«Зростати і прогресувати як актор — означає брати на себе ризик, робити речі, на які ти не відважився б іще рік або п'ять років тому. Суть у тому, що треба постійно відкривати себе для кожного і вiдкриватися самому, щоб побачити, що ти є кимось новим та іншим. А це важко, якщо ти вже досягнув певного рівня. Я гадаю, люди очікують від мене, що я буду залишатися незмінною, але потрібно просуватися вперед. Якщо ти навіть ризикуєш розчарувати свою публіку, своїх шанувальників, все одно повинен змушувати себе прогресувати як актор. Це дуже важливо. І як людина я теж постійно навчаюся. Ще в підліткові роки, коли я була зайнята на зйомках, усе одно виконувала шкiльнi домашні завдання, вивчала іноземну мову, малювання. Я відчувала, що це важливо для мене як особистості. Так і в усьому моєму подальшому житті».

Лора Джин Різ Уїзерспун народилася 22 березня 1976 року в Батон Руж, штат Луїзіана. Вона була другою дитиною в родині Джона і Бетті Уїзерспунів. Середнє ім'я Різ отримала від дівочого прізвища своєї матері. Її батько був військовим хірургом-отоларингологом, мати — медсестрою-педіатром, яка вже після народження доньки здобула вищу медичну освіту за цим фахом. Різ якось визнала, що якби не стала акторкою, то була б лікарем. Перші чотири роки свого життя дівчинка провела у Вісбадені (Німеччина), де її батько прослужив підполковником медичної служби. Після повернення до США родина оселилася в місті Нешвілл, штат Теннессі. Принагідно зазначимо, що це місто є столицею кантрі.

Шанувальники європейського кіно нарешті можуть знайти в кінопрем'єрах березня дещо цікаве. Нарешті й до України добрався британський фільм «Розпусник» (The Libertine) із Джонні Деппом у головній ролі. Стрічку було знято ще в 2004 році, але навіть на європейський екран його шлях був надто довгим. Старий світ презентував його тільки в листопаді минулого року, а Росія випустила в прокат наприкінці січня. Українським жінкам красунчика Деппа презентують якраз 8 березня (кінотеатр «Київ»).

Ірландський рок-співак Боно («у миру» — Пол Х'юсон) цього року, як і в 2005-му, став одним із номінантів на Нобелівську премію миру. Як повідомляє агенція «Рейтер», 45-річний фронтмен групи U2 висунутий на здобуття цієї почесної нагороди за свою кампанію проти бідності у світі. А ще музиканти U2 були визнані також «послами сумління». Ця нагорода щороку призначається правозахисною організацією «Міжнародна амністія», й ірландські рокери отримали її за «використання впродовж понад двох десятиліть музики і слів у боротьбі за права людини». Вокаліст Боно, гітаристи Едж та Адам Клейтон, барабанщик Ларрі Муллен і менеджер рок-гурту Пол Макгіннес минулої неділі отримали нагороди на національному стадіоні Чилі, який в роки диктатури генерала Августо Піночета виконував роль концтабору для політв'язнів. Нагороди рокерам вручила президент Чилі Мішель Бачелет.

«Україна — це надзвичайна країна з великою нацією, східноєвропейський «парник» для прекрасних жінок, де народжуються красуні, від вроди яких шаленіє світ». Приємно читати такі слова про нашу Батьківщину, еге ж? Особливо якщо надруковані вони в солідних американських виданнях, читачі яких ще кілька років тому про Україну й не чули. Однак це було раніше. Тепер у Новому світі про нашу «надзвичайну країну» знають більше. Звісно, цьому посприяли й Помаранчева революція, і новий Президент, якого, на відміну від його попередника, приймають на ура... Але це — для тих людей, які бодай трохи цікавляться міжнародною політикою. Ті ж, чиє найулюбленіше чтиво — колонки світської хроніки й жіночі/чоловічі журнали, про Україну дізнаються завдяки іншим нашим співвітчизникам. Таким, як блискуча топ-модель і одна з найпрекрасніших жінок світу Дарія Вербова.

