«Помаранчева» команда зможе перемогти, якщо й далі буде триматися разом. Саме таким був лейтмотив річниці Майдану. Ці слова лунали у виступі мало не кожного промовця, до цього закликали всіх, хто стояв на сцені, люди з площi. Не ті, хто опинився на Майдані «випадково» чи за рознарядкою, а ті, хто прийшов сюди, як і рік тому: щиро, за покликом душі й з усвідомленням того, що «ніщо не забуте й ніхто не забутий». Що прикро — майже нікого з промовців не приймали бодай на третину так тепло, як під час Помаранчевої революції. Хоча якщо навіть не всі, то багато з тих, хто стояв на сцені, також були повністю щирими й стояли там із такими самими почуттями, як «звичайні» революціонери (до речі, серед них було помічено й чимало вельми відомих у шоу-бізнесі, журналістиці, мистецтві тощо осіб) — «знизу».

Зараз Микола Томенко сидить на вулиці Межигірській на Подолі — там БЮТ орендувало й відремонтувало дуже симпатичний двоповерховий будиночок для свого аналітичного-пресового штабу. Навпроти — двері кабінету Михайла Бродського, який, кажуть, усю цю «контору» фінансує, далі — редакція сайту www.byut.com.ua, невелика зала засідань, де, також кажуть, буває і Юлія Тимошенко. Але значно більше доводиться бачити тут її портрети — вони фактично на кожній стіні. І на столі в кімнаті Томенка — теж. А ще на столi лежить купка «скромних» календарикiв iз портретом усмiхненого Миколи Володимировича та пiдписом «Прагнемо бiльшого!». Кімната, до речі, дуже невелика — квадратів 12, не те що гігантський кабінет віце-прем'єра, до якого Микола звик за сім місяців роботи в уряді.

У політичному житті України — затишшя перед бурею. Відгриміли найбільш резонансні з'їзди, партії завмерли в очікуванні: ще мить — і вдарить гонг. Наприкінці наступного тижня виборча кампанія, яку ми вже давно вважаємо розпочатою фактично, стартує де-юре. І знову прокотиться Україною хвиля партійних форумів, на яких вирішуватиметься доля не лише окремих кандидатів, партій, блоків і майбутнього парламенту, а й наша з вами. Адже у 2006 році повноваження Верховної Ради, вперше обраної за суто пропорційним принципом, суттєво збільшуються: завдяки політреформі вона буде наділена не лише законодавчою владою, а й правом формувати владу виконавчу. І вершитимуть її долю, як очевидно вже зараз, лише кілька основних гравців.

У Дюссельдорфі (Німеччина) минулої суботи пройшов благодійний вечір, організований ЮНЕСКО. Під час цього заходу було зібрано майже 2 мільйони євро для допомоги дітям.

Величезна помаранчева сцена Палацу спорту, переаншлаг у 6-тисячній аудиторії, значна частина якої емоційно розмахує помаранчевими шарфиками-прапорцями і скандує «Ю-щен-ко!». Хор урочисто виконує Гімн України, ансамбль ударників (алюзія на «революційних барабанщиків») грає туш, і на сцену сходить Віктор Андрійович — лідер і Президент. Зал встає, гаряче аплодує, скандує... Чи не найстаранніше збивають долоні у «почесній ложі». Аж почервонівши від напруги, старається-плескає «великий чоловік» у своєму великому місті, який поклав усі сили на перемогу в президентських виборах кандидата від колишньої влади. Неподалік сидить чоловік, великий уже на загальнодержавному рівні, — його запал значно менший, і зморшки на чолі видають глибокі роздуми, але знакова вже сама присутність. Око пильного спостерігача вихоплює в «помаранчевих» лавах іще кількох регіональних лідерів, які лише два місяці тому рвали на собі сорочку, аби продемонструвати витатуюване на грудях «Я.» у біло-синіх тонах. Колишні й нинішні, безпартійні й партійні, «кати свого народу» й доброчинці, рядові «майданівці» і їхні високопосадові ще вчора вороги — «кожної тварі по парі» в один великий помаранчевий ковчег. Перше враження стороннього глядача — Босх би заплакав.

Він був найсильнішим із нас, сучасників. Він був найвідомішим із нас. У цьому з ним міг сперечатися хіба футболіст Андрій Шевченко. Але саме боксер Віталій Кличко був українцем номер один за величиною ореолу світової слави. Адже його «сфера діяльності», на відміну від футболу, розповсюджувалася на Сполучені Штати — країну, не підкоривши яку, не можеш вважатися великим спортсменом. Віталій підкорив. І став першим білошкірим боксером — чемпіоном світу в суперважкій вазі за найпрестижнішою версією WBC. 24 квітня 2004 року в переповненому лос-анджелеському «Степлз центрі» він технічним нокаутом переміг південноафриканця Коррі Сандерса й посів трон, звільнений великим британцем Ленноксом Льюїсом, якому, за великим рахунком, насправді й не поступався. Після цього український Доктор Фауст, або ж, як ще називають Віталія, Залізний Кулак, провів лише один бій — 11 грудня 2004-го захистив титул у протистоянні з Денні Уїльямсом. Певно, саме цей поєдинок стане для Кличка-старшого останнім у його професійній боксерській кар'єрі. Адже вчора 34-річний боєць оголосив про свій відхід із великого спорту.

Дещо прояснилася ситуація із черговим перенесенням супербою Віталій Кличко — Хасім Рахман. Президент Всесвітньої боксерської ради (WBC) Хосе Сулейман заявив, що у випадку надання Віталієм Кличком упродовж тижня довідки з лікарським підтвердженням його травми, українець отримає тримісячну відстрочку на титульний двобій iз Хасімом. «Чемпіон не має втрачати свій пояс через травму», — пояснив свою позицію Сулейман.

Усе-таки дуже це сильна штука — інтернет. Досить комусь щось «ляпнути» у всесвітній мережі, і цей нерідко справді дурний, а головне — абсолютно не підтверджений жодними фактами «ляп» умить розповсюджується по всьому «павутинню», нерідко потрапляючи згодом навіть у серйозні ЗМІ. Схоже, саме так може трапитися з невинною на перший погляд інформацією про те, що «один із найзавидніших парубків у світі спорту Володимир Кличко весело провів час із актрисою Голлівуду Люсі Ліу».