Ростислав Бабійчук, який нещодавно відсвяткував 100–річчя, стверджує, що на власні очі бачив Скоропадського, Денікіна і Махна. Тоді, в роки так званої громадянської війни, його сім’я жила в Умані, в кімнатці, що розташовувалася практично на залізничному вокзалі. Тож малим він любив спостерігати з вікна за пасажирами, серед яких були й вищезгадані історичні постаті. «Але хіба тоді, хлопчаком, я задумувався, яких великих людей бачу?», — каже Ростислав Володимирович. Власне, із залізниці, де працював батько, й розпочалася трудова біографія самого Ростислава. А закінчилася — у кріслі міністра культури Радянської України. Всі віхи свого життя ювіляр, попри поважний вік, чудово пам’ятає: легко називає дати, прізвища, посади, події... Про життєву дорогу довжиною у сто літ та про секрети довголіття ми й розмовляємо з Ростиславом Бабійчуком у його затишній квартирі на вулиці Інститутській, яка досі потопає у розкішних букетах квітів. Адже вітати ювіляра приходили й посадовці, й митці, й колишні колеги по роботі.

На одному з американських космодромів ще у 80–х роках минулого століття встановили стелу з викарбуваними прізвищами космонавтів, які загинули, виконуючи унікальну земну місію. Першим у цьому списку — харків’янин Валентин Бондаренко. Він не дожив 19 днів до легендарного гагарінського старту, тому ювілеї першого виходу людини у відкритий космос тепер завжди збiгаються з роковинами першої втрати землян на своєму зоряному шляху. Доля ніби попередила людство, що шлях до зірок дійсно тернистий і що, крокуючи ним, варто зважувати все до найменших дрібниць. Це лише один з епізодів історії, який завжди нагадуватиме нам про те, що живемо у країні зі статусом однієї з перших космічних держав. Йдеться про історичний факт, який нам ще тільки належить по–справжньому усвідомити.

Цій жінці доля вдоста відміряла нелегких випробувань. Але й нагородила щедро — рiдкiсним талантом умiти бути потрiбною людям. І свiй безцiнний дар вона реалiзувала сповна. Бо у свої 85 рокiв киянка Вiра Климiвна Артамонова досі серед людей.

Довiреним лiкарем у Радi профспiлок України Вiра Климiвна працювала понад десять рокiв. Це велика робота, каже вона, по–дiловому схилившись над своїм величезним домашнiм письмовим столом. Вiдрядження в рiзнi областi України, на пiдприємства. Довелося навiть у шахти спускатися...

Ще змалку, коли сiм’я службовцiв Іванових переїхала з мiста Лебедин, що на Сумщинi, до Києва, дiвчинка на iм’я Вiра мрiяла i вiрила, що стане лiкарем. До початку вiйни вона закiнчила перший курс Київського медичного iнституту. Тодi батько i брат пiшли на фронт. Брат — добровольцем, хоча йому не було й вісімнадцяти. Мати ж iз доньками Вiрочкою та Оленкою вирушили в евакуацiю.

Великим любителем газет та журналів на Черкащині можна назвати мешканця райцентру Катеринопіль 74–річного Анатолія Фартухова. На 2011 рік він передплатив періодики на тисячу гривень. Тож до його оселі листоноша тепер приходить щодня. «Люблю читати. І вдень, і ввечері, коли є вільний час, переглядаю газети та журнали. Хочу знати закони, постанови, цікавлюся політикою, наукою, подобаються історичні матеріали, розповіді про життя людей. А «Україну молоду» читаю дуже давно», — розповів Анатолій Юхимович.

Офіційні синоптики, як відомо, далеко забігати вперед не люблять — зазвичай передбачають погоду на три наступні доби. Дніпропетровець Валерій Некрасов уже понад десять років доводить, що погоду можна прогнозувати, забігаючи вперед навіть на століття. Як переконує Валерій Іванович, у цьому допомагають розроблені ним математичні моделі. Тоді ж як метеорологи можуть лише узагальнювати фактичні результати і «чекати з моря погоди». Але Некрасов — не метеоролог. Передбачати погоду — це його хобі. За великим рахунком, його, інженера Дніпропетровського державного конструкторського бюро «Південне», де проектують ракетоносії і супутники для багатьох країн, можна вважати «людиною–оркестром», бо різних захоплень має чимало — займається i астрологією, й хіромантією, й садівництвом, і виноградарством, і полюванням... Проте розробка теорії енергозбереження людського організму, так званої сонячно–місячної амплітуди і календаря несприятливих умов, є для нього головним захопленням. Недарма ж Некрасова називають дніпропетровським Нострадамусом.

