Одягнений у барвисті гуцульські строї Шон Вільямс — викапаний карпатський абориген. А заговорить — заслухаєшся. Такою, як у нього, чистою, мов гірська вода, вимовою похваляться не всі етнічні українці, не кажучи вже про безпросвітних орфоепів зразка Миколи Яновича. Утiм у містера Вільямса — жодної краплини слов’янської крові. «У мене, як і в більшості американців, у роду переплелося чимало різних національних коренів, — посміхається 30–річний американець зі штату Огайо. — Предки по материній лінії — вихідці з Ірландії й Румунії, по батьковій — з Уельсу й Німеччини».

Та що там предки — сам Шон ще три роки тому не з першого разу знаходив Україну на мапі світу, а по–нашому не знав анітелень.

Ранок черкащанки Інни Левченко нині починається однаково. Вона встає вдосвіта, готує дітям сніданок. Потім будить своїх доньок і збирає їх до школи. Така буденність для 31–річної мами та її дітей — справжнє щастя. Бо ще два місяці тому їхнє життя було зовсім іншим — сповненим страху, смертельних небезпек і невідомості. Але Інні, яка свого часу вийшла заміж за громадянина Сирії й поїхала жити на його батьківщину, вдалося забрати шістьох дітей і втекти з охопленої війною країни.

Уроки майстерності з фелтінгу — валяння з непряденої вовни — Світлана Сіряченко ні в кого не брала: ази техніки знайшла в iнтернеті. А потім, як вона сама зізналась, пізнавала суть методом проб і помилок.

Усі вони — абсолютно різні. Жоден з експонатів не повторюється! У Галичині вже немає прасок, яких не було б у Ярослава Рущишина. На чотириповерхових полицях колекціонер розташував свої «надбання». А «захворів» своїм хобі чоловік цілком випадково.

Мій колишній викладач курсу «Українська міфологія» в Інституті журналістики Сергій Плачинда в 1933–му був зовсім дитиною. Але той страшний час йому міцно врізався в пам’ять. І коли запитала його, чи згоден розповісти про своє голодне дитинство, Сергій Петрович і миті не сумнівався.

Володимира Портянка можна назвати радше не шевченкофілом, а «кобзарефілом» — книжкові шафи його київської квартири заповнені тільки «Кобзарями». 1210 різних видань однієї книжки. «Це тільки ті, що по одному примірнику. А ті, що по два–три, я передаю в музеї», — каже 66–річний колекціонер. У кімнати–музеї, додамо, які створено з його ж ініціативи.

Якби мене запитали, якi подiї в моєму життi найбiльше запам’яталися, я б назвав двi. Перша. Менi йшов шостий рiк. Улiтку ранесенько я прокинувся вiд страшного гуркоту. Сидячи на лежанцi, переляканими очима спостерiгав за метушнею в хатi. Батьки сновигали, скидаючи речi в якийсь лантух. Хатнi дверi вiд гуркоту й струсiв раз по раз вiдчинялися, i батько пiдпирав їх якимись полiнами. Пам’ятаю його слова: «це вiйна». Друга пам’ятна подiя, учасником якої менi довелося бути, вiдбулася в серпнi–вереснi 1956 року. Ось про неї я й хочу розповісти.

Його дід Микола Медведчук, як і кожен наділений особливими здібностями гуцул, мабуть–таки, знав якісь магічні слова, що могли вплинути на долю онука. І він їх вимовив в особливий момент. Під час війни українські Карпати, крім вояків–чужинців, окупував ще й грізний тиф.

«Якби я не дізналася про існування казкотерапії — мені довелося би винайти щось подібне», — каже молода київська письменниця і психолог Катерина Єгорушкіна. Свої вміння вона поєднала у незвичайний фах — арт–терапевт. Почавши з поезії й видавши у 2006 році збірку віршів на грант Президента, дівчина прийшла до казок та власного курсу «лікування мистецтвом».

Відомий мандрівник, уродженець Запорізької області Федір Конюхов успішно завершив свою чергову подорож морями й океанами — і знову у вельми незвичному форматі: експедиція завершилася встановленням православного хреста на дні Середземного моря, неподалік північно–східного берега Кіпру.