Під чорний костюмний піджак — блідо–блакитна сорочка у «вицвілих» трояндочках, пальці в масивних перстенях, навкруг шиї — жовтий жмаканий шарф. Цей літній чоловік вельми вирізнявся з шеренги десятка спікерів, які минулої п’ятниці презентували майбутнiй український бієнале, видно було — це людина винятково мистецька. Девід Стюарт Елліотт, куратор того, що наразі має тільки назву — «Арсенале–2012», дату проведення — з 17 травня, та місце — 20 тисяч квадратних метрів порожнього виставкового центру «Мистецький арсенал». Девіда Елліотта, британського історика культури та письменника, називають впливовим у світі куратором подібних грандіозних атракцій (він «робив» 17–й бієнале в Сіднеї, є почесним головою лондонського музею Triangle Arts Network), а ще — інтегратором, який представляє світові раніш не знане незахідне мистецтво. Саме з огляду на маловідомість сучасного арту країни вирішено було зменшити ризики й провести бієнале в рік Євро —відвідувачі будуть у будь–якому разі, і буде їх багато.

Музейники і бібліотекарі — найпрекрасніші люди на землі, принаймні на українській землі. Ретельні, ініціативні, інтелігентні, — це на їхні плечі в недорогих кофтинках (бо зарплатня ж мізерна) велика заклопотана Батьківщина переклала відповідальність за відзначення 120–річчя Михайла Булгакова на достойному культового письменника — «державному» — рівні. Зрештою, ці люди просто «начитані», а для країни, Президент якої Ахматову називає Ахметовою, це важливо.

18 березня Верховна Рада розіграла яскравий диспут–атракцію, чи українофоб Булгаков і чи треба з огляду на це його ювілей вшановувати на державному рівні. Врешті, начебто булгаковофіли перемогли начебто українофілів — і з’явилася постанова про ювілейні урочистості і похідні від них фінансові зобов’язання. Дорогою до ювілейного дня 15 травня деякі пункти цього офіційного документа загубилися, деякі зіщулилися до мінімального розміру бюрократичної «галочки», а окремі і взагалі виявилися містифікацією. Версій такої ганебної картини дві: перша — на Печерських пагорбах побешкетував мсьє Воланд; друга — у нас такий «державний» рівень, тобто непристойно низький.

Андрій Курков — певно, найуспішніший письменник в Україні. Його романи, перекладені 33 мовами (на черзі 34–та, арабська), мають сумарно мільйонні наклади. На тлі нашої літератури, яка, за рідкісними винятками, лише в останнє десятиліття вибралася за межі власної держави, це серйозний успіх. Українці хотіли би приплюсувати цей успіх до свого національного его. Та Курков пише романи російською. Тому що він росіянин. І саме об цього «українського письменника, який пише російською» розбиваються дев’яті вали ідеї «русского міра» та «защіти русскоязичних граждан».

Чотирнадцять романів, але Андрій Курков не пише про себе і не повторюється. Інтелігентний, відкритий, фантазійний, працьовитий. Завтра йому, популярному пісьменникові і письменникові–популяризатору своїх україномовних колег (Курков чи не єдиний із «цеху» допомагає відомим вітчизняним літераторам знаходити видавничі контракти в Європі), виповнюється 50.

Житомирський музей космонавтики, заснований у 1970 р., завдячує появою головному рушієві ракетно–космічної галузі СРСР Сергію Корольову. Саме в Житомирі у 1907 р. народився і провів кілька років дитинства видатний конструктор. Дім–музей Корольова — поруч, через дорогу. Багато експонатів музею — ретельно підібрані копії, але є й оригінали, наприклад спускний апарат корабля «Cоюз–27», що побував у космосі, їжа космонавтів, скафандри.

Доречно — аж моторошно — згадується ленінська фраза «промєдлєніє смєрті подобно». Від середи, коли на брифінгу Мінздоров’я офіційно оголошують, що в Тернополі та Дрогобичі люди померли від пневмонії, до п’ятниці, коли МОЗ визнає, що Україну атакував «свинячий грип», гине ще добрий десяток людей. Від п’ятниці до понеділка, коли в Україну, як обіцяє уряд, має прибути дорогоцінний вантаж зі Швейцарії — вакцина від новітнього грипу, помирає ще шестеро. У цей час аптеки по всій країні драматично порожні й теж чекають понеділка. Ні, там є засіб від проносу в немовлят і навалом віагри, але немає жодного флакона афлубіну, жодної пігулки аскорбінки, немає марлевих масок і навіть широких бинтів, щоб такі маски змайструвати самотужки. «Обіцяють щось викинути в понеділок», — кажуть аптекарі. Марля з оборонних держрезервів (о, це приємне відкриття — в наших держрезервах є хоч щось!) їде на Рівненщину і Тернопілля, повідомляють по телевізору. Наче в епоху середньовіччя, везуть, напевно, військовими волами: 340 км від Києва до Рівного долають майже за дві доби — з суботи до понеділка.

Польщу повсякчас називали «адвокатом України в Європі» (так, начебто Україна вже в чомусь завинила і потребує адвоката). Минуло більш як десятиліття, відколи ми нагородили поляків таким газетним штампом. Україна відтоді стомилася — від внутрішніх непорозумінь і нераціональних метань із «вектором руху». «Адвокат» теж стомився — від нерозуміння, чи хоче стратегічний партнер процесу чи лише говорить про це. І чи кортітиме йому євроінтегарції після січня–2010?

Про єврорух та його імітацію в останні п’ять років, що минули від Помаранчевої революції, ми говоримо з амбасадором Польщі в Україні Яцеком Ключковським.

Колись давно, в ту епоху, яка насьогодні теж стала історією, я слухала в кіно «Вставай, страна огромная» — і священні мурашки бігли по спині, сильна пісня, я читала товсту книжку «Піонери–герої» — і шкодувала, що... війна закінчилася, й на мою піонерську долю не випаде такого жахливого щастя — вмерти за свою Батьківщину. В житті не лишилося місць для подвигу — їх зайняли везунчики, народжені на півстоліття раніше.

Завдяки правим організаціям нація набуває більшої виразності, вигукує про свої латентні глибинні проблеми і потреби. Особливо — в країнах, які вирвалися (чи, в нашому випадку, «вилущилися») з імперії. Скажімо, якби не пікети УНСО, московський патріарх Кирил так і не побачив би інакшу Україну, православну Україну в камуфляжі, і його політичний візит пройшов би з більшим одноманіттям та позірною радістю «молящіхся ісключітєльно по–русскі».

Утім права ідея не набула в Україні поширення. Напевно, це від поміркованості нашого менталітету, від інерції життя за радянщини. За всю історію незалежної України праві так і не пробилися до влади. Лише у 1994 році по мажоритарних округах до Верховної Ради пройшли троє унсовців. У 2002–му в обоймі з «Нашою Україною» Ющенка стали депутатами четверо представників націоналістичних партій — Стецько, Івченко, Жижко, Гірник, а також, завдяки мажоритарці, — Тягнибок та Шкіль. Проте, напевно, завдяки цій обставині — незаангажованості у владу — праві зберегли ореол «не забруднених» політикою борців за ідею.

Про сьогоднішній націоналізм і чим він відрізняється від націоналізму часів Бандери ми говоримо з Русланом Зайченком, головою виконкому УНА–УНСО, особистістю сильною, романтичною й емоційною. Він був одним із 16 політв’язнів, відсидів свої два роки і чотири місяці за «справу 9 березня 2001 року». Нагода для нашої бесіди трапилася — річниця створення УНСО, до чого Зайченко безпосередньо був причетний.

Територія вольності — дикі пляжі — на карті Криму щороку зменшується, тане, мов шагренева шкіра, розчавлена гусеницями відпочинкової індустрії. Ще минулого літа на околиці Феодосії, вздовж дороги на Керч, був чудовий «нічийний» пляж, приватна власність Природи, а вже тепер його запрасували екскаваторами, проклали дощаті доріжки до моря, «посадили» кількадесят гавайських очеретяних парасольок, бар і танцпол посередині, врубали музику, під яку сказився б і Шаляпін, повісили табличку з якоюсь «отпад–башки» назвою — і от готова картинка для буклету про «елітний відпочинок у Криму». Елегантний бармен, безсумнівно, розумніший за чайку і однозначно помітніший на цьому пляжі, але хотілося б почути чайок. Або подивитися в мурашині очі краба. Природа ображено втекла звідси, аборигени (яких за правом прописки з натяжкою можна зарахувати до місцевого довкілля) — теж. Але дикі пляжі ще лишилися в Криму. Відпочинок в Криму може бути доступним, наприклад перегляньте цей готель, ще є чудесні місця, де можна розбити намети, відкинути бікіні й ходити цілком самотньо й самодостатньо, як Адам і Єва, вздовж моря, їсти яблука...

Ця карта дикого Криму — для двох категорій наших читачів: для тих, у кого адреналіну більше, ніж грошей, а жага мандрувати сильніша за побутові зручності; а також для жертв мегаполісів, закатованих асфальтом і дрескодом, для змушених гомофобів, котрі марять можливістю хоч три дні на рік стати робінзонами. І, звісно, йдеться про компанію, яка має автомобіль, ну хоча б один на всіх.

Сьогодні у Празі відбудеться установчий саміт «Східного партнерства» — програми Європейського Союзу, розрахованої на шість країн колишнього СРСР. Ще не розпочавшись, саміт уже породив кілька важливих «ньюсів». Так, уперше за багато років саме під час празької зустрічі представницькі делегації Вірменії та Азербайджану обговорять за одним столом проблему спірного Нагірного Карабаху. Крім того, попервах планувалося, що на саміті Білорусь представлятиме «останній диктатор Європи», як його гіперболічно називає європейська преса, — президент Олександр Лукашенко. Невиїзний до ЄС в останні 15 років, Лукашенко вже встиг оновити закордонний паспорт, відвідавши днями Рим, і нарозповідати тамтешнім журналістам, що «Білорусь — серце матінки–Європи». Утім, за останніми даними, «бацьки» в Празі сьогодні не буде. Як і президента Молдови Володимира Вороніна — він пришле віце–прем’єра. Через внутрішні проблеми в Польщі президент цієї країни Лех Качинський передав право з’їздити в Прагу прем’єру Дональдові Туску. Литву представлятиме не президент Адамкус і не глава уряду Кубілюс, а лише заступник міністра закордонних справ.
Україна все–таки матиме на саміті особливу роль. Адже «Східне партнерство» — це програма, замислена насамперед «під Україну».
Віктор Ющенко, їдучи на саміт, включив до складу делегації навіть главу уряду Юлію Тимошенко.
Автором та виконавцем задуму була Польща. Варшава впродовж трьох років докладала титанічних зусиль, щоб переконати європейських грандів у потребі ЄС працювати з партнерами на Сході не менш активно, аніж із Середземномор’ям. Саме тому з питаннями про суть та наповнення цього проекту «УМ» звернулася до посла Республіки Польща в Україні Яцека Ключковського.