Минулого року з Євгеном Грошевим ми зустрічалися з добрий десяток років тому. Тоді він розповів нашій газеті про свій грандіозний задум, який уже починав втілювати в життя. Йшлося про створення медалей усіх лауреатів Нобелівської премії. На той час Грошев працював, як кажуть літератори, «в шухляду». Проте він — не літератор, а медальєр. І оце «в шухляду» означає не тільки трату часу, а й коштів. Однак Грошев цим ніскільки не переймається, бо впевнений, що створене ним обов’язково буде затребуване. У тому числі й меморіальний комплекс пам’яті загиблих польських урядовців в авіакатастрофі під Смоленськом, над яким пан Євген почав працювати з власної ініціативи...

У їхній невеликій квартирі, що на шостому поверсі однієї з небагатьох долинських «висоток», сум від втрати дорогої людини відчутний майже на дотик — господаря не стало лише півроку тому. Щойно перед моїм приходом його дружина Люба завершила традиційну ранкову молитву біля імпровізованого домашнього вівтаря. У повітрі ще струменів млосний запах розплавленого воску. Та невдовзі кімната засяяла веселими іскорками життя — проснувся шестирічний Юрасик, маленька мамина радість. Коли його всиновлювали в півторамісячному віці, лікарі майже не давали малюкові, залишеному напризволяще біологічними батьками, шансів на одужання. Одначе там, де не побачила перспектив офіційна медицина, зцілило слово Боже. На прохання названих батьків до лікарняної палати приходили духівники з особливими здібностями й читали молитви для зцілення. Спільними зусиллями людей у білих халатах і чернечому облаченні хлопчика вдалося врятувати. Відтоді він росте, розвивається і багатьох дивує своєю недитячою набожністю.

Із допомогою монахів та святих отців по–іншому подивився на білий світ і названий хлопчиків тато. Хоча фатальний вердикт дипломованих медиків у його випадку, на жаль, підтвердився. Усвідомивши безвихідь, майор–пожежник у відставці переймався лише одним: як дружина без нього ставитиме на ноги малолітнього сина.

Друга група інвалідності зовсім не стала для Бориса Небреєва перепоною на шляху до рекордів і перемог на різних, у тому числі «здорових», змаганнях iз парашутного спорту в Україні та СНД. Не зважає він на неї, коли пропагує активний туризм серед кримчан та гостей півострова.

Село Рожни — за 30 кілометрів від Києва. Начебто не торкнулася його цивілізація.
Асфальт лише на центральній вулиці, а далі — бездоріжжя, скромні хатки, напівзруйновані паркани. Зате дихаєш на повні груди! І радієш, коли бачиш лелечі гнізда на дахах.

Хоч і народився Євген Золотарьов у селищі цукровиробників Халтуріному, дитинство видалося несолодким. Батько, шофер за фахом, загинув на фронті ще на початку війни. Мати, різноробоча бурякорадгоспу, залишилася одна з трьома синами, серед яких Женя був середульшим. Тож дитячі роки вкарбувалися у пам’ять передовсім злиднями та вчинками типової «безбатьківщини», що лише додавали клопотів неньці. Щоправда, згодом ті витівки «компенсувалися» потягом до знань і паростками лідерських якостей, завдяки яким став комсомольським активістом ще зі школи. Після закінчення сільгоспінституту і двох років роботи за фахом на рідній Полтавщині у березні 1961 року поїхав на казахстанську цілину. Спершу працював у Акмолінській області головним зоотехніком радгоспу «Подлєсний», а вже з грудня — директором радгоспу «Андріївський».

Зрештою, за 31 рік безперервної роботи в Казахстані не оминув практично жодного щабля партійно–господарської «номенклатурної» драбини районного та обласного рівнів, «дослужившись» до посад першого секретаря Актюбінського обкому партії та голови облради зі статусом фактичного «хазяїна» потужного промислового регіону. В 1992 році повернувся на Полтавщину. А через 4 роки знову відбув до столиці Казахстану вже як керівник торговельно–економічної місії у складі посольства України. Після закінчення дипломатичної служби став генеральним директором асоціації «Полтавацукор», яку очолює й зараз, напередодні свого 75–річчя. Однак ту першу керівну булаву директора радгоспу вручили йому в 25–річному віці. А очолюваний радгосп лише орної землі мав більше 31 тисячі гектарів — за українськими мірками це фактично піврайону. Чи не страшно було майже зі студентської лави «занурюватися» в такі масштаби робіт? І чи справді добровільно їхав на цілину?