Коледж іде в академію. А викладачі — на вулицю?

07.02.2008
Коледж іде в академію. А викладачі — на вулицю?

Спочатку втратили гуртожиток, на черзі — будівля в центрі столиці? (Фото Володимира СТАДНІКА.)

Поки «помаранчеві» лідери шукають способи виконати виборчі обіцянки й таки провести перевибори мера столиці, міськдержадміністрація невпинно продовжує свій наступ уже не тільки на культурні, а й освітні заклади Києва. Заручившись підтримкою окремих чиновників ще зі старого складу уряду, команда «Льоні–космоса», незважаючи на шалену критику, й далі продовжує «реформи». А працівники Київського державного коледжу естрадного та циркового мистецтв перешіптуються, що реорганізація коледжу робиться зовсім з іншою метою...

 

За 37 років слави — десятки «золотих» випускників. Достатньо?

Славетні традиції навчального закладу, випускники якого славилися не тільки у Радянському Союзі, а й далеко за його межами, були започатковані в 1961 році. Тоді теперішній коледж циркового та естрадного мистецтв був ще училищем. Однак це не завадило дати знання й відправити на велику сцену таких метрів, як Володимир Данилець і Володимир Мойсеєнко. Тут навчалися також Наталя Могилевська, Клара Новікова, Микола Мозговий, Наташа Корольова — імена, які говорять самі за себе.

Згодом, щоб вирішити питання матеріально–технічної бази, його від Мінкультури передали під протекцію міста Києва, проте статус державного, аби освітній заклад міг і надалі готувати фахівців з усієї України, залишався недоторканним. Та в 1999 році училище перекваліфікували у коледж. Цьому передувала і зміна керівництва навчального закладу. За словами ветеранів, нового директора посадили у крісло майже насильно, таким чином не залишивши колективу жодного вибору. І потрясіння з новим керівником Олександром Чуніхіним — не забарилися.

Дозвольте відрекомендувати: Чуніхін, він же — Шульман!

Постать директора заслуговує особливої уваги у цій історії. 4 липня 1972–го Київський обласний суд виніс такому собі Олександру Шульману вирок: три роки позбавлення волі за зловживання службовим становищем. За підтвердженою інформацією «УМ», засуджений відбував покарання у Коломийській колонії № 41 Івано–Франківської області. Проте повністю строк не відсидів. Шульмана відпустили 1 лютого 1973 року за амністією з відбуванням покарання двох років і одного місяця «умовно». Та заледве дочекавшись закінчення цього терміну, колишній в’язень залишає Україну і виїжджає до Росії. Чим він там займався — невідомо. Проте у квітні 1998–го Шульман змінив український паспорт на російський і став... Олександром Чуніхіним.

Після понад двадцятирічної відсутності на батьківщині громадянин Чуніхін приїхав до Києва зовсім іншою людиною. Принаймні коли міськдержадміністрація представляла його на посаду директора коледжу, в анкеті колишній засуджений уже значився випускником Московського державного інституту культури та заслуженим працівником культури Росії. Чи відповідають ці відомості дійсності, «УМ» намагалася з’ясувати шляхом письмового запиту безпосередньо до Мінкульту РФ. Однак, незважаючи на те, що з часу відправлення листа з проханням підтвердити або спростувати цю інформацію, минув відведений законодавством РФ термін, відповідь і досі не надійшла.

Засудженим — ордени, випускникам — безславне майбутнє?

Нашу цікавість і мовчання росіян можна пояснити. Адже у 2–му пункті 172–ї статті Кримінального кодексу, який був чинним у часи УРСР і за яким Чуніхін–Шульман ще відбував покарання у колонії, йдеться, зокрема, «про посадовий підлог, тобто внесення посадовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей...», що карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років.

Цікаво, що з моменту відбування покарання Шульманом–Чуніхіним минуло значно більше часу, аніж п’ять років. Проте, стверджує голова об’єднаного профкому коледжу Віктор Печерський, під час влаштування на посаду директора він свідомо змовчав про своє кримінальне минуле. «Більше того, коли Головне управління культури і мистецтв КМДА дізналося про це, то не лише не позбавило його роботи, яка пов’язана з виховною діяльністю молоді, а й дало можливість дописати в анкеті всі «необхідні дані».

За десять років перебування на посаді директора Олександр Чуніхін отримав від держави орден «За заслуги» III ступеня. Однак знаючі люди кажуть, що за цю десятирічку жоден випускник циркового відділення не поповнив лави Української національної циркової компанії. Немає їх і у складі артистів Дирекції пересувних циркових колективів України.