Людська доля є постановником найкращих жартів. У цьому переконався канадський актор Леслі Нільсен, який упродовж перших 30 років своєї кар'єри, граючи «серйозні» ролі, не мав особливого успіху, хоча браку пропозицій не відчував і міг дозволити собі цілком безбідне життя. А коли Нільсенові стукнуло 54 (час уже й про пенсію подумати), він погодився на чи не першу свою «несерйозну» роль. І... став справжньою зіркою. Про пенсію можна було забути. Як, до речі, і про здоровий глузд та самоповагу, до яких зобов'язує вік. Шанований актор на старість літ перетворився на блазня. І світ вдячний йому за це.

Сара Джессіка Паркер — принаймні в Америці вже культова особистість. І незважаючи на те, що сама вона всього, пов'язаного з культом «зірок», терпіти не може, Сара і є однією з найяскравіших знаменитостей цього «культу». Власне, не так вона, як її героїня — журналістка Керрі Бредшоу із серіалу «Секс і місто», яку обожнюють мільйони жінок усього світу.
Сара Джессіка справді дуже подібна на Керрі: вона схоже одягається, замовляє в ресторанах те саме, що замовила б дещо зациклена на сексі і стосунках із чоловіками міс Бредшоу... Але щойно пані Паркер починає говорити, як виявляється, що актриса значно цікавіша особистість, ніж її героїня, яку вона так блискуче втілює на екрані. Сара добре орієнтується в політиці, палко віддана своїй сім'ї — чоловікові Метью Бродеріку і трирічному синові Джеймсу Уїлкі — й обожнює свою роботу. Журналістів вона підкуповує тим, що легко і щиро говорить про такі речі, про які інші зірки воліють або мовчати, або брехати. Відвертою вона була і в інтерв'ю журналу «Гламур».

У неділю о 21.05 телеканал К1 покаже фільм відомого французького кінорежисера Патріса Леконта «Дівчина на мосту», головні ролі в якому виконують Даніель Отей та Ванесса Параді. У скромній чорно-білій стрічці 1999 року ця акторська пара створила досконалий екранний дует. Для обох акторів ролі у цьому драматичному фільмі стали вершинами їхніх артистичних досягнень. Фільм мав вісім номінацій на найвищу французьку кінонагороду «Сезар», і Даніель відбув із церемонії з почесною статуеткою (Ванесса, на жаль, ні). Стрічка «Дівчина на мосту» також номінувалася на «Золотий глобус» як кращий неангломовний фільм року на екранах США, здобула низку нагород на міжнародних кінофестивалях.
Картина розповідає про циркача, метальника ножів (Отей), який рятує від самогубства молоду дівчину (Параді) та бере її асистенткою для виконання цього смертельного номера під час турне європейськими містами. А ми наразі розповімо про виконавців головних ролей.

Одночасно з оголошенням номінантів на здобуття найвищих премій у світі кіно — «оскарів» — У Лос-Анджелесі висунули пропозиції і щодо присудження «антиоскарів». Як відомо, «золоті малини» вручаються паралельно з роздачею омріяних «золотих чоловічків», щоправда, «переможці» отримувати «малини» не поспішають, адже вони символiзують найгірші кінороботи року. Звісно, йдеться про суб'єктивні враження організаторів, але загалом пропозиції на здобуття «антиоскарів» виявляють думку доволі значної й недурної частини глядацької аудиторії. Отже, боятися вечора 4 березня, коли буде роздано «золоту малину», найбільше повинні такі актори.

Який тягар повинен відчувати актор, на якому лежить відповідальність за кінопроект вартістю 300 мільйонів доларів? А саме в стільки обійшлися зйомки та рекламна кампанія першої частини кінотрилогії новозеландського кінорежисера Пітера Джексона «Володар перстнів». Коли у 1999-му 18-річному на той час актору Елайджі Вуду запропонували виконати в екранізації твору Толкієна головну роль хобіта Фродо Беггінса, то, даючи згоду на участь у зйомках, він, певне, усвідомлював, що йде ва-банк і розпочинає гру в «пан або пропав». У разі провалу фільму на акторській кар'єрі Елайджі можна було б поставити хрест. Та вийшов «пан» — комерційний успіх трилогії та 11 «Оскарів» для її третьої частини пам'ятають усі. Джексон, пропонуючи роль Вуду, розгледів у ньому не лише невисокого хлопця зростом 168 сантиметрів з великими виразними очима (з контактними лінзами) та «вічно дитячим» виразом обличчя, що ідеально підходив на роль хобіта, але передусім актора з великим талантом та великою самодисципліною, який здатен справитися з виконанням поставленого завдання. І не помилився.