23 вересня 1942 року окупанти розстріляли більше тисячі мешканців волинського села Кортеліси, а всі хати, пограбувавши, спалили. Нацисти у своїй документації пояснювали такі дії тим, що тамтешні селяни були «заражені партизанщиною». Дивно, що українські історики досі не присвятили цій вражаючій події серйозного дослідження. Здається, єдине джерело інформації про трагедію — це невеличка повість Володимира Яворівського «Вічні Кортеліси», написана 1981 року. Вона соцреалістично–пафосна й залишає по собі чимало запитань. Зокрема, про «зловорожих бандерівців», які в уяві письменника вимальовуються «поплічниками фашистів». Аби з’ясувати, що ж сталося 67 років тому в точці зіткнення інтересів нацистів, більшовиків, польських націоналістів та українців, вирушаю у прикордонне поліське село.

28 серпня Окружний адміністративний суд міста Києва виніс рішення, що штраф у 160 тисяч гривень за порушення законодавства України, а саме — незаконні розкопки на території Національного заповідника «Биківнянські могили» — присуджений цілком слушно підприємству «Меморіали України». Штраф наклала адмінкомісія після того, як Головне управління охорони пам’яток Київської міської держадміністрації та Український інститут національної пам’яті влітку 2007–го склали відповідні акти про порушення статті 35 Закону «Про охорону культурної спадщини». Підприємство «Меморіали України» на чолі з Дмитром Табачником, що діяло при Державній міжвідомчій комісії з питань увічнення жертв війни та політичних репресій, здійснювало несанкціоновані розкопки масових поховань у Биківні.

Підприємство «Меморіали України» звернулося до суду, щоб скасувати штраф. За півтора року суд детально розглядав цю справу і підтвердив незаконність діяльності Державної міжвідомчої комісії в Биківні. Суд розглянув усі документи справи, зокрема, фальшиві «дозвільні довідки» на проведення розкопок, які комісія сама собі виписувала за підписом свого ж голови, тодішнього віце–прем’єр–міністра з гуманітарних питань Дмитра Табачника. Секретарем міжвідомчої комісії був Віталій Казакевич, звільнений із посади у 2008 році.

Музейний провулок, 8... Для багатьох киян і гостей зі Сходу й Заходу ця адреса стала у 1989–му «точкою опори», з якої можна «перевернути світ». Там містився перший секретаріат Народного руху України. В офіційних документах ще додавали: «за перебудову». Але всі називали його просто: Рух. А прихильників (членства з квитками й печатками тоді в Русі не було) — рухівцями. Рухівцями були тоді всі, хто хотів вільної України, вітав мовлення українською, цікавився «забороненими сторінками» української історії та самобутньої культури.

Показати людей, які боролися за нашу незалежність, — головна мета виставки «Українська повстанська армія. Історія нескорених», що з травня 2008–го по вересень 2009–го об’їхала всі області України. Днями у Службі безпеки України урочисто завершено півторарічний інформаційно–просвітницький тур виставки. «Нашим завданням було донести правду про те, чим був і чим є український визвольний рух», — підкреслив голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко. Тридцять двометрових повноколірних плакатів із фото, кресленнями й текстівками розповідають про найрізноманітніші сторони життя, побуту й боротьби повстанців. Скажімо, про формування кадрів, структуру війська, головнокомандувача Романа Шухевича, закордонні рейди УПА, криївки, жіноцтво у визвольному русі, «протиповстанську боротьбу» (методи, що застосовувало проти повстанців НКВС), про визвольну працю і повстання у радянських концтаборах, про участь упівців в обстоюванні права на українську державність наприкінці 1980 — на початку 1990–х. За словами директора Галузевого державного архіву СБУ Володимира В’ятровича, з сотень персонажів, фото яких є на виставці, в живих лишилося всього кілька.

Опановані злими духами — не обов’язково з перекошеними обличчями і не завжди б’ються в корчах чи по–звірячому завивають у храмі, коли екзорцист над ними вичитує. Інколи біснуваті виглядають цілком пристойно і нібито при повній свідомості. От тільки дивно хворіють: ні терапевти, ні психіатри не можуть зарадити. Ознака опанування злим духом — надмірний неспокій і нарікання, агресивність, нездатність прислухатися до іншого. Пекуча журба, аж до небажання жити. Екзорцист Юрій Савчук пояснює, що опанування буває зовнішнє і внутрішнє. Зовнішнє — це, зокрема, коли людина постійно відчуває якісь незрозумілі дотики, ніби щось лазить по шкірі. Якщо «чує голоси» — то опанована внутрішньо. «Коли я читаю в церкві молитви над усіма, — каже отець Юрій, — то від людини, опанованої лише зовні, це легко відходить».

