На початку цього року — 1 січня — найвідомішому українському «перевертню у погонах» Олексію Пукачу виповнилося шістдесят. Тож учора вже фактично пенсіонер прибув під конвоєм бійців «Альфи»до Печерського райсуду столиці, щоб почути свій вирок за вбивство журналіста Георгія Гонгадзе у найрезонанснішій справі часів незалежності. Звісно, генеральська пенсія обвинувачуваному не «світить»: звання генерал–лейтенанта Пукач отримав невдовзі після зникнення Гії, тож учора суд позбавив «перевертня» цих погонів разом із лампасами. Вбивця журналіста, який шість років переховувався від слідства по українських селах, рішенням колегії суддів на чолі з головуючим Анатолієм Мельником засуджений до довічного ув’язнення з конфіскацією майна і забороною займати державні посади. Коли головуючий спитав «перевертня», чи погоджується він з вироком, Пукач лише коротко зазначив: «Я погоджуся, коли у цій клітці зі мною будуть Кучма і Литвин!».

Минулого року Верховна Рада та інші державні органи покликали до життя чимало новацій, спрямованих — ви правильно здогадуєтеся — на збагачення держави, покращення життя народу та спрощення всіляких бюрократичних процедур.

Відповідно до Закону України «Про соціальний захист дітей війни», дітям війни надаються пільги, серед яких — «безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів у межах області (Автономної Республіки Крим) за місцем проживання».

Час для цього інтерв’ю лідер «Нашої України» Віктор Ющенко буквально «викроїв» між передвиборчими поїздками регіонами країни. За два останні місяці він побував у багатьох областях. Напередодні народного плебісциту 28 жовтня ми, звісно ж, говоримо про парламентські вибори, а також про те, якою має стати Україна після виборів. «Якщо я був для вас переконливим, не забудьте поставити галочку навпроти №14», — напівжартома агітує Віктор Андрійович наприкінці розмови. Я так само напівжартома зауважую, що номер «Нашої України» у бюлетені, помножений на два, дорівнює даті виборів — 28 жовтня. «Цей №14, думаю, випав «Нашій Україні» не випадково, — вже серйозніше зауважує Віктор Ющенко. — Ця цифра у мене чітко асоціюється зі святом Покрови, яке відзначили 14 жовтня. Бог усе бачить...»

Коли в масштабах країни водорозділ між владою й опозицією за суто партійними вподобаннями визначається на межі статистичної похибки, очевидно, що головний «приз» нинішніх виборiв розігруватиметься в мажоритарних округах. Знаковою ж для кандидатів–мажоритарників була і залишається «центрова» Полтавська область, приблизно рівновіддалена від західного та східного «полюсів». Фактично, починаючи з 1999 року, кожнi вибори на Полтавщинi були своєрiдним концентрованим вiддзеркаленням всеукраїнських «великих перегонiв». Яким же є мажоритарний політичний ландшафт регіону напередодні виборчої «години Ч»? Хто виорав його найглибше й угноїв найщедріше? Спробуємо розібратися.

Головним політичним анекдотом цього тижня стала зовсім не вигадана, а цілком реальна історія, що трапилася під час відвідання Запорізького автозаводу Прем’єр–міністром Миколою Азаровим. Лідер Партії регіонів, рекламуючи досягнуті його урядом «стабільність і добробут», заявив у розмові з робітниками, що середня зарплатня по Україні нині становить 3,5 тис. гривень. У відповідь один з автозаводців, не побажавши відмовчуватися та схвально кивати, повідомив Прем’єрові, що його, робітника, платня — 1,5 тисячі, й не більше. Азаров узявся переконувати роботягу, що це не відповідає дійсності. Або, «значить, ви працюєте не повний день». — «Ні, повний!» — «Неповний…» Після чого сановний «регіонал», позичаючи в Сірка очі, перевів «пропагандистську» розмову на іншу тему.

Дехто просто посміявся з чергового проколу партії влади, яка «покращує життя» лише на словах, а не на ділі. А люди мислячі ще раз переконалися: високі зарплати і пенсії стануть реальністю, якщо на виборах 28 жовтня українці змінять владу.

Чим ближче до виборів, тим частіше у телевізорі з’являються ті, хто планує зайняти крісла у Верховній Раді. Кожен переконує, що він — найкращий. Утiм обирати лише за обіцянку, що тисяча євро — це реальна зарплата, а її половина, не менше 5 тисяч гривень, — така ж реальна пенсія, — не варто. Постійна присутність лідерів партій і «незалежних» кандидатів у телеефірі виборця має насторожити...

Споруджену ще наприкінці ХІХ століття хату–розвалюху в селі Суха Кобеляцького району, де в дитинстві жив видатний український письменник Олесь Гончар, в останній рік ХХ століття зрівняли з землею i на тому місці відбудували її «аналог». Саме та відновлена хатина стала основою державного літературно–меморіального музею–садиби класика, який відкрили 28 серпня 2000 року. Керує ним одразу в кількох іпостасях (директора, науковця, зберігача фондів тощо) двоюрідна племінниця Майстра слова, власне, онука його дядька Якова Тетяна Бондаревська, котра віднедавна знову мешкає в Сухій. А в дитинстві вона також жила в тій хаті, тож пізнала її, як кажуть, до пучків пальців, якими після походів у ліс за пакільцями разом із бабусею постійно зміцнювали стіни. Бо ж під час війни після «забав» наших бійців зі снарядом хату, за словами бабусі, «підняло і гепнуло». Та й нову споруду треба вже ремонтувати. До того ж пані Тетяна стала однією з фундаторок Всеукраїнського благодійного фонду імені Олеся Гончара, зусилля якого зараз спрямовані на те, щоб викупити покинуте приміщення колишньої сухівської школи–дитсадка й облаштувати там повноцінну літературну частину експозиції.

Адже в хаті–музеї через брак місця виставлено для огляду менше третини експонатів, зібраних директоркою. Тож зараз у неї клопотів і проблем, які заслуговують на окрему розмову, вистачає. Поки що ж говоримо з Тетяною Бондаревською про воістину унікальне за автентикою наповнення цієї хати (від скрині для приданого бабусі письменника та виготовлених руками його дідуся меблів, їхнього домашнього начиння до одягу, особистих речей, друкарських машинок знаменитого внука і навіть дзвіночка, голосом якого він у зрілому віці кликав дружину в свій робочий кабінет у Кончі–Заспі), та першовитоки творчості Олеся Гончара. Тим паче що автору цих рядків, як, певно, й кожному, хто закінчував школу в радянські часи, здавалося, що про тоді ще живого класика ми знаємо майже все. Тепер же з’ясовується, що навіть у «хрестоматійній» фразі з підручників та енциклопедій про те, що «Олесь Гончар народився у селі (слободі) Суха на Полтавщині» достеменним є лише дієслово. Так, народився, але не Олесь, не Гончар, не в Сухій і не на Полтавщині... Чому такі розбіжності навіть в офіціозі? Зрештою, наскільки «рідною» для письменника була ця скромна хатина?

Наметове мiстечко, яке у вiвторок розбили у скве­рi перед Луганською обл­держ­­адмiнiстрацiєю понад сотня «чорнобильців», розростається: вчора там уже стояло 12 наметів. Окрім місцевих, до протесту приєдналися ліквідатори зі Старобільська, Білокуріканого, Первомайська, Лисичанська.