В’ячеслав Корнієнко досліджує і розшифровує написи на стінах Святої Софії майже шість років. Кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Національного заповідника «Софія Київська», саме він віднайшов і «прочитав» близько 6,7 тисячі графіті, зокрема й ті, що підтвердили концепцію більш раннього, ніж досі вважали дослідники, заснування головного храму Київської Русі. Інакше кажучи, він співавтор концепції професора Надії Нікітенко про заснування Софії князем Володимиром, а не його сином Ярославом.

«Дивіться, на цій фресці з образом святого Онуфрія — 165 написів, є зображення голуба, хрести, — пан В’ячеслав підводить мене до стіни у так званій «Капелі Мазепи», що в західній частині собору, і підсвічує фреску збоку спеціальним ліхтариком — так чіткіше видно стародавні графіті. — Усі вони зафіксовані, навіть сучасні. Тільки сучасні до наукового обліку не введені. Наприклад, серед написів радянських часів є молитва, в якій чоловік просить Святу Софію допомогти йому стати художником. А останній напис датовано 1996 роком». «І що написано?» — цікавлюся. «Що тут був Діма», — невесело відповідає науковець. Справді, Діма тут був банальним, думаю я і нетерпляче вимагаю в дослідника: «А покажіть напис «Тут була Анна». Анна Ярославна. І той, з датою «1018», що повністю перевернула наукові уявлення про заснування Святої Софії».

Під чорний костюмний піджак — блідо–блакитна сорочка у «вицвілих» трояндочках, пальці в масивних перстенях, навкруг шиї — жовтий жмаканий шарф. Цей літній чоловік вельми вирізнявся з шеренги десятка спікерів, які минулої п’ятниці презентували майбутнiй український бієнале, видно було — це людина винятково мистецька. Девід Стюарт Елліотт, куратор того, що наразі має тільки назву — «Арсенале–2012», дату проведення — з 17 травня, та місце — 20 тисяч квадратних метрів порожнього виставкового центру «Мистецький арсенал». Девіда Елліотта, британського історика культури та письменника, називають впливовим у світі куратором подібних грандіозних атракцій (він «робив» 17–й бієнале в Сіднеї, є почесним головою лондонського музею Triangle Arts Network), а ще — інтегратором, який представляє світові раніш не знане незахідне мистецтво. Саме з огляду на маловідомість сучасного арту країни вирішено було зменшити ризики й провести бієнале в рік Євро —відвідувачі будуть у будь–якому разі, і буде їх багато.

Музейники і бібліотекарі — найпрекрасніші люди на землі, принаймні на українській землі. Ретельні, ініціативні, інтелігентні, — це на їхні плечі в недорогих кофтинках (бо зарплатня ж мізерна) велика заклопотана Батьківщина переклала відповідальність за відзначення 120–річчя Михайла Булгакова на достойному культового письменника — «державному» — рівні. Зрештою, ці люди просто «начитані», а для країни, Президент якої Ахматову називає Ахметовою, це важливо.

18 березня Верховна Рада розіграла яскравий диспут–атракцію, чи українофоб Булгаков і чи треба з огляду на це його ювілей вшановувати на державному рівні. Врешті, начебто булгаковофіли перемогли начебто українофілів — і з’явилася постанова про ювілейні урочистості і похідні від них фінансові зобов’язання. Дорогою до ювілейного дня 15 травня деякі пункти цього офіційного документа загубилися, деякі зіщулилися до мінімального розміру бюрократичної «галочки», а окремі і взагалі виявилися містифікацією. Версій такої ганебної картини дві: перша — на Печерських пагорбах побешкетував мсьє Воланд; друга — у нас такий «державний» рівень, тобто непристойно низький.

Андрій Курков — певно, найуспішніший письменник в Україні. Його романи, перекладені 33 мовами (на черзі 34–та, арабська), мають сумарно мільйонні наклади. На тлі нашої літератури, яка, за рідкісними винятками, лише в останнє десятиліття вибралася за межі власної держави, це серйозний успіх. Українці хотіли би приплюсувати цей успіх до свого національного его. Та Курков пише романи російською. Тому що він росіянин. І саме об цього «українського письменника, який пише російською» розбиваються дев’яті вали ідеї «русского міра» та «защіти русскоязичних граждан».

Чотирнадцять романів, але Андрій Курков не пише про себе і не повторюється. Інтелігентний, відкритий, фантазійний, працьовитий. Завтра йому, популярному пісьменникові і письменникові–популяризатору своїх україномовних колег (Курков чи не єдиний із «цеху» допомагає відомим вітчизняним літераторам знаходити видавничі контракти в Європі), виповнюється 50.

Житомирський музей космонавтики, заснований у 1970 р., завдячує появою головному рушієві ракетно–космічної галузі СРСР Сергію Корольову. Саме в Житомирі у 1907 р. народився і провів кілька років дитинства видатний конструктор. Дім–музей Корольова — поруч, через дорогу. Багато експонатів музею — ретельно підібрані копії, але є й оригінали, наприклад спускний апарат корабля «Cоюз–27», що побував у космосі, їжа космонавтів, скафандри.

