Цю будівлю видатний український художник та архітектор Василь Кричевський збудував у 1934—1939 роках. Але багато чого не вдалося реалізувати (з ідеологічних та фінансових причин), тому лише за часів Незалежності заповідник, зібравши у родичів архітектора ескізи, що стосувалися будівлі музею, наважився втілити первинний задум Кричевського. Реставрація згідно з цим планом здійснювалася з 2004 року, проте наприкінці травня цього року в Міністерстві культури України прийняли несподіване рішення — змінити експозицію музею. Водночас цей документ міняє й інтер’єр самого музею. Працівники музею й представники пам’яткоохоронних організацій б’ють на сполох, у Міністерстві культури кажуть, що все відбувається за законом.

Ідея літньої спеціалізованої школи, звісно, не оригінальна: подібні заходи постійно відбуваються на Заході. Але українська літня школа літераторів — хай хоч і маленька, всього на шість днів — цікавий прецедент у національному літературному просторі. Та й учителі, які викладатимуть науку есеїстки чи менеджменту, такі, що хочеться записуватися на навчання вже.

Звісно, ми тричі плюнемо через плече й постукаємо по дереву, щоб у жодному столичному музеї не склалася ситуація, схожа на серпневу ніч 2008 року, коли з Одеського музею західного і східного мистецтва винесли картину пензля Караваджо «Поцілунок Іуди». Хоча в музейних сховищах Києва охорона краща — тут і ґрати, і сигналізація, проте співробітники Державної служби охорони можуть покинути приміщення, де зберігаються цінні предмети мистецтва. Про таку перспективу повідомила керівник Головного управління культури та мистецтв КМДА Світлана Зоріна. «Уже липень, і на цей рік не було профінансовано ні копійки на охорону. Тільки два дні тому виділили півмільйона», — повідомила Зоріна на засіданні розширеної колегії КМДА й додала, що станом на 2 липня навіть ті гроші ще не дійшли до Служби охорони. На даний момент заборгованість КМДА перед охоронцями музеїв становить 2 мільйони 270 тисяч гривень. Пані Зоріна побоюється, що незабаром повториться ситуація річної давнини, коли «Держохорона вийшла з музеїв, і головне управління разом із директорами музеїв ночувало в музеях дві доби».

За традицією у християнстві, на 40–й день після смерті поминають померлого — кажуть, саме тоді душа покидає цей світ, щоб полинути, куди їй призначено. 5 липня — 40–й день після смерті незабутнього актора, народного артиста України Леся Сердюка, який помер 26 травня. Ми вирішили пригадати його життя його ж роботами у театрі й кіно, проклавши доріжку спогадів від Харкова, який створив його як актора, й до Києва, який зробив його знаменитим.

Рідко, коли сиквели популярних кіно– чи мультфільмів виходять удалими. До цього винятку належить і третя частина відомої анімаційної казки «Історія іграшок–3», що вийшла у прокат в Україні 24 червня. Автори повертають нас до хлопця Енді та набору його улюблених іграшок, тільки Енді вже підріс, збирається в коледж і задумується над тим, що ж робити із, здається, вже непотрібними дитячими забавками. Таке питання рано чи пізно виникає в кожного дорослого, який ще вчора був дитиною. Саме реальну історію, що сталася в житті режисера Лі Ункріха взято за основу сиквелу: переїжджаючи з одного помешкання в інше, він ненавмисне викинув мішок із дитячими іграшками своєї дружини, яка дотепер не може пробачити йому, що розлучилася із найдорожчим скарбом дитинства.

Серед кількох програм волонтерського руху добровольців «Простір свободи» є проект «Моніторинг кінотеатрів», який відслідковує дотримання національними кінотеатрами рішення Конституційного Суду про обов’язкове дублювання, озвучення або субтитрування фільмів іноземного виробництва українською мовою. Днями учасники проекту запеленгували третє за цей рік порушення закону в цій сфері (у листопаді 2009 року — у київському «Жовтні», у березні 2010 року — в одеській мережі «Родіна–Москва–Звьоздний»). Проштрафився донецький кінотеатр «Кінопалац–Звьоздочка»: «У згаданому кінотеатрі англомовний фільм «Містер Ніхто» (Mr. Nobody») — Бельгія, Німеччина, Канада, Франція, 2009 — демонструють із закадровим перекладом російською мовою», йдеться у поширеній заяві.

Перед концертом Петра Наліча і Ко у Києві я мимовільно провела опитування на предмет відомості цього виконавця. Разів чотири з десяти мені довелося уточнювати, що Петро Наліч — це той, хто виступав цього року на «Євробаченні» від Росії. Троє «респондентів» узагалі не знали ні про Наліча, ні про «Євробачення». Ще троє виявилися достатньо обізнаними меломанами, щоб не перепитувати «Хто це?». Але моє бліц–опитування не є репрезентативним, оскільки те, що діялося в Центрі культури й мистецтв Національного авіаційного університету (ЦКМ НАУ) показало, що російський співак має свою стійку аудиторію в Києві, і їй абсолютно плювати, брав участь Наліч у «Євробаченні» чи ні, оскільки його оригінальний стиль «бабурі» вони знають ще з часів Guitar і аматорського відео на YouTube.

Для більшості з нас, українців, факт Голодомору — незаперечний. Адже ми пам’ятаємо перекази наших бабусь–дідів про жахіття, що творилися в українських селах на початку 1930–х. Проте дехто з певних причин позбавлений цього гену пам’яті. Тому в Україні сьогодні стартує Міжнародна акція «Не дамо згасити свічу пам’яті», покликана нагадати таким «забудькам» про той страшний Голод в Україні, визнаний у багатьох країнах геноцидом.

«Серед кінематографістів ставлення до вітчизняних фестивалів іноді доволі дражливе. Днями відбувся пленум Спілки (кінематографістів. — Ред.), навіть ухвалили постанову звернути увагу керівництва країни, що фестивалів уже більше, ніж фільмів, які виробляють у країні... Але це не означає, що фестивалі не треба проводити», — Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України й на певний час член журі першого Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ) із зажуреним виглядом коментує появу ще одного кінофоруму в Україні.

The Maneken — проект колишнього діджея Євгена Філатова (тоді він був відомий як Dj Major), який довгий час працював аранжувальником відомих українських поп–співаків. Три роки тому Женя серйозно вирішив стати сам собі артистом і почав працювати під псевдонімом The Maneken, тим самим посилаючи месидж, що його проект — усього лише модель, що мінятиме музичне вбрання. Перший альбом — нью–диско, фанк, соул, джаз, наступні пошуки — електронно–рокові ліричні композиції. Видається, The Maneken — це альтерего сучасного суспільства: мінливої маси, що знаходиться в постійному русі й пошуку.

Із Женею ми зустрілися у його студії на Глибочицькій, у самому серці подільського індастріал, і завели розмову про сучасну танцювальну музику, її електронне наповнення, комп’ютеризацію цього ринку й причини незначної популярності електронного напряму в Україні.