Окрім цього, з ініціативи директора був створений фонд допомоги естрадним артистам «Арицей». Кому і коли допомогла ця організація — невідомо, але певні фінансові операції, безумовно, через «Арицей» можна було організовувати. Апогеєм керівництва Чуніхіна став 2007 рік, коли коледж втратив гуртожиток, у якому студенти мешкали протягом останніх тридцяти років. Причина — несплата вартості комунальних послуг і, як наслідок, виселення через суд.

Академії ще немає, а коледж уже зникає

Проте долею своїх вихованців, особливо коли вибір поставав між ними та грошима, директор не надто переймався. Показовим є хоча б приклад забезпечення студентів харчуванням. Під час переобладнання навчального корпусу було передбачено облаштування буфету. Для цього за кошти коледжу навіть закупили необхідне обладнання. Однак в останній момент приміщення здали в оренду під кафе, ціни в якому для студента — захмарні. Не допомогли й численні звернення майбутніх артистів до директора, бо, як подейкують самі студенти, власником кафе є один із родичів заступника начальника Головного управління культури Києва.

Не виключено, що втрата гуртожитку і налагодженої системи харчування студентів є одним ланцюжком у схемі, за якою, догоджаючи міським чиновникам, дехто прагне стати ректором майбутньої муніципальної академії. «Пан Чуніхін, очевидно, так поспішає стати отим ректором, що навіть видав наказ про звільнення викладачів коледжу посередині навчального року, — розповів «УМ» радник комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Сергій Марченко. — На пропозицію трудового колективу перевести працівників на роботу до новоствореного навчального закладу, який має працювати з 1 квітня, не погодився, а почав викликати викладачів до свого кабінету, де змушував підписувати згоду на звільнення».

Хто–хто в Міносвіти акредитації роздає?..

Статут майбутньої академії естрадного та циркового мистецтв, який уже затверджений Міністерством освіти, теж містить чимало запитань. Приміром, якщо освітній заклад стане муніципальним, то чи не означає це, що абітурієнтами зможуть бути лише кияни? Є і значно цікавіші речі. Представником від міста, який затвердив регулятивний документ академії, виступив заступник мера Віталій Журавський. А ось «добро» від Міносвіти дав заступник міністра Василь Шинкарук. Цікаво, чи бачив урядовець, під чим ставив свій підпис?

Уже на титульній сторінці документа стоїть повідомлення, ніби Статут прийнятий загальними зборами трудового колективу ще 30 серпня 2007 року, що абсолютно не відповідає дійсності! «Звертаємо вашу увагу на те, що затверджений Статут ніколи не розглядався як колективом коледжу, так і колективом ще не утвореної академії!», йдеться у листі загальних зборів від 11 січня цього року до начальника Головного управління культури і мистецтв КМДА Світлани Зоріної.

Проте й це ще не все. «Академія є вищим навчальним закладом», — йдеться вже у третьому абзаці Статуту. Здавалося б, звідки одразу така честь? Був коледж, додали кілька спеціалізацій і вже — ВНЗ? Можливо, відповідь лежить на поверхні, адже Василь Шинкарук до того ж є і головою Акредитаційної комісії України, що, певно, дає змогу без жодних зусиль затвердити не лише статут, а й присвоїти необхідний для вищої освіти рівень акредитації. Йдемо далі. «Академія видає диплом про вищу освіту з акредитованих напрямів за зразками, затвердженими Кабміном». Хто визначає, які спеціальності слід акредитувати, теж, здається, зрозуміло.

Але ж не все урядовцям. Контролювати діяльність академії, очевидно, не проти і в КМДА, а тому «рішення головного управління (мерії. — Авт.), прийняті в межах його повноважень, є обов’язковими до виконання академією...». Окрім цього, «управління здійснює ректор, який за поданням Головного управління призначається і звільняється міським головою». Ось вам і спосіб впливу мерії на навчальний заклад!

Непогані повноваження, як для людини, що відсиділа колись за зловживання службовим становищем, у разі прогнозованого призначення, «відхопив» і потенційний претендент на крісло ректора Олександр Чуніхін. «Академія має право користуватися банківськими кредитами і позиками; за погодженням з власником передавати іншим підприємствам та організаціям, продавати (!), обмінювати матеріальні цінності та ресурси; академія має право, за згодою власника, відчужувати майно іншим установам або організаціям, передавати у безоплатне тимчасове користування підприємствам... (пригадуєте кафе замість буфету? — Авт.)».

Сам же ректор «є розпорядником майна і коштів, приймає на роботу та звільняє працівників (і хто з викладачів повірить у те, що з 1 квітня вони знову працюватимуть? — Авт.), а найголовніше — «при виході на пенсію з посади ректора академії керівник, який пропрацював на цій посаді не менше двох термінів підряд, може бути призначений на посаду почесного ректора з виплатою грошового утримання за рахунок академії у розмірі заробітної плати!». Фактично це означає, що людина, яка працюватиме на громадських засадах, все одно отримуватиме зарплату якщо не від держави, то від академії.

Невже цього не бачив пан Шинкарук, який міг одним розчерком пера припинити відверто рейдерську атаку на коледж? Чому заступник міністра схвалив Статут, останній пункт якого гласить, що «припинення діяльності академії здійснюється шляхом її реорганізації або ліквідації за рішенням власника, суду або Господарського суду...»? Цим самим він розв’язав руки і мерії, і рейдерам, бо функціонуватиме навчальний заклад на вулиці Жилянській, де майно і земля коштують недешево. І будь–чия забаганка з членів команди пана Черновецького чи будь–яке рішення суду з легкої руки заступника міністра може взагалі залишити Україну не те що без державного, а й муніципального коледжу такого профілю. Звісно, якщо потенційного претендента на посаду ректора Олександра Чуніхіна чи то пак Шульмана не доведеться шукати десь у Росії з документами на право власності всього майна і землі, що поки належить цьому навчальному закладу...

  • Бізнес на безробітті

    Арешт директора Державного центру зайнятості Володимира Галицького та його дружків і вилучення у них за один раз валюти, коштовностей і золотих злитків на 7 млн. доларів наробив великого галасу. Цю подію восени 2011 року висвітлили чи не всі ЗМІ України. Наприкінці року завершилася ревізія КРУ всіх центрів зайнятості України та Фонду загальнообов’язково­го державного соціального страхування на випадок безробіття, через який вони фінансуються. Чогось серйозного ревізори КРУ не виявили, бо всі оборудки мають вміло побудоване юридичне прикриття. Як це робиться, можна легко простежити у будь–якому міському чи районному центрі зайнятості. Візьмемо для прикладу Бродівський районний центр зайнятості (РЦЗ) на Львівщині. >>

  • Геть із пляжу! «Прокурорського»...

    Влітку полтавці здавна заздрять мешканцям села Петрівка, що за якийсь десяток кілометрів від обласного центру. Ще б пак! Якщо спільна для всіх Ворскла протікає через місто добряче забрудненою відходами, то розташоване «під боком» у нього, але вище за течією село розкошує біля чистої води. Тож саме сюди, у Петрівку, сусідні Кротенки та інші довколишні села, у спеку щодня вирушають сотні чи навіть тисячі полтавців. Пляжі тут вважаються найчистішими. Тож ця місцина ще з радянських часів обростала базами відпочинку, «дачами» і «дачниками», відсоток яких у порівнянні з аборигенами зараз лише збільшується. Тож лист до «УМ», підписаний 33 жителями Петрівки, тамтешніми «дачниками», їхніми дітьми та внуками, на перший погляд, видається парадоксальним. Адже йдеться про фактичну втрату їхнього головного «козиря» — річки... >>

  • Цвинтарні війни

    Жити нині нелегко, але й відійти на той світ часто–густо теж непросто. У тому розумінні, що багато кому на цьому так і хочеться по­гріти руки. У Кривому Розі людей допекли настільки, що іншого виходу вони не бачать, як ініціювати всеукраїнський рух проти монополізації ринку ритуальних послуг. Бо де монополізація, там і цінова сваволя. Певна річ, відбувається це не без протекції з боку влади. >>

  • Утопія «закритого типу»

    Місто Ірпінь на Київщині ставало «героєм» публікацій «УМ» уже неодноразово. На жаль, йшлося не про досягнення тамтешньої владної верхівки, яка руками представників провладної партії міцно тримає штурвал колись мальовничого населеного пункту за курсом «роздай, що залишилося». Цього разу нашу увагу привернули не розбиті круглий рік дороги, посипати які взимку влада, схоже, просто не бачить потреби. І навіть не безкарний дерибан сакральних для міста земель — ділянки в районі парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів. Ідеться про місцеву загальноосвітню школу №3. Точніше про частину її приміщення в центрі міста, яке дивним чином відділили від цілісного майнового комплексу навчального закладу і передали у приватні руки. Причина, як завжди, банальна: у бюджеті немає коштів на ремонт чималої частини школи з надбудовою під дитячий басейн. >>

  • Земля мерців і землекрадів

    Навіть герої вже пішли «по руках», а корінні ірпінцi й досі виборюють право стати законними власниками декількох соток міської землі. Нещодавній скандал із розбитими на ділянки і розданими невідомим людям землями навколо святого для міста місця — парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів, сколихнув широку спільноту. >>

  • Чи є життя на «острові невезіння»?

    Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.

    Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків. >>