«Цей злочин не має давати нам спати, поки не буде засуджений. Як українець, я дуже хотів би, щоб кримінальна справа за фактом геноциду–Голодомору таки була направлена до Верховного Суду України. І немає значення, яке рішення прийме ООН з цього питання», — сказав генерал–лейтенант СБУ нардеп Григорій Омельченко на «круглому столі» «Злочин геноциду–Голодомору 1932—33 рр. в Україні», що відбувся в Службі безпеки України минулого тижня. Це зібрання провідних експертів–правників у галузі українського та міжнародного права приурочили до Міжнародного дня пам’яті жертв нацизму і сталінізму, який за рішенням Європейського парламенту відзначається щороку 23 серпня. «На часі дати юридичну оцінку злочину Голодомору», — підкреслив голова СБУ Валентин Наливайченко, відкриваючи засідання, і наголосив, що в розгляд кримінальної справи не повинні втручатися політики — ні місцеві, ні закордонні. Григорій Омельченко (рід якого на Полтавщині дуже постраждав у час штучного голоду) переконував, що слідчих не має цікавити, що скажуть про перебіг розслідування в Росії чи США. І що політико–морально–історична оцінка не має ніякого значення для юридичної оцінки і суду.

Починати життя спочатку цим людям потрібно щоранку. Бо від алкоголізму й наркоманії не виліковуються раз і назавжди. Щоб протриматися тверезими, чоловікам і жінкам із «вірусом залежності» слід день у день докладати зусиль. Здавалося б, це непосильно для людини, тим паче такої, чия нервова система виснажена до краю зловживанням «речовиною». Справді, необхідна допомога ззовні — від близьких і друзів, лікарів. Однак найголовнішим є рішення людини виборсатися з тенет залежності, обрати життя, а не смерть. Інколи таке рішення приходить уже в процесі тверезіння, поштовх якому дає збіг обставин, подібний до чуда.

Днями ОУН (р) презентувала агентство «Українська інформаційна служба» та інформаційно–аналітичний сайт «Український погляд». Її завдання — стати колективною прес–службою громадських об’єднань національного спрямування та подавати правдиві відомості про різні аспекти українського життя в країні й за кордоном. «За кожним нашим кроком, що підкреслює нашу незалежність — чи то визнання Голодомору, чи економічні питання, — Росія намагається інформаційно розбити наш поступ. Ми зобов’язані адекватно діяти щодо агресії Кремля, в першу чергу — на інформаційному фронті. Маємо висвітлювати наші погляди й позиції», — зазначив голова ОУН Стефан Романів.

Вступ до усіх столичних ВНЗ цього літа був як ніколи гарячим. Особливо ж до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сюди, на 2481 бюджетне місце було подано понад 24 тисячі заяв від абітурієнтів. Це удвічі більше, ніж минулого року. А «нашестя» хлопців і дівчат із довідками про пільги (іноді сумнівними) ледь не позбавило найпопулярніші факультети столичного «універу» можливості здійснити конкурсний відбір за знаннями.

Поза тим, наближається початок навчального року, й університет до нього готується: ремонтує корпуси та гуртожитки, друкує підручники й посібники, налаштовує навчальне обладнання і з завмиранням чекає, яким же він виявиться — першокурсник–2009? Ректор КНУ академік Леонід Губерський переконаний, що це будуть найкращі з найкращих випускників цього року.

«Ми давно виношуємо ідею європейського об’єднання в’язнів–жертв нацизму. Щоб разом боротися за наші права і доносити молоді, що жахіття, яке ми пережили, не має повторитися», — каже член бюро Української спілки в’язнів–жертв нацизму Надія Слєсарєва. Цього літа вона побувала у столиці Словенії Любляні на першому Європейському конгресі вигнанців та біженців — жертв фашизму та нацизму в 1920—1945 роках. У конгресі взяли участь близько 5000 делегатів з 11 європейських країн: Австрії, Боснії та Герцеговини, Польщі, України, Словаччини, Сербії, Франції, Росії, Хорватії та Чехії. У різних країнах вирішення проблем людей, що постраждали від нацизму відбувається по–різному. Скажімо, в Україні лише зі здобуттям незалежності в’язні були визнані повноцінними громадянами і отримали певну компенсацію за роки знущань і рабства.