В Україні стає дедалі більше сімейних лікарів та медсестер, які надають первинну медичну допомогу всім верствам населення, незалежно від віку чи статі. Спеціалісти кажуть, що завдяки такому переходу на засади сімейної медицини (відповідно до указу Президента) уже сьогодні в багатьох регіонах значно зменшилася кількість важких станів та смертей унаслідок захворювань. А все тому, що всебічний підхід сімейного лікаря до пацієнта (з урахуванням абсолютно всіх факторів — починаючи від наявності у хворого дідуся–алкоголіка і закінчуючи перенесеним у дитинстві гепатитом) дозволяє виявити серйозні патології на ранніх етапах, коли вони ще не загрожують життю людини. А найголовніше — сімейний лікар, спостерігаючи за кількома поколіннями в підопічних родинах, може точніше за будь–якого «вузького» спеціаліста попередити розвиток різних хвороб. Про це і не тільки «УМ» дізналася в головного спеціаліста з розвитку сімейної медицини ГУОЗ Львівсьої облдержадміністрації, головного лікаря 5–ї міської клінічної поліклініки, заслуженого лікаря України Бориса Лемішка.

...Ларисі було 33 роки, коли під час чергового обстеження в лікаря вона почула страшний діагноз — рак молочної залози. «Операція пройшла невдало, мені занесли стафілокок, — згадує жінка. — Півроку у мене замість груді була відкрита рана завбільшки з шкільний зошит. Оперували в грудні, а в травні родичі відвезли мене на дачу і думали, що звідти я вже не повернуся. Я ледве ходила, схудла до сорока кілограмів. Лікарі лише розводили руками...»

Малюкам, які живуть у столиці, набагато легше отримати фахову медичну допомогу, ніж дітлахам із далеких сіл та невеличких містечок. Адже наразі по всій Україні не вистачає 3500 педіатрів, і найбільше вакансій утворилося не в хлібосольному Києві, а в регіонах. Як розповіла «УМ» заступник директора Департаменту материнства, дитинства та санаторного забезпечення МОЗ України Валентина Педан, причин багато. Одна з них — низька зарплата на тлі великої відповідальності. Тому спеціалісти неохоче йдуть працювати на село, та й у містах бувають вакансії дитячого лікаря.

Вдихання тютюнового диму людьми, які не курять, може стати причиною хронічного запалення печінки та накопичення в ній жиру, повідомляє сайт медлінкс.ру. Такі результати американські лікарі отримали після річного експерименту на лабораторних пацюках. За результатами дослідження, тварини, які вдихали тютюновий дим, нарощували жир у клітинах печінки. А це первинна ознака неалкогольної жирової хвороби, яка врешті–решт призводить до неправильної роботи органа.

Медики Черкаської міської поліклініки №5 перші в області відмовилися від голки: віднедавна тут працює новий прилад, за допомогою якого можна зробити аналіз крові, не роблячи жодного проколу на тілі пацієнта. Ця новинка не тільки для тих, хто панічно боїться «колючих» процедур. Вона й для тих черкащан, які вважають за краще витрачати гроші не на лікування хвороб, а на їхнє попередження.

Світова фінансова криза відсвяткувала свій перший день народження. За рік, що минув від «завалу» потужного американського банку, в нас багато чого змінилося. Але найголовніше, як стверджують психологи, — збільшився рівень тривожності населення. Люди з острахом дивляться у своє майбутнє, малюють в уяві картини можливих невдач і не можуть розслабитися та відпочити від турбот навіть у вільний час. А це, як доводять численні дослідження, негативно впливає і на продуктивність роботи, і на міжособистісні стосунки (у родині, між друзями, колегами тощо), і на стан здоров’я (сотні хвороб мають психосоматичну природу, тобто з’являються в результаті «розхитаних нервів»).

Давним–давно, коли я ходила до школи, початок нового навчального року знаменувався не лише зміною розкладу, появою складніших предметів та боротьбою за «посадочні місця» поближче до дошки. Для того щоб отримати допуск до споживання граніту науки, і першокласники, і старші діти мали пройти профілактичний огляд в «айболитів». Цікаво, що благородна мета шкільних медоглядів — виявлення проблем зі здоров’ям на ранніх стадіях — досягалася не завжди. Особливо у старших класах, коли ми мусили самотужки оббивати пороги поліклініки, щоб отримати бажаний штампик «здорова» чи «патології не виявлено». Пам’ятаю, що ніхто не був у захваті від нескінченних черг на медогляд: ні лікарі, яким треба було пропустити за день масу народу, ні справді хворі люди, які з видимим невдоволенням чекали своєї черги під кабінетом, ні самі школярі, на яких лікарня навіювала нудьгу. Тому найчастіше «огляд» полягав у короткому обміні фразами на кшталт:

Тиждень тому до мене в гості приїздив татусь. Він привіз із сонячної Одещини цілу торбу динь, щоб «дитина наїдалася вітамінів». «Дитина», звісно ж, наїлася, щиро подякувала і відзвітувала про виконання «програми вітамінізації» в умовах, віддалених від рідної хати. Мовляв, купувала на базарі яблука і виноград, трусила груші біля історичного музею, збирала помідори та петрушку з власної грядки і різала магазинні овочі на салат. Батько лишився задоволений, а в мене вперше за ці роки з’явилася думка — чи надовго вистачить мені тих вітамінних «корисностей», якими вдалося запастися влітку та восени? Із такими запитаннями звернулася до головного гастроентеролога МОЗ України, завідувача кафедри гастроентерології, дієтології, ендоскопії НМАПО імені П.Л. Шупика, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора медичних наук, професора Наталії Харченко. І почула доволі несподівану відповідь...

Показати людей, які боролися за нашу незалежність, — головна мета виставки «Українська повстанська армія. Історія нескорених», що з травня 2008–го по вересень 2009–го об’їхала всі області України. Днями у Службі безпеки України урочисто завершено півторарічний інформаційно–просвітницький тур виставки. «Нашим завданням було донести правду про те, чим був і чим є український визвольний рух», — підкреслив голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко. Тридцять двометрових повноколірних плакатів із фото, кресленнями й текстівками розповідають про найрізноманітніші сторони життя, побуту й боротьби повстанців. Скажімо, про формування кадрів, структуру війська, головнокомандувача Романа Шухевича, закордонні рейди УПА, криївки, жіноцтво у визвольному русі, «протиповстанську боротьбу» (методи, що застосовувало проти повстанців НКВС), про визвольну працю і повстання у радянських концтаборах, про участь упівців в обстоюванні права на українську державність наприкінці 1980 — на початку 1990–х. За словами директора Галузевого державного архіву СБУ Володимира В’ятровича, з сотень персонажів, фото яких є на виставці, в живих лишилося всього кілька.

Чому школярі, студенти, бібліотекарі, медики і чиновники, та й «широка громадськість» у містах і містечках України переважно розмовляють суржиком? Може, відповідь на це питання варто пошукати у мовній поведінці деяких учителів та їхніх адміністрацій? Уживаючи повсякчас російську мову під час перерв, позакласних заходів, часто навіть на уроках в «українських» школах, педагоги привчають дітей сумніватися щодо придатності рідної мови для повсякденного спілкування. Школярі вивчають мову «для галочки», «для журналу», у зв’язку з «перевіркою з райвно», але не для себе. Українська ще для багатьох школярів — казенщина, нав’язана бюрократами. Безліч учнів і батьків доходять висновку: в де–юре україномовних школах де–факто потрібен однорідний мовний режим. Про це йдеться у «сповіді» 18–річної Влади Остапенко з Фастова.