Важко робити інтерв'ю з людиною, з якою вже було так багато гарних розмов. Тим більше — з людиною, з якою ти приятелюєш і знаєш не один рік. Надто, якщо вона достоту культова, харизматична, але водночас закрита для жовтої преси і не публічна.
В Андрія Середи присутній «синдром батька». Він прагне всім допомагати і всіма опікуватися. Але ніколи й за жодних обставин не афішує цього. Саме про таких, як Андрій, кажуть, що він зніме для людини останню сорочку. Він має вигляд надійного, сильного чоловіка, до того ж неймовірно магнетичного. Те, що насправді це ще й доросла дитина, чудово, як ніхто інший, знає Світлана Середа. Тільки близькі люди розуміють, як непросто бути дружиною цього музиканта й актора. Попри відносно непогані заробітки, сім'я Середи (Андрій, Світлана і їхній сімнадцятирічний син Сашко) живе у тісній двокімнатній «хрущовці» на Воскресенці. Назбирати грошей на більшу квартиру, маючи щедру і товариську Андрієву вдачу, практично неможливо. Для «розмови на трьох» ми обрали генделик біля метро «Лівобережна», який з легкої Андрієвої руки здобувся на назву «Креветочна».

Книжку з наркотично-сюрчиковим змістом та інфернальною назвою «Трохи пітьми» презентували минулого понеділка у київському клубі «Квартира Бабуїн». Модератором вечора популярного і чи не найрозкрученішого серед літературного молодняка письменника була не менш популярна і скандальна Ірена Карпа. Мисткиня бадьоро і впевнено «віагрувала» публіку, а «іменинник» читав уривки з книги, намагався продемонструвати присутнім імпровізований аматорський театр і, як і годиться, відповідав на запитання читачів. Лицедійство було кволеньке, читання чудове, відповіді — різні. Хоча, традиційно для Дереша, тонкі й інтелігентні. В глухихй кут письменника загнало хіба що питання про Бога. Любко довго думав, зрештою на чітку й конкретну відповідь так і не спромігся. Воно й правильно. Дурне і неетичне запитання.
«Трохи пітьми» — п'ята книжка молодого та раннього автора. Дерешевій письменницькій плодючості можна лише позаздрити. Хоча останнім часом фан-клуб Любка Дереша не сказати б зменшився. Навпаки, географічно цей клуб пристойно погрубшав. Поляки, німці, італійці, серби — всі читають Любкові твори. Водночас, поглинаючи Дереша, все частіше згадую пораду академіка Амосова: пережовувати їжу тридцять і три рази. Для здоров'я корисно. Але важливо пережовувати цю їжу самостійно, а не ковтати, даруйте за фізіологію, пережоване кимось. Останні Дерешеві твори, хоч як це прикро, все частіше нагадують пережовану ним же їжу. Хоча за тематикою його книжки — містика, самокопання, наркотичний досвід — залишаються їжею затребуваною і привабливою. Надто для молоді.
Останнім часом тіточки з дядечками, які чи не більше за ту-таки читацьку молодь тішилися з «юного дарованія», почали чухати потилиці й шушукатись, коли ж, мовляв, Дереш подарує не лише нову назву, а й новий текст.
Любко, схоже, має так само дещо занепокоєний вигляд.

Свої мемуари під назвою «Після Майдану» колишній Президент України видав практично за власний кошт (фонд «Україна»), але — в російському видавництві «Врємя». Презентацію рукопису, бо сама книжка має з’явитися друком лише в травні, було заплановано на 15.00 у суботу в рамках ІІ Весняного київського книжкового ярмарку. Але в п'ятницю пізно ввечері на електронну пошту акредитованих на ярмарок журналістів надiйшло повідомлення, що презентація переноситься на 10.30 ранку. Ймовірно, саме з цієї причини очікуваного ажіотажу та повені VIP-гостей не сталося.

Протусувавшись чотири дні між книжкових стендів та розкладок на території Національного університету фізкультури та спорту, кореспондент «УМ» нових вражень, пов'язаних із поступом та розвитком вітчизняного книжкового ярмаркування, на жаль, не отримав. Хоча, як завше, було безліч нових назв книжок, свіжих імен, текстів, на появу яких нетерпляче чекали українські книгомани. Але на ажіотаж серед простих громадян цей книжковий захід не здобувся. Скрізь сновигали знайомі вже обличчя: журналісти, видавці, письменники — старші та молодші, популярні та менш відомі. Сам же ярмарок як явище залишився на маргінесах суспільства. Особливо прикро було це усвідомлювати, спостерігаючи натовпи не надто щасливих людей iз різноманітними прапорами й прапорцями обабіч експоцентру «Спортивний». Похмурих людей, яких організованими колонами, що, швидше, нагадували етап, гнали від Олімпійського стадіону до ЦВК, мало обходило, що під самісіньким носом у них розгорнулось масштабне книжкове свято.

За двадцять років, які я знаю Олександра Кабанова, він практично не змінився. Складається враження, що, на відміну від багатьох своїх обважнілих ровесників-поетів, з кожним роком Сашкові додається життєвої енергії. Нескiнченні мандрики світами, безперервне спілкування з поетами, хорошими і різними, серйозними та пришелепкуватими, організація численних поїздок, фестивалів, конкурсів. І головне — нянькання, панькання і естетичне виховання свого дітища зі складним опортуністичним характером: журналу культурного опору «ШО», навколо якого, мов навколо центру Всесвіту, крутиться літературна богема трьох країн. Поки що трьох.

Не пригадую прес-конференції з нагоди виходу нової книги, яка б зібрала таку величезну кількість журналістів. Мимоволі починаєш вірити в матеріалізацію навіть жартівливого слова. Адже саме Юрія Андруховича багато років тому нарекли патріархом буфонадного літгурту «Бу-Ба-Бу». Нині цього письменника називають патріархом української сучасної літератури не лише в різних куточках нашої батьківщини, а й за кордоном.

Ідею створення фільму письменник виношував багато років. Відтоді як уперше потрапив на дитячу зону (у гості, звісно ж). Про те, що Покальчук возиться з неповнолітніми злочинцями, опікується ними у колонії і допомагає влаштувати їхнє подальше життя на свободі, було відомо переважно з приватних розмов із письменником. Свою роботу Юрко не надто афішував. Відчувалося, що це не чергове письменницьке хобі, а стиль життя, те, що робиться для власної душі і совісті, а не про людське око. Розповідали, що й квартиру письменника обкрадали деякі з його колишніх вихованців. Юрко про це взагалі мовчить і продовжує їздити «на зону». Багато з його вихованців зараз — дорослі люди, чимало з яких здобули чи здобувають вищу освіту і цілком успішно влилися у нормальне життя на свободі.
Стрічка фільмувалася рік. Складається із трьох частин: «Жорстокість», «Секс», «Любов». Побудована переважно на «синхронах» із ув'язненими та на відео з життя Прилуцької колонії для неповнолітніх. Юрко Покальчук там практично своя людина. Він усіляко допомагає підліткам, влаштовує гуртки художньої самодіяльності, видає літературний часопис, авторами якого є самі засуджені, збирає для них одяг, допомагає писати листи рідним. Але найважливішою допомогою для хлопців, які через обставини чи й цілком випадково схибили з нормального життєвого шляху, є душевне людське спілкування. Саме його хлопцям найбільше бракує в ув'язненні. І саме його вони отримують від Покальчука.
Фільм має з'явитися на «1+1» у квітні. Точна дата і час ще остаточно не визначені, тому стежте за програмою. А поки що — невеличка розмова з Юрком Покальчуком про його документальне дітище.

Вітчизняний літпроцес складно назвати здоровим. З коліс українського книговидання винахідливі видавці ледь устигають виймати патики державних старань і сприянь, щоб хоч якось рухати видавничий віз. Навала привілейованої (бо переважно контрабандної) книжкової продукції з сусідньої держави й далі розчиняє у своїх хвилях українську книжку, не даючи дихнути їй на повні груди та вольно-широко розгорнути крила. На пальцях однієї руки можна порахувати українських письменників, які здатні прожити з літературної творчості.

Київський фотохудожник Дмитро Клочко цілеспрямовано й наполегливо створює цей портрет уже багато років. Його об'єктив не оминає ні глухих й далеко не екскурсійних закутків Чорнобильської зони, ні майже зруйнованих, але від цього не менш величних замків України, ні примружених очей, як каже сам Дмитро, «невідомих сільських (та й міських) філософів, котрі, на відміну від Президента, уряду й парламенту, точно знають, що потрібно народу».

Першою виставкою в оновленій експозиції музею стала виставка портретного живопису ХIХ століття «Таїна обличчя». У представлених портретах позаминулого століття найцікавішим і найзагадковішим є те, що автори багатьох робіт — досі невідомі. Адже поряд із знаними майстрами живопису, такими як А. Петцольд, І.-Б. Лампі (старший), І. Рєпнін, представлені роботи художниці-аматорки Глафіри Псьол, учениці Тараса Шевченка часів його мешкання в Яготині, й роботи зовсім невідомих художників. У ХIХ столітті поряд із фаховими художниками працювало багато цехових майстрів, художників-самоуків, які вчилися ремеслу у приватних майстернях.