Відпочинок «кислотного» типу в нічних клубах з оглушливою музикою, випадково-поверховими знайомствами, «зависання» по хатах з випивкою, шопінг та інші види сучасного молодіжного відпочинку нашу компанію ніколи не приваблювали. Тому коли виникла ідея відвідати пам'ятні місця Полтавщини, Черкащини та Київщини, ті, хто могли відпроситися у своїх роботодавців, радо пристали на цю пропозицію.
Вітер б'є в обличчя, наплечник поки не тре і не обтяжує плечі. Дорожнє покриття досить непогане. Словом — краса! Навколо — мальовничі українські простори: поля вже стиглої пшениці, соняшникова варта повернула голови за сонцем, кучеряві дерева біля траси, за якими — поля та безкрає синє небо.

...Історія моєї еміграції почалася у серпні 2003 року — саме тоді я поїхав до Іспанії. Тут, у Києві, працюючи у Святошинському лісопарковому господарстві, маючи дві вищі освіти, я не бачив жодних перспектив... Тому думка знайти іншу роботу переслідувала мене давно. І при нагоді я змінив не лишень місце роботи, а й Україну на Іспанію. І засуджувати, думаю, мене не варто. Краще говорити про тих, хто створив умови для масового виїзду наших земляків за кордон...

Київськиї підприємець Володимир Стадник (Grand Gallery, «Фарфор Фаянс», Villeroy&Boch Ukraine) весь свій вільний час присвячує подорожам. У свої 36 років він відвідав більше нiж 40 країн, і на мапі Земної кулі все складніше знайти куточок, де він ще не був і якого не бачив. У січні він втілив у життя найоригінальнiший і найамбітніший на сьогодні свій туристичний проект. Стадник першим iз українців побував на Південному як турист. По приїзді він зустрівся з нашим кореспондентом і розповів про враження від подорожі.

...Угорський митник був «сама чарівність». А тому люб'язно запропонував кожному з сорока українських туристів, що на Різдво їхали у тур «П'ять столиць об'єднаної Європи», пройти з валізами на догляд. Чортихаючись — хто вголос, а хто про себе, — народ потягнув свій багаж на оглядини. На ходу прикидали, чи не багато алкоголю виходить «на ніс», і, особливо не криючись, на час догляду роздавали сигарети — провозити можна не більше одного блока — своїм некурячим одногрупникам. У питанні харчів, які брати з собою також забороняється, всі дружно «прикидалися шлангом».

Для того щоб осягнути незвичайну й незвичну для західного менталітету культуру Японії, потрібні десятки років. Поїздка кореспондентки «УМ» на Далекий Схід зайняла кілька днів. Запитань — мільйон, і майже всі залишаються без відповіді. Тому зустріч із Людмилою Скирдою можна було вважати подарунком долі. Поет, учений, культуролог — вона вже понад три роки разом із чоловіком, послом України Юрієм Костенком, мешкає в Японії і щиро нею захоплюється. До речі, завдяки пані Людмилі чимало японців не лише дізналися про Україну з її багатою культурою і традиціями, а й щиро її полюбили. «Усе, що робить Людмила Скирда в Японії — це рефлексія її величезної любові до України, і саме перебування такої особистості в Японії є найкращим піаром для її країни і її народу», — так написав про нашу співрозмовницю відомий японський прозаїк і кінодраматург Рей Наканісі. А наразі пані Людмила розповідає про Країну Східного Сонця читачам «УМ».

Розхвалена стрічка «Труднощі перекладу» Софії Копполи мене, при всій любові до «непростих» фільмів, чомусь не вразила. Ледве додивившись фільм «оскароносної» сценаристки десь до кінця першої третини, я не відчула жодних докорів сумління за свою непослідовність. Утім як і бажання додивитися кінорозповідь про страждання американців у незбагненному для них Токіо до кінця.
«Знаєте, що я зроблю, повернувшись додому? Передивлюся «Труднощі перекладу», — вголос пообіцяв собі колега після чергової (і традиційно невдалої) спроби нашої журналістської групи порозумітися з місцевими «аборигенами». Точно, погодилися ми. Після Японії ми просто зобов'язані зрозуміти цей фільм. Щиро кажучи, не можу сказати, що тепер творіння Копполи-молодшої подобається мені більше, ніж раніше. Але одне ясно напевне: як і будь-який іноземець, який побував у Країні Сонячного Сходу, оцінюю цей фільм я тепер зовсім інакше.
Мабуть, насправді Японія зовсім не така, якою побачила її авторка цих рядків. Адже ця фантастична країна з її покемонами й самураями, гейшами і роботами, хмарочосами й «паперовими» хатками з кожним кроком сейсмічно неспокійною територією постає перед очима чужинця все дивовижнішою й незбагненнішою. І осягнути її, а вже тим паче описати у безжально обмежених газетним простором кількох абзацах, марно навіть намагатися. Тому ці рядки — без жодних претензій на повноту історично-культурної чи туристичної картини — всього лише ескіз Країни, де сходить Сонце (переважно через призму Токіо), складений із враженнєвих пазлів: Японія через вікно автобуса, з висоти готелю, з розповідей місцевих мешканців і наших співвітчизників та росіян, які знайомляться з нею вже багато років. Японія, яку за кілька коротких (ми ж не на екскурсію приїхали, а працювати!) днів і довгих ночей (ну хоч у вільний від роботи час ми маємо право на екскурсію?!) так і не вдалося зрозуміти, але куди так хочеться повернутися...

Важчої долі, аніж у вірменів, ще спробуй пошукати. Надзвичайно неспокійна в сейсмічному плані територія, переважну частину якої складає в буквальному розумінні каміння. Плюс сусіди — Азербайджан та Туреччина, з якими у Вірменії iсторично конфлiктнi стосунки. Тільки вчинена у 1915 році різня, що забрала життя близько мільйона вірменів, і недавня війна у Нагірному Карабасі наклали отой трагічний відбиток, що не здатен стертися протягом століть. А було ж і немало інших подій, від однієї згадки про які стає моторошно. Через це історична територія держави зменшилася, за найскромнішими підрахунками, разів у шість. Отож не від доброго життя вони стали унікальною нацією, представників якої «вдома» мешкає куди менше, аніж за кордоном, — 3,2 мільйона проти 6,5 мільйона.

Раніше Магріб був ніби оповитий для мене серпанком таємничості, покритий паутиною старовини, загадкою віків. Сьогодні, по поверненню з Тунісу, це слово набуло солодкого присмаку фініків і морської солі на губах, воно продовжує напинати вітрила мандрів, які так не хочеться згортати.

Як би там не хвалився грузинський посол Григол Катамадзе, але впродовж року показати нам усю Грузію йому навряд чи вдасться. І справа зовсім не в тому, що причиною цього може бути нестача відповідного фінансування чи недоліки в програмі, просто ніякі статки і творчі генії не здатні передати дух і атмосферу тієї країни. Щоб потрапити до Грузії, українцям не потрібні візи, тільки закордонний паспорт і 240 доларів у кишені — ціна авіадороги туди-назад. Потому ви вже є володарем простого штампа в паспорті — Georgia.

Рано чи пізно все колись підходить до завершення, так само як авантюрна чотиримісячна подорож українських хлопців по географічних широтах таємничого Сходу. Попереду — рідні терени, а за плечима — Далека Азія, а ще — важкий від туристичних вражень рюкзак, полегшити який Любко (автор подорожніх заміток) сподівається завдяки нашим читачам.