Життя під куполом

За висотою — індійська висота

Якщо перефразувати пролетарського поета–трибуна, то стрибати з парашутом завжди, стрибати скрізь — це незмінне гасло сорокарічного майстра спорту впродовж останньої чверті століття. Діапазон його висот доволі широкий — від 500 метрів до 5 кілометрів. Брав їх пан Борис у звичайному й «затяжному» режимі, вдень і вночі у межах рідного аеродрому Заводське у Сімферополі чи на армійських полігонах Прибалтики, Росії та Закавказзя, де проходив строкову і надстрокову службу у спортпідрозділі повітряно–десантних військ. Були у нього стрибки на воду, в горах, на точність, купольна акробатика. Траплялися при цьому й конфузи. Якось, скажімо, у вільному падінні несподівано розстібнулося кріплення протеза і той полетів бозна–куди, тож посадку довелося здійснювати за допомогою лише однієї лівої ноги.

Не так давно Небреєв повернувся з Делі. Упродовж двох тижнів виконав там декілька демонстраційних стрибків з Ан–32 індійських ВПС. Тамтешнє військове відомство у такий спосіб тестувало з–поміж інших українські парашути розробки Феодосійського науково–дослідного інституту аеропружних систем. За словами Небреєва, оглядини пройшли пристойно. Від Бориса військові почули ще й всебічну експертну думку щодо практичних якостей різних зарубіжних парашутних систем, на яких він теж непогано розуміється. Тепер, мовляв, варто сподіватись, що індуси це оцінять і, зрештою, «дозріють» до підписання контракту з феодосійцями.

Небо у спадок

«Можливо, стрибати я почав ще в утробі матері, — жартує Борис Альбертович. — Мої ж батьки познайомилися в Сімферопольському аероклубі на парашутних стрибках. Батько працював там інструктором, а мама тільки–но записалась у секцію». Далі на обличчя мого співрозмовника лягає тінь смутку. Зрозуміло чому — саме небо й розлучило безжалісно його батьків назавжди.

Того ранку Альберт Небреєв піднявся в небо з групою місцевих парашутистів на Ан–2. Проте до самих стрибків справа не дійшла. Перед злетом льотчик як слід не розігрів обледенілу за ніч машину. Збагнув це тільки в повітрі, коли досі безвідмовний «кукурузник» втратив звичну керованість. Льотчик прийняв рішення про аварійну посадку. І попросив Небреєва зайняти місце другого пілота, щоб допомагати йому тягнути спарений штурвал. Удвох вони так–сяк приборкали машину, хоча уникнути її жорсткої посадки все ж не вдалося. Ні спортсмени, ні сам льотчик при цьому серйозно не постраждали. Від удару об штурвал смертельну травму грудини отримав лише Небреєв...

Вітчимом маленького Борі (йому тільки–но виповнилось три рочки) став кращий друг його загиблого батька і теж досвідчений спортсмен–парашутист. «Я йому щиро вдячний за виховання, — зізнається сьогодні Борис Небреєв. — Він не ставив за мету зробити з мене парашутиста. Все сталося само собою. У день мого п’ятнадцятиріччя вітчим зробив подарунок — привів на екскурсію в аероклуб».

Два тижні між життям і смертю

Самого Бориса, вже досвідченого парашутиста, небо також випробовувало на міцність. У серпні 1994 року його запросили виступити на спортивному святі з нагоди дня авіації. Відбувалося все на аеродромі Гвардійського, що поблизу Сімферополя. «Досвідчених спортсменів «під рукою» не було, тож ми пішли на купольну акробатику з молодим, — згадує чоловік. — І трапилося непередбачуване — у повітрі ми банально заплутались стропами. Страх, мабуть, увігнав мого напарника в ще більший «ступор». Однак в останню мить мені все ж удалося розплутатись і відштовхнути його від себе. Хлопець приземлився майже без проблем, а я відбувся двома відкритими переломи обох ніг. Очевидці потім розповіли, що від удару об землю мене підкинуло догори десь на три метри. Два тижні після цього провів у комі. Отямився вже без ноги (по коліно. — Авт.). Потім були ще п’ять операцій. Наді мною «чаклував» професор Олександр Бліскунов. Йому, зрештою, вдалося зберегти мені ліву ногу. Майже рік я не підводився з ліжка. Не повірите, але щоночі, допоки я лежав у лікарні, мені снилось, що я знову під куполом». Тоді Борису було всього 24 роки…

Переписавши інвалідність

Оклигавши, Борис попросив друзів відвезти його на гору Клементьєва. Вони у Небреєва вірні, перевірені бідою: коли він перебував під крапельницею, здавали для нього кров, діставали дефіцитні ліки, домовлялися про виготовлення в Києві спеціального протеза. А на горі спортсмен–інвалід почав активно готуватися, для початку освоївши більш «м’який» для ніг параплан. А коли ще через рік прискіпливі медики після численних комісій нарешті дозволили Борису займатися улюбленою справою, він одразу поспішив на аеродром у Заводське. Після першого ж вдалого стрибка на медкомісії чоловік наполіг, щоб йому поміняли інвалідність — із першої на другу. Того ж року Небреєв ще й вивів кримську команду в призери на першості України з парашутного спорту.

А своєю інвалідною пенсією Борис розпорядився так — переписав її на матір. «Вона ж бо більше тридцяти років пропрацювала на одному місці — медсестрою у лікарні,— пояснює чоловік. — Яка там у неї пенсія — 900 гривень».

Господар гори

У ці зимові теплі дні Борис Небреєв пропадає на «своїй» горі. Минулого року таки вдалося добитися визнання заповідного статусу «крилатої» гори Клементьєва поблизу Коктебеля (через ухвалення постанов парламентів України і Криму). Про це унікальне і єдине в Європі дітище матінки–природи, якому загрожувало банальне розпаювання та забудова, «УМ» уже писала. У перших рядах на пікетах захисників стояв і керівник Центру планерного спорту «Коктебель» Борис Небреєв. Тепер як директор розташованого тут польового аеродрому він несе персональну відповідальність за збереження і використання неповторної місцини за призначенням, себто задля розвитку парашутного, планерного, пара– і дельтапланерного спорту. Саме така роль віднедавна офіційно відведена «крилатій» горі, якщо взяти до уваги згадану вище постанову Верховної Ради України.

Навіть у ці зимові дні на горі людно. Вихідні тут, як завжди, «стрибково–льотні» для всіх охочих — а таких чимало за будь–якої сприятливої пори року. Приїжджають спортсмени, колишні льотчики, курортники й просто спраглі до чергової порції адреналіну. Пан Борис особисто проводить iз «мантами» (так він охрестив тих, хто стрибає з парашутом уперше) наземну підготовку, а вже під час стрибків «веде» iз землі по рації.

На Небреєві також «висять» шість літаків і планерів (днями спеціальна комісія поновила їхню льотну придатність. — Авт.), єдиний у СНД Музей історії планеризму тощо. Йому всіляко допомагає дружина Алла, за плечима якої більше десятка стрибків з парашутом. А для її чоловіка щорічною нормою вважається щонайменше півтори сотні. «Стрибки — це моє життя, це те, чого мені бракує», — каже пан Борис. Він не виключає, що з часом романтична пристрасть може передатись і двом його меншеньким, донькам Анастасії та Орині.