Доречно — аж моторошно — згадується ленінська фраза «промєдлєніє смєрті подобно». Від середи, коли на брифінгу Мінздоров’я офіційно оголошують, що в Тернополі та Дрогобичі люди померли від пневмонії, до п’ятниці, коли МОЗ визнає, що Україну атакував «свинячий грип», гине ще добрий десяток людей. Від п’ятниці до понеділка, коли в Україну, як обіцяє уряд, має прибути дорогоцінний вантаж зі Швейцарії — вакцина від новітнього грипу, помирає ще шестеро. У цей час аптеки по всій країні драматично порожні й теж чекають понеділка. Ні, там є засіб від проносу в немовлят і навалом віагри, але немає жодного флакона афлубіну, жодної пігулки аскорбінки, немає марлевих масок і навіть широких бинтів, щоб такі маски змайструвати самотужки. «Обіцяють щось викинути в понеділок», — кажуть аптекарі. Марля з оборонних держрезервів (о, це приємне відкриття — в наших держрезервах є хоч щось!) їде на Рівненщину і Тернопілля, повідомляють по телевізору. Наче в епоху середньовіччя, везуть, напевно, військовими волами: 340 км від Києва до Рівного долають майже за дві доби — з суботи до понеділка.

Польщу повсякчас називали «адвокатом України в Європі» (так, начебто Україна вже в чомусь завинила і потребує адвоката). Минуло більш як десятиліття, відколи ми нагородили поляків таким газетним штампом. Україна відтоді стомилася — від внутрішніх непорозумінь і нераціональних метань із «вектором руху». «Адвокат» теж стомився — від нерозуміння, чи хоче стратегічний партнер процесу чи лише говорить про це. І чи кортітиме йому євроінтегарції після січня–2010?

Про єврорух та його імітацію в останні п’ять років, що минули від Помаранчевої революції, ми говоримо з амбасадором Польщі в Україні Яцеком Ключковським.

Колись давно, в ту епоху, яка насьогодні теж стала історією, я слухала в кіно «Вставай, страна огромная» — і священні мурашки бігли по спині, сильна пісня, я читала товсту книжку «Піонери–герої» — і шкодувала, що... війна закінчилася, й на мою піонерську долю не випаде такого жахливого щастя — вмерти за свою Батьківщину. В житті не лишилося місць для подвигу — їх зайняли везунчики, народжені на півстоліття раніше.

Завдяки правим організаціям нація набуває більшої виразності, вигукує про свої латентні глибинні проблеми і потреби. Особливо — в країнах, які вирвалися (чи, в нашому випадку, «вилущилися») з імперії. Скажімо, якби не пікети УНСО, московський патріарх Кирил так і не побачив би інакшу Україну, православну Україну в камуфляжі, і його політичний візит пройшов би з більшим одноманіттям та позірною радістю «молящіхся ісключітєльно по–русскі».

Утім права ідея не набула в Україні поширення. Напевно, це від поміркованості нашого менталітету, від інерції життя за радянщини. За всю історію незалежної України праві так і не пробилися до влади. Лише у 1994 році по мажоритарних округах до Верховної Ради пройшли троє унсовців. У 2002–му в обоймі з «Нашою Україною» Ющенка стали депутатами четверо представників націоналістичних партій — Стецько, Івченко, Жижко, Гірник, а також, завдяки мажоритарці, — Тягнибок та Шкіль. Проте, напевно, завдяки цій обставині — незаангажованості у владу — праві зберегли ореол «не забруднених» політикою борців за ідею.

Про сьогоднішній націоналізм і чим він відрізняється від націоналізму часів Бандери ми говоримо з Русланом Зайченком, головою виконкому УНА–УНСО, особистістю сильною, романтичною й емоційною. Він був одним із 16 політв’язнів, відсидів свої два роки і чотири місяці за «справу 9 березня 2001 року». Нагода для нашої бесіди трапилася — річниця створення УНСО, до чого Зайченко безпосередньо був причетний.

Територія вольності — дикі пляжі — на карті Криму щороку зменшується, тане, мов шагренева шкіра, розчавлена гусеницями відпочинкової індустрії. Ще минулого літа на околиці Феодосії, вздовж дороги на Керч, був чудовий «нічийний» пляж, приватна власність Природи, а вже тепер його запрасували екскаваторами, проклали дощаті доріжки до моря, «посадили» кількадесят гавайських очеретяних парасольок, бар і танцпол посередині, врубали музику, під яку сказився б і Шаляпін, повісили табличку з якоюсь «отпад–башки» назвою — і от готова картинка для буклету про «елітний відпочинок у Криму». Елегантний бармен, безсумнівно, розумніший за чайку і однозначно помітніший на цьому пляжі, але хотілося б почути чайок. Або подивитися в мурашині очі краба. Природа ображено втекла звідси, аборигени (яких за правом прописки з натяжкою можна зарахувати до місцевого довкілля) — теж. Але дикі пляжі ще лишилися в Криму. Відпочинок в Криму може бути доступним, наприклад перегляньте цей готель, ще є чудесні місця, де можна розбити намети, відкинути бікіні й ходити цілком самотньо й самодостатньо, як Адам і Єва, вздовж моря, їсти яблука...

Ця карта дикого Криму — для двох категорій наших читачів: для тих, у кого адреналіну більше, ніж грошей, а жага мандрувати сильніша за побутові зручності; а також для жертв мегаполісів, закатованих асфальтом і дрескодом, для змушених гомофобів, котрі марять можливістю хоч три дні на рік стати робінзонами. І, звісно, йдеться про компанію, яка має автомобіль, ну хоча б один на всіх.