Добробут родин Іванових дідів-прадідів і власне його батька Дмитра багато в чому залежав від «овечого чинника». У передгір'ї Бескидів кам'яниста земля не плодила в достатку зерно і городину. Та й придатних для обробітку грунтів тут завше було обмаль. Виручала домашня живність, зокрема невибагливі в утриманні вівці: молоко і м'ясо рятували від голоду, перероблена на одяг шерсть зігрівала в люті морози. Вівчарство формувало й особливий спосіб полонинського життя. З кінця весни, коли вільні від лісових насаджень поляни вкривалися соковитим різнотрав'ям, і аж до Покрови безлюдні в іншу пору року схили оживали голосами чабанів, овечим меканням і застережливим гарчанням собак, котрі оберігали отари від нападу хижаків.

Так прокоментував, прочитавши цю розповідь, науковець Національного аграрного університету, відомий фітобіолог Володимир Біленко.
— Нині тішить те, що надворі листопад, отож ніхто не кинеться стрімголов до лісу за мухоморами... А ці гриби означено, по-перше, в ботаніці як смертельно отруйні, по-друге, в лікарській ботаніці як лікарські рослини.

...Якось дядько Іван, роздушивши з колегами на роботі плящину (а може, й не одну), приплентався увечері додому голодний як вовк. Бо на випивку, як правило, гроші завжди знаходяться, а на закуску — як доведеться. У темряві, щоб не будити дружину, позаглядав по каструлях і, не знайшовши нічого їстівного, натрапив на вікні на миску з грибами. Вмолотив їх і влігся спати. Вранці дружина побачила порожню миску й обімліла — вона наварила мухоморів, щоб потруїти мухи. До чоловіка — лежить без свідомості. Наробила лементу, медичку сільську викликала, почали тормосити Івана, а він мертвий. Пішли у хід усі засоби першої медичної допомоги, поки дядько, врешті-решт, сердито не послав набридливих, як мухи, бабів кудись подалі.

Сприймати всерйоз далекоглядні прогнози філософів, зроблені в рамках харківського фестивалю фантастики «Зоряний міст», мабуть, все одно, що перейматися перспективою розвитку першоквітневих проектів. Але оскільки конструюванням моделі майбутнього зайнялися в стінах державного університету ну просто дуже серйозні люди, до сказаного варто бодай прислухатися. А вже вірити чи ні — кожен хай вирішує сам.

Hа перший погляд, усе, про що розповідають ці люди, схоже на фантастику. Однак самі вони зовсім не схожі ні на фантазерів, ні на шарлатанів. І реклама в газетах їм теж не потрібна, недарма в місцевій пресі вони навіть своїх імен називати не хочуть. Зате у відповідному списку обласного Центру здоров'я їхні імена як відомих біоенергоінформтерапевтів записано. Моє перше, заочне, знайомство з Лілею Гільовою та Василем Вітвіцьким почалося, знову ж таки, з майже фантастичної історії...