Три дні знадобилося французькому стріт–художнику Жульєну Маллану та його українським колегам з групи «К’ю–2», аби намалювати на стіні банальної старої харківської багатоповерхівки яскраву 22–метрову ляльку–мотанку. Вони називають себе не дуже вживаним в Україні словом «мюралісти», тобто ті, для кого мольбертом є стіна.

В Україні, на його колишній батьківщині, Якова Шапіро знають, але, за великим рахунком, не бачили. Усі роботи, які відучора експонують у трьох залах Національного художнього музею України, — власність аукціонного дому «Дукат» та приватних колекціонерів, які люб’язно погодилися таким чином узяти участь у культурно–освітній місії «Французької весни». «У збірках державних музеїв України робіт Шапіро, мені здається, немає», — каже мистецтвознавець Олена Грозовська, представниця АД «Дукат».

Цього мітингу в Києві чекали. Від його масовості залежав висновок, чи може опозиція після виборів зібрати критичну масу людей на ключову маніфестацію, чи ні. Відповідь виявилася негативною. Вчора під Верховну Раду наполягти на своєму праві обирати міську владу вже цього року (конкретно — 2 червня) прийшло близько 5–7 тисяч осіб.

Криза протестного руху була дещо змазана антуражем, за умов якого масовка була затиснута у вузький простір на вулиці Грушевського між комітетами ВР, самим будинком парламенту та готелем «Київ». Далебі, на маніфестації й близько не було тих 20 тисяч осіб, про які говорили організатори з ВО «Свобода». Більшу частину масовки становили оплачені прапороносці та «майданарбайтери» тих партій, які прагнули показати свій вплив на вирішення питання щодо призначення виборів у Києві в червні 2013 року. Аби справити вирішальний вплив на владу, цього, на жаль, недостатньо.

«...Така людина, — посміхнувся єгер. — Зупинити його неможливо. Скільки років iз ним знайомий, але не перестаю дивуватися. Інтелігент вищої проби, доктор наук, але може ось так, пліч–о–пліч зі всіма [йти на полювання]». Це не фраза з репризи «95–го кварталу», це — цитата з нової біографічної книги «Віктор Янукович», виданої щойно харківським «Фоліо». Це вже друга книга Володимира Чередниченка, таємничого як для широкого загалу, так і для письменницького кола автора, котрий вправно малює красивий образ Віктора Федоровича. Першою була «Національна ідея» (2010), де президентський літописець захоплювався «благородним походженням» Януковича та розповідав про «сословіє» людей iз його оточення. Міфотворець поспішає, адже має конкурента — Віталія Спажука, котрий у 2011 році видав подібну за тональністю книгу «Життя під знаком факторіала», а ще раніше — працю «Істинний творець». Можливо, ці двоє змагаються за звання «офіційної марії прілєжаєвої» для Януковича? А сам пан Президент — проФФесор, інтелігент з двома ходками в зону, власник золотого унітазу і поля для гольфу в прихапаному в держави Межигір’ї — стає літературним героєм, подібно Леніну, Сталіну, Брежнєву? Чи можна говорити про «януковичіану», такий собі культ особи українського владця?

12 лютого в столичній клініці «Феофанія», куди його госпіталізували на початку місяця, помер Геннадій Удовенко. Йому був 81 рiк.

Геннадій Йосипович хворів давно. А в останнє десятиліття і зовсім не помітний був на політичному небосхилі, навіть як експерт — пішов на пенсію, та й усе, крапка. Останньою політичною віхою в його житті, на жаль, невдалою, було співголовування в Русі, за покликом якого екс–міністр чомусь балотувався в Президенти України на виборах 1999–го. Наступне покоління молодих політиків, мабуть, мало знає ім’я Удовенка. А дарма — цей чоловік багато чому міг би навчити.

«Але сьогодні не будемо говорити про жіночі теми...» Руки миловидної ведучої самі собою склалися в жест, що символізує безвихідь. У її програму «Легко бути жінкою» керівництво Першого Національного втулило оголошення лауреатів Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». А «чарівній пані Тетяні» (як називав ведучу президент Рейтингу Костянтин Родик) так хотілося говорити про «жіноче»! Її образу дуже пасували рожеві «домашні» шторки на вікні студії і штучні квіти з райцентрівських магазинів, підходящим був і час показу програми — пізній ранок п’ятниці, можна не соромитися, що твою недорікуватість побачить уся країна. Ведучій пасувало все у цій «допотопній» студії, окрім Родика з його книжками. «Ой, я просто злякалася назви «оксфордський проект»... Було смішно і соромно. Безкоштовний ефір ось у такому антуражі — посильний внесок державного телеканалу, сиріч держави, у найвідоміший (і єдиний) книжковий рейтинг країни.

Книжкові рейтинги і їхні «побратими» — літературні премії — кому вони потрібні, чи мають вплив на читача і бізнес, а чи є клубною забавкою інтелектуалів і графоманів? Чи по силах їм їхня шляхетна роль урізноманітнити інакшою думкою культурний простір, де десятиліттями стовбичать кілька знецінених національних літпремій?

Конфлікт між новим видавцем та редакторатом журналу «Сучасність», через який легендарний колись часопис припинив вихід, законсервовано. Проте, як виявилося, і в небутті ворушиться життя. За відмову від права власності на часопис видавництво «Спадщина–Інтеграл» вимагає від редакційної ради (а в її складі Іван Дзюба, Іван Драч, Мирослав Маринович, Ігор Юхновський, Сергій Жадан, Максим Стріха, Микола Жулинській та інші авторитетні вчені та письменники) 100 тисяч гривень.

Це ще один приклад сміливої і грубої афери, типової для нашої країни, коли зацікавлена група людей створює фіктивну фірму або ж таку, справжні задачі якої далекі від заявлених, і під патронатом найвищих державних чиновників розкрадає землі, бю­джетні кошти, історичні пам’ятки. Пролобійований Московським патріархатом проект «музей Десятинної церкви», за задумом, мусив стати юридичним прикриттям для зведення на місці руїн церкви князя Володимира сучасного собору УПЦ МП iз подальшим захопленням заповідної Старокиївської гори і розбудовою тут грандіозного монастиря та іконописної школи. Найвища амбіція — «приватизувати» сакральне місце, яке зараз є пам’яткою національного значення.

Складається враження, що хтось сильний і впливовий підганяє батогом виконавців. За інформацією світських співробітників музею, його церковне керівництво говорило, що на «об’єкт» днями вже заїде будівельна техніка. «Об’єкт» — це законсервовані археологами руїни фундаменту Десятинної церкви.

Йдеться про «Сучасність» — інтелектуально–мистецький майданчик української думки, легендарна історія якого почалася в 1961 році на Заході, а продовжилася в 1992–му в уже незалежній Україні. «Ма­терикова» біо­графія часопису доволі сумна: останнє п’ятиріччя через брак коштів він не виходив зовсім, а відродившись у квітні нинішнього року, тепер знову став на межі зникнення. Принаймні зникнення як інтелектуальної марки. Під редакторством поета Тараса Федюка побачили світ чотири числа якісної «Сучасності», він здав до друку десятий, жовтневий, номер, забрав редакційний портфель і вирішив: «З цим співзасновником працювати не буду».