Ідея об’єднати дослідників української історії та культури у Російській Федерації для створення «російського» тому Енциклопедії зарубіжного українства виникла в березні цього року. На засіданні Міжнародної асоціації україністів у Києві виявилося, що у величезній сусідній країні, де чи не найбільша українська діаспора, досі немає авторського колективу для роботи над енциклопедією. Більше того — не відомо, які галузі україністики сьогодні опрацьовують у Росії. Українознавчі осередки Росії досі не залучені до інформаційного поля світового українства.

«Я народився у Росії. Це моя країна, і я маю залишатися в ній, як би не було важко тут і легко на Заході. Скільки зможу, захищатиму тих, чиї права так брутально зневажаються в нашій країні», — писав Олександр Подрабінек у 1977 році, коли КДБ запропонував йому емігрувати. Інакше, мовляв, доведеться відкривати на нього «кримінал». Подрабінек відповів у відкритому листі, що, звісно, не хоче сидіти у тюрмі. Він знає, що на Заході за ним «не ходитимуть назирці четверо агентів, погрожуючи побити чи штовхнути під поїзд», і що там не посадять у концтабір за спроби захистити безправних і уярмлених. Але він залишається на Батьківщині. Відбувши після цього кілька років у совєтському концтаборі, правозахисник не змінився. У 2009 році, після чергового «антирадянського» виступу журналіста, йому знову погрожують, намагаючись витіснити з Росії. Щоб не був прикладом для співвітчизників. На 7 грудня заплановано перше судове засідання над 56–річним Подрабінеком за позовом «ветеранів» і про­кремлівського молодіжного руху «Наші». Від журналіста вимагають, зокрема, півмільйона рублів «компенсації за моральні збитки».

«Неперспективні народи мають піти зі світової сцени», — таку думку розвивав ще Карл Маркс у своїх текстах. Про зникнення націй за комунізму писав Фрідріх Енгельс у «Проекті комуністичного символу віри» (1847). Ленін розмірковував над тим, що ринковий капіталізм нерозривно пов’язаний з етнічністю, отож, щоб перейти до наступної «суспільної формації» — комунізму — потрібно ту етнічність вгасити. Сталін, який керував національною політикою більшовицької партії від її початків, розвинув теорію про три етапи вимішування на «червоних» теренах «комуністичної біомаси», названої ласкаво — «совєтскій народ». Спершу слід було стимулювати розквіт національних мов та культур, потім їх зближення (коли поряд з національною мала використовуватися спільна мова), і на третьому етапі — злити усі нації в одну… Через десятиліття після початку реалізації цього «проекту» відомий історик Джеймс Мейс зазначав, що саму суть формули «зближення і злиття націй» можна трактувати як прогеноцидну.

22 травня цього року СБУ порушила кримінальну справу за фактом геноциду в Україні. Один із доказів злочину: «Етнографічна карта проживання слов’янства» 1906 року, складена професором Флоринським, нещодавно віднайдена архівістами СБУ. Відтінком кольору на ній позначено межі компактного проживання українців. Це нинішня Україна, Поволжя і Північний Кавказ. Саме ці території були охоплені голодом–геноцидом у 1932—1933 роках, на їх кордонах стояли тоді загони оточення. «14 грудня 1932 року за підписом Сталіна вийшла Постанова ЦК ВКП(б) та Ради народних комісарів СРСР про хлібозаготівлі (читай — знищення голодом) на Україні, Північному Кавказі та в Західній області. Я впевнений, що у Йосипа Віссаріоновича були подібні мапи», — каже голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко.

По суті, «Меморіал» став першою моральною «партією» в Україні. З нього згодом «виросли» всі українські партії демократичного спрямування. Починався він з довгоочікуваного в колах репресованих дослідження масового зневаження людських прав у СРСР. У 1987 році у совєцькі часописи вперше були допущені публікації про сталінський терор. Органи комуністичної влади були не проти повести перед у справі відновлення історичної справедливості». Однак були вже трохи не ті часи. Горбачовська перебудова і смертоносний Чорнобиль пробили розщелину в мурі слухняно–застрашеності, що відмежовував «радянських людей» не лише від зовнішнього світу й правдивих знань про минуле, а й одне від одного. Вперше почала відновлюватися спільнота, вперше на площах міст і сіл стали збиратися велелюдні мітинги, організовані спонтанно, а не «згори». Колишні репресовані та їхні однодумці змогли об’єднатися і разом обстоювати свої права.

Імпульс тієї сили і сьогодні відчутний. 20–річчя «Меморіалу» в Україні відзначається згідно з указом Президента України. 7 грудня заплановано урочистий вечір у театрі ім. Івана Франка, а в Національному музеї літератури відкриється виставка «Мистецтво шістдесятників». «УМ» пропонує своїм читачам розмову з незмінним головою Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, шістдесятником, громадським діячем Лесем Танюком.

Григорій Герчак пробув у «зоні» чверть століття. У 1952–му ввійшов туди 20–річним, вийшов у 1977–му, ніби «в інший світ». Пройшов понад 30 концтаборів і тюрем, його звільнення домагався академік Андрій Сахаров. «У мене «вішак» був, розстріл, — розповідає пан Гриць. — Через те, що неповнолітній, замінили на 25 років таборів». Усі ці роки талановитому юнакові щастило на співв’язнів — видатних фахівців у різних галузях знань і мистецтв. Професори медицини й лінгвістики, історики, композитори, художники, вокалісти, віртуозні музиканти і цвіт визвольного руху багатьох поневолених в «імперії зла» народів охоче ділилися з допитливим хлопцем своїми вміннями.

Як пояснити малечі, що відбулося в Україні у страшні 1932—33 роки і при цьому не травмувати дитячих душ? 28 листопада, згідно з указом Президента, «в усіх навчальних закладах України проведуть «Урок пам’яті», також відбудуться тематичні виставки та скорботні заходи». Чи не повториться в ці дні минулорічна помилка багатьох директорів шкіл, завпедів і керівників районних та обласних управлінь освіти, коли навіть молодшим школярам упродовж «тижня пам’яті» веліли малювати кістяки та надмогильні хрести і читати зі сцени вірші про смерть. Як наслідок, у вікнах українців поменшало свічок пам’яті. А в школярів замість співчуття до своїх предків і усвідомлення шкоди від тоталітаризму лише посилився страх, який людина, самозахищаючись, блокує байдужістю.

Фільм «Закляття без­пам’ятства. Голодомор 1932—33 років на Луганщині» починається із запитання: чому ми живемо гірше, ніж сусіди: поляки, чехи, словаки, угорці? Прірва пролягає між нашим життям і життям у Ізраїлі — маленькій країні серед пустелі. Автори роблять висновок, що різниця — у ставленні до пам’яті про національну трагедію. Досі багато хто переконує, що голодна смерть мільйонів українців — то «нещасний випадок» в історії, за який ніхто не має відповідати. У часописах Луганщини друкують численні статті, що заперечують або спотворюють інформацію про Голодомор. У містах і селах області бовваніють пам’ятники особам, котрі, згідно з висновками істориків та правознавців, є злочинцями — організаторами геноциду на українських теренах.

Дивитися і бачити, слухати і чути — чи не мрія кожної людини? Виявляється, ні. Часом задіюємо всі сили свого інтелекту, аби не побачити й не почути страшної чи неприємної правди. Як часом охоче «віримо» тим, хто запевняє, що зірку з неба готовий для нас дістати, от лише «вороги заважають». А буває, ніби під гіпнозом, маршируємо у натовпі за «лідером» у «світле майбутнє», не помічаючи, що той «лідер» однією рукою демонструє нам солодку приманку, а іншою відбирає в нас набагато цінніші речі.

У священних книгах різних релігій, у легендах і переказах усіх народів світу описуються випадки, коли люди досконало загострювали свій внутрішній зір (відкривали «третє око») і ставали провидцями або ж утрачали здатність пильнувати дійсність і при зірких очах «сліпли». І то не лише окремі особи, а й цілі народи. Результатом затуманення духовного зору завжди ставало узалежнення і схильність піддаватися обманові та, як тепер кажуть, «психологічним маніпуляціям».

На чергових торгах аукціонного дому Sotheby’s «набожні громадяни Росії в цивільному» придбали антикварну нагороду, що могла належати українському гетьманові Івану Мазепі, повідомив у суботу інтернет–сайт «Нова Січ». Поряд із колекцією старовинних російських ікон на аукціон було виставлено медальйон–парсуну царя Петра І. Таких парсун цар замовив 1698 року в Лондоні кілька десятків, аби нагороджувати своїх наближених — тоді ще не існувало ордену св. Андрея Первозванного. Є підстави вважати, що нагороджені згодом цим орденом, попередньо отримали парсуну Петра. А Іван Мазепа, як знаємо, отримав орден святого Андрія першим.