На подорож, у яку вирушив два роки тому 32–річний Денис Щербина з Кривого Рогу, відважитися міг хіба що справжній відчайдух. Власноручно виготовивши маленький вiтрильний катамаран фактично з пінопласту, він примудрився на ньому через Чорне, Мармурове, Егейське та Середземне дістатися Червоного моря і Єгипту. При цьому Денис практично не мав при собі грошей і не переймався візами.

Талановитий музикант та художник Микола Гаврилів, якого в мистецьких колах міста називають «львівським Далі», є ще й майстром із розпису церков. Його роботи прикрашають десятки вітчизняних храмів. Одна з його найкращий робіт —греко­католицький храм архістратига Михаїла у селі Верин Львівської області, де святі одягнені у вишиванки, а вівтар розписаний українськими краєвидами та відомими історичними постатями, серед яких також вихідці з Верина, сотники УПА Явір та Грабенко. До свята Великодня майстер завершує розпис стіни цього храму зі страсними та пасхальними сюжетами.

Анорексією, хворобою, коли людина відмовляється від їжі й доводить себе до повного виснаження, Таня Забзалюк із Нікополя захворіла, коли їй було 17 років. Смерть улюбленого дідуся настільки приголомшила дівчину, що вона не могла справитися з депресією. Почав боліти шлунок, пізніше медики виявили хронічний гастрит і посадили Таню на дієту. Власне, з цього все й почалося...

Як зізнається Олександр Кріпак, зайнятися городиною він був змушений не від доброго життя. Адже спершу мріяв після отримання диплома агронома в Дніпропетровському аграрному університеті працювати в колгоспі рідного Мишуриного Рогу, великого села на березі Дніпра у Верхньодніпровському районі на Дніпропетровщині. Але не так сталося, як гадалося. Колгосп уже дихав на ладан, і Олександр зловив себе на тому, що хоче поекспериментувати з помідорами, баклажанами та солодким перцем. Мама для цього відвела синові четвертину городу, і пішло–поїхало...

Чоловік займається улюбленою справою вже два десятиліття і подальшого свого життя без неї тепер не уявляє. Що сприймається, певною мірою, й символічно. Адже батько Олександра, Іван Олександрович Кріпак, який нещодавно відзначив своє 85–річчя, колись працював секретарем у легендарного кукурудзівника Марка Озерного, згодом закінчив факультет журналістики Київського державного університету, є автором декількох книг, протягом 20 років очолював місцеву сільську раду. Отож доводиться говорити про землеробські традиції. Тільки з плином десятиліть вони з традиційної кукурудзи зусиллями Кріпака–молодшого дали про себе знати у справді несподіваному ракурсі.

За шістнадцять років у високій моді харківський дизайнер Костянтин Пономарьов створив більше двадцяти колекцій одягу, кожна з яких вирізняється не лише оригінальністю замислу, а й, як він каже сам, таїть у собі елемент жарту автора над самим собою. Він не просто художник, а й філософ, завдяки чому його Будинок моди став брендовою фішкою Харкова. Найбільше професійне досягнення Костянтина на сьогодні — авторська колекція одягу з натурального хутра, що вважається найдорожчою в історії вітчизняної моди.

Біда з 18–річною Олександрою Поповою з Миколаєва сталася майже одночасно з Оксаною Макар. Нагадаємо, голу побиту дівчину знайшли випадкові перехожі у сквері Чорнобильців. Без тями її доправили в лікарню швидкої допомоги Миколаєва. У Олександри, яка понад 20 діб перебуває в комі, важка черепно–мозкова травма з набряком головного мозку, перелом грудини і ребер, розрив легень, а також повністю зім’ята трахея, через що тривалий час дівчина була на штучній вентиляції легенів. Пізніше хірурги зробили отвір в області трахеї, щоб подавати кисень безпосередньо до легень. Кожну добу на її лікування рідні мають витрачати до трьох тисяч гривень, не рахуючи грошей на можливу нейрохірургічну операцію і подальшу реабілітацію. Наразі всі витрати щодо лікування Саші взяв на себе фонд Ріната Ахметова «Розвиток України».

Особисто я ніколи не розуміла мисливців і їхнього бажання позбавити життя нещасну загнану тварину. Та що візьмеш із них, чоловіків, у яких інстинкт мисливця зберігся в генах ще від первісних часів, коли вони полювали на мамонтів, щоб прогодувати своє сімейство. Але щоб жінка взяла до рук рушницю — це щось аномальне. Коли знайомі розповіли мені про одну з таких представниць прекрасної половини, відразу подумала: напевне, тато «підсадив» доньку на таке незвичне для жінки хобі. І тато як мінімум був міліціонером. Та знайомство з Людмