У Харківському художньому музеї в рамках «Мистецтво а priori: актуальні історії» група SOSка (Коля Рідний, Ганна Кривенцова і Галина Кукленко) презентувала міжнародний проект «Нова історія». Мета організаторів — переосмислити традиційне в контексті сучасного, а також познайомити харків’ян із сучасним мистецтвом Словаччини, Румунії, України, Росії, Швеції. Побіля класичних портретів XIX століття куратори розмістили серію портретних фото Сергія Попова «Однокласники». Поряд із картиною Миколи Пимоненка «Жертва фанатизму» (1989) — відео Аліни Клейтман «Далеке щастя моє» про фанаток Діми Білана. Харків’яни Іван Світличний і Віталій Кохан презентували одночасно відео, скульптуру і графіку: автори відтворили процес творення гіпсових копій картин і рулонів із графікою.

Світ значно тісніший, ніж здається на перший погляд. Хто б міг подумати, що одна із найчарівніших актрис Франції Мілен Демонжо у своєму старовинному палаці на південно–екзотичному острові Поркероль меланхолійно марить батьківщиною своєї матері і дорікає режисерам за те, що так і не спромоглися повною мірою розкрити глибину її слов’янської душі.

Біля спеціальної експозиції, відкритої у Верховній Раді й присвяченої 70–річчю її будівлі, депутати не надто юрмляться. Власне, взагалі ніхто не зупиняється. Кому просто не цікаво, а для когось — більшість вікопомних подій і так не стерлися з пам’яті.

Володимир Бец ще за життя здобув світову славу. Лікував, досліджував і відкривав ще не відомі особливості людського організму. Здобув знання, які досі рятують життя мільйонам людей в усьому світі. Так, Бец локалізував ділянку мозку, яка керує рухами, дослідив функцію надниркових залоз, кровообіг у печінці, опублікував фундаментальне дослідження «Як ростуть кістки» і загалом близько 50 наукових праць. Анатомію студентам викладав більш захоплююче, ніж дехто історію, про його лекції писали часописи світу. Як знаний психіатр, 25 років лікував і консультував людей у Кирилівській лікарні, що тепер імені Павлова.

Завтра головний шевченківський музей — Національний музей Тараса Шевченка, той, що на однойменному бульварі, — прийматиме гостей: з нагоди 60–річчя музею обіцяв бути Президент України. Понад сто запрошень розіслали також у творчі спілки, Кабмін, Верховну Раду, в Шевченківський комітет, Інститут літератури, запросили лауреатів шевченківських премій, шевченкознавців, мистецтвознавців, художників, письменників та іншу шановану публіку.

Пошукові роботи та розкопки входу до печери «Попелюшка» з території села Подвірне Новоселицького району проведе західноукраїнська спілка горизонтальної спелеології під патронатом управління культури та туризму Чернівецької ОДА. Це було вирішено на нарадах в облдержадміністрації та Новоселицькій райдержадміністрації, бо саме в цьому районі розташована унікальна печера. Відкрили її в 1977 році чернівецькі спелеологи. Практично вся печерна система розташована на території України, а вхід був діючий на території Молдови в селі Крива. Ще один вхід у печеру — на південно–західній околиці села Подвірне Новоселицького району. На жаль, він завалений, і сьогоднішня мета спелеологів — знайти новий та відкрити печеру для фахівців та туристів.

Навіть сьогодні, коли медицина має низку технологічних розробок для порятунку хворих із переломом шийки стегна, старі люди з такою травмою помирають у 20 випадках зі 100. Причому на заваді щасливому одужанню стають не проблеми, пов’язані з кваліфікацією лікарів чи наявністю необхідного обладнання, а нестача грошей на придбання ендопротезу та «неправильний» менталітет українських бабусь і дідусів.

Скільки років видавці, бібліотекарі, педагоги, батьки волають у порожнечу, що дітям нічого читати, а видавництвам нічого видавати. «Грані–Т» між красномовною констатацією фактів і реальним ділом вибрали дію і два роки тому оголосили конкурс творів для дітей. Як і на всі конкурси, їм пишуть безліч графоманів (мислимо, на «Золотого лелеку–2» надіслали 1235 творів!), нового Андерсена «лелека» поки не приніс, але процес пішов, культурний бульйон закипів, видавцям є з чого принаймні вибирати, а в авторів з’явився стимул писати.

«А чому всі заходять і ніхто не виходить?». — «Тому що там кава, маца і музика». — «Мені цікаво, до раю теж така штурханина?» — «Поживемо — побачимо». Під колоритні розмови бажаючих потрапити до музею Шолом–Алейхема чекання не «навантажувало». Замисел організаторів був таким: заходить група у 15–20 осіб, слухає екскурсовода і виходить. Потім — наступна «порція». Але в середині справді була маца і «Хава нагіла». Тож ми з фотокором стояли і стояли. Аж поки я не скомандувала: «Все, Таню, на абордаж». Увірвавшись, я знайшла директорку музею Ірину Клімову і записала з нею коротеньке інтерв’ю. Але при цьому... загубила Таню. «Ти де?» — «Я в музеї». — «І я в музеї. Але де ти конкретно?» Ми передзвонювались, бо не бачили одна одну — в музеї яблуку не було де впасти. Було трохи сумбурно, зате весело. Шолом–Алейхем, як–не–як...