Зовні в цьому чи не найпривабливішому санаторії курортної Місхорської зони нічого не змінилося. Ті ж ажурні пальми у внутрішньому дворику його адміністративного корпусу, унікальний Харакський парк, до речі, національного значення, з руїнами однойменної фортеці римських легіонерів І—ІІІ віків н.е.; оточена з усіх боків субтропічною флорою — нараховується понад 270 видів рослин — розкішна вілла великого князя Георгія Романова (двоюрідного дядька останнього російського царя. — Авт.), у стилі «шотландського шале», з якої рукою подати до знаменитого Ластівчиного гнізда. І на крутий скелястий західний виступ мису Ай–Тодор, в який природно вписався весь цей живий і екзотичний релакс «Дніпра», так само накочує оксамитова хвиля моря. Хоча посвячені люди ладні дещо розчарувати: добра третина «дніпровської» території площею 21 гектар разом із історичною нерухомістю посередині та заповідним ялівцевим гаєм — відтепер приватна власність. Але не ця проза життя головним чином «надихнула» на написання матеріалу.

Поки «помаранчеві» лідери шукають способи виконати виборчі обіцянки й таки провести перевибори мера столиці, міськдержадміністрація невпинно продовжує свій наступ уже не тільки на культурні, а й освітні заклади Києва. Заручившись підтримкою окремих чиновників ще зі старого складу уряду, команда «Льоні–космоса», незважаючи на шалену критику, й далі продовжує «реформи». А працівники Київського державного коледжу естрадного та циркового мистецтв перешіптуються, що реорганізація коледжу робиться зовсім з іншою метою...

Їм мало розкішних обійсть на малій батьківщині чи десь там у затишному ліску під Києвом, так ще й кримського Південнобережжя подавай! Для повного, так би мовити, природно–кліматичного комплекту і відчуття, що стало краще жити вже сьогодні. Тому, приміром, у тісній Великій Ялті для задоволення всієї палітри людських запитів повним ходом освоюється буквально кожен завулок, кожен більш–менш придатний для забудови клаптик навіть потенційно зсувного гірського крутосхилу, не кажучи вже про ласе узбережжя. Одначе всім місця під сонцем все одно не вистачає. Тому далі в силу вступає закон збереження земельної маси: у когось вона щезає, натомість у когось її стільки ж додається. Приблизно у такий «законний» спосіб останніми роками піддається ревізії шляхетна справа графа Михайла Воронцова — сьогоднішній Національний інститут винограду і вина «Магарач» (з тюркської — «джерело»).

Минулої суботи до Биківнянського лісу заїхало багато авто з затемненими шибками. Був військовий оркестр, хлопці з Президентського полку і кілька десятків цивільних, переважно польськомовних, з букетами білих і червоних квітів. Та ще кільканадцять фотокорів, кілька хлопців з телекамерами. В ямі за великим хрестом — повно домовин. У них, за словами організаторів, поскладали останки близько двох тисяч людей, розстріляних тут у 1937—1941 роках енкаведистами, щоб перепоховати їх із почестями. На домовинах розпростерли державні прапори Польщі й України... Траурний мітинг, на якому виступили секретар української Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій Віталій Казакевич і генеральний секретар Ради охорони місць пам’яті боротьби та мучеництва Польщі Анджей Пшевозьнік. Молитва католицьких священиків, гімни України, потім Польщі, військовий салют... Усе ж було дивно: такий важливий міждержавний захід, а чомусь не видно представників української влади, працівників Українського інституту національної пам’яті, директора Національного заповідника «Биківнянські могили». З високих осіб — лише Посол Республіки Польща в Україні. І ніяких офіційних заяв, прес–конференцій, публічних обговорень і виставок.

18 жовтня 2007 року Міністерство культури і туризму України, «йдучи назустріч проханням громадськості», відкликало свого листа до Київської міської ради щодо передачі храму Спаса на Берестові у користування УПЦ Московського патріархату. Прохань справді було багато — і публікації в пресі, і відкриті листи до Президента з підписами найшановніших науковців і громадських діячів. Відтак церква Спаса залишається у складі Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника, у віданні якого перебувала й раніше.
Сьогодні Київрада має розглядати претензії Московського патріархату на інші споруди Національного заповідника: сторожку при вході до Нижньої лаври (саме з неї черговий пожежник–охоронець зафіксував номери машин і прізвища робітників, які розбирали лаврські ворота) і будівлю Державної історичної бібліотеки України, де зберігається понад 85 тисяч книг та півмільйонна картотека матеріалів з історії міст і сіл України.

Завдяки несподіваному приходу на посаду мера столиці Леоніда Черновецького Київ почав переживати новий етап свого буття. Йдеться не про те, що команда успішного банкіра провела терміново необхідні реформи, припинила дерибан землі й узялася за впорядкування інфраструктури міста. Все докорінно змінилося лише в тому розумінні, що ці ж земельні ділянки під акомпонемент перебування на посаді голови міськради Черновецького почали набувати нових власників зі швидкістю, якій би позаздрив і сам Олександр Омельченко.

Отримати паспорт із червоною обкладинкою, себто для виїзду за кордон, завжди було морокою. В останні декілька місяців це і взагалі стало проблемою, що як ніколи відбилося на українцях – левова частка наших співвітчизників цього літа так і не змогла виїхати за кордон.

Місцеві мешканці, приміром, пригадують, як у роки розростання бізнесу Ріната Ахметова хлопці з Донбасу намагалися взяти під контроль Дніпропетровщину. Неспокійні часи супроводжувалися тоді війною з вибухами та убивствами. І тільки завдяки тому, що у Дніпропетровську живуть «не лохи», неофіційний бізнес яких оцінюється у цифрах, що не поступаються найбагатшій людині України, а також завдяки тривалому перебуванню на посаді глави держави Леоніда Кучми пресинг закінчився нічим.

Охайні й розумні студенти в сучасних аудиторіях, «бюджетники» й «контрактники», які знають, за що платять до вузівської скарбниці, студмістечка з комфортними гуртожитками, в яких не торгують алкоголем і не валяються по брудних кутках шприци, — чим не мрія для дбайливих політиків?
Можливо, для втілення саме цієї мрії «найкращий ВНЗ» України на початку цього року поспіхом підпорядкували Кабміну. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, який, за розпорядженням Президента України, був автономним і самоврядним, фінансувався окремим рядком у національному бюджеті, а його ректор був прирівняний за статусом до міністра, 16 січня 2007 року перейшов у відання Прем'єр-міністра. Щоправда, «тримається» таке підпорядкування на ректорських промовах перед викладацьким складом, незрозумілому, з точки зору законності, контрактові віце-прем'єра Дмитра Табачника з ректором Віктором Скопенком, а також на «рішенні конференції трудового колективу» університету, якого, виявляється, не було.
«Перепідпорядкування» не принесло очевидних покращень старовинному університету. Навпаки, на місці, призначеному для побудови нового студмістечка, з'явилося з десяток багатоповерхівок. Невже для цього і був потрібен «урядовий покров» для КНУ?