Ковалі Незалежності

Музейний провулок, 8... Для багатьох киян і гостей зі Сходу й Заходу ця адреса стала у 1989–му «точкою опори», з якої можна «перевернути світ». Там містився перший секретаріат Народного руху України. В офіційних документах ще додавали: «за перебудову». Але всі називали його просто: Рух. А прихильників (членства з квитками й печатками тоді в Русі не було) — рухівцями. Рухівцями були тоді всі, хто хотів вільної України, вітав мовлення українською, цікавився «забороненими сторінками» української історії та самобутньої культури.

У Музейному провулку в 1990–му можна було купити перші значки у вигляді жовто–синіх прапорців з тризубами і книжки, від самого вигляду яких по шкірі ніби проповзали мурашки: про Бандеру й Петлюру, січових стрільців і штучний голод у 1933–му. Біля тієї історичної будівлі завжди можна було почути визвольні новини, дізнатися про мітинги, які тоді відігравали роль своєрідного радіо чи «круглих столів» просто неба. У Музейному провулку обговорювали деталі організації «ланцюга єдності» 22 січня 1990–го, а в серпні того ж року збиралися перед історичною поїздкою на Хортицю для святкування 500–річчя українського козацтва. Звідси 24 червня 1991 року винесли жовто–синій прапор і вперше після 1918–го вивісили над столицею. І все це був Рух.

«Рух виконав найперше своє завдання — утворення незалежної України, відокремлення її від Радянського Союзу», — каже «УМ» один з організаторів і перший голова Народного руху поет і громадський діяч Іван Драч. За словами Івана Драча, ідею такого широкого громадського об’єднання українці перейняли від прибалтів. Іван Федорович їздив до Латвії та Литви, де зустрічався з провідниками Народного фронту. Утім скопіювати досвід прибалтів не вдалося: незалежні Естонія і Латвія існували з 1920 по 1940–й, з традиціями державного будівництва, українські ж демократи могли спиратися лише на дисидентів, які повернулися з тюрем, інтелігенцію, яка хотіла незалежної держави, та на частину прогресивних комуністів.

Проект громадської організації надрукували 16 лютого 1989–го в газеті Спілки письменників «Літературна Україна». Установчий з’їзд влаштували в київській «Політехніці» 8 — 10 вересня. Причому, відкриваючи з’їзд, голова оргкомітету Володимир Яворівський прорік: «Ми й сьогодні віримо — він можливий, соціалізм із людським обличчям». На установчому з’їзді НРУ з 1109 делегатів партквитки КПРС мали тільки 228. І поки не йшлося за державні посади, в Русі уживалися комуністи й антикомуністи. А секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук напучував фахівців із партійної ідеології, щоб не «відгороджувалися від самодіяльних об’єднань», а розширювали з ними співпрацю. Перше ж серйозне випробування — вибори Президента вже вільної України — показало наслідки цієї співпраці, коли поряд із кандидатом від Руху — відверто прохідним В’ячеславом Чорноволом — висунулися й інші демократи — Лук’яненко і Юхновський. У 1992 році НРУ проголосив опозицію режимові, й головою обрали Чорновола, який доводив: реформування державної системи неможливе без усунення від влади комуністичної номенклатури.

«Тоді у Верховній Раді була Народна рада на чолі з Ігорем Юхновським, і «група 239» з Олександром Морозом. Про люстрацію лише говорили, бо для її проведення потрібно було 226 голосів у парламенті. А в Народній раді було всього 100—120 осіб, — нагадує Іван Драч. — І досі не досягнуто другої цілі Руху — щоб була вільна й незалежна людина у вільній державі».