Жінки, які йдуть на війну, можуть стати справжнім жахом для окупантів та нести їм смерть. А от для наших співвітчизників — це приклад героїчного патріотизму та любові до своєї Батьківщини, який надихає на боротьбу.

Доля вбивці Бандери Богдана Сташинського є цікавою з двох міркувань. По-перше, ця людина буквально випарувалася півстоліття тому, а по-друге, зі Сташинським стався доволі нетиповий для штатного кілера КДБ випадок: найважливіша подія, котра змінила не тільки його власне життя, а й мала вплив на післявоєнну історію Східної Європи, була таким ефемерним та далеким від завдань КПРС почуттям, як любов.

Розмову про долю Богдана Сташинського ми продовжуємо в компанії Володимира Бірчака, заступника директора Державного архіву СБУ, котрий зустрічає нас на Золотоворітській, 7 та проводить усередину приміщення, що зберігає не одну таємницю минулого.

Щорічно 10 квітня поляки, українці та люди доброї волі запалюють свічку пам’яті, щоб вшанувати безвинно убієнних сталінським комуністично-тоталітарним режимом польських полонених 76 років тому та схилити голови у хвилині скорботного мовчання до шостої річниці вбивства президента Польщі Леха Качинського, його дружини пані Марії Качинської та військової, політичної і духовної еліти Польщі, вчиненого авторитарним режимом Путіна—Медведєва.

У кожній родині села Сабодаш Жашківського району всі роки, які минули після Голодомору, згадують добрим словом голову свого колгоспу — Самсона Єфремовича Бачінського. Люди кажуть, аби не цей чоловік, то багато односельців померли б від голоду, а їхні діти, онуки та правнуки ніколи не народилися б. Бо цей мужній чоловік, ризикуючи своїм життям, роздав 480 сільським домогосподарствам зібраний урожай, врятувавши від лютої смерті дві тисячі односельців.

Одним iз напрямів наукового пошуку, що проводиться в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського в Києві, стало вивчення історії дому на Паньківській №9, проживання там багатьох його мешканців, з якими Грушевські ділили дах — як за життя Михайла Сергійовича, так і впродовж наступних десятиріч.

На узліссі біля одного з сіл Козівського району Тернопільщини в середині березня місцевий чоловік під час земельних робіт випадково наштовхнувся на старий, радянських часів, 15-літровий бідон — у таких колись зберігали молоко. Він виявився схованкою, у якій знайшли більше 900 документів періоду ОУН.

Дивовижні хати, вкриті очеретом, оздоблені розписами в трипільському стилі, видно вже з автобуса. Виходимо — ніби в інший світ. Тут, у славетному селі Легедзине, міститься «штаб» Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура». «Отой пагорб за хатами бачите? — питає Сергій Сесь, інженер за освітою, наразі реставратор.

Про Холодноярську республіку, яка мала 15-тисячне повстанське військо, охоплювала 25 сіл Чигиринщини і діяла до 1922 року, добре відомо. Але досі білою плямою залишаються героїчні сторінки кількох повстанських загонів Черкащини, які боролися проти радянської влади в густих лісах навколо села Макіївка Смілянського району. І придушувати які прибула кіннота самого Семена Будьонного.

Бiля посольства Вiрменiї в Українi я познайомився з людиною, яка вiдрекомендувалася дещо незвично: «Ашот Айрапетян, українець».

Анi у вимовi, анi у виглядi його не було навiть натяку на українське. І тодi, зрозумiвши мiй подив, Ашот розчинив кейс i простягнув медичну склянку, на якiй значилося: «Український науково-дослiдний iнститут гематологiї i переливання кровi, м. Київ».