченківського комітету Романом Лубківсь­ким, навпроти прізвища Стефанової значилися лише дві вистави — «Стіна» і «Палімпсест», а «Польові дослідження українського сексу» викреслили. Мабуть, щоб слово «секс» не стояло поруч із словом «Шевченко». За даними «УМ», на засіданні комітету, де були присутні 16 членів із 21, майже всі, за винятком одного чи двох, проголосували за редакцію списку з трьома виставами, а Роман Мар’янович відредагував список посвоєму, одноосібно, що за статутом є неправомочним.

Першими до виконання Закону України «Про кінематографію» щодо 100% дублювання, озвучення чи субтитрування іноземних фільмів у нашому прокаті українською мовою взялися дистриб’юторські компанії B&H та «Аврора фільм». Компанія Богдана Батруха B&H випустила українською усі 67 копій фільму «Війна Чарлі Уїлсона» та 45 копій картини «Монстро» — тобто 100%, а компанія Aurora віддала в прокат «Рембо IV» теж тільки українською мовою. Зі слів керівників цих структур, результати у них абсолютно різні. Богдан Батрух каже, що, за підсумками першого уїк–енду (найпродуктивніший час), результати касових зборів цих картин нічим не відрізняються від суми, яку збирали україномовні й російськомовні копії разом. Більше того, на заході України, на сході і в центрі показники відвідувань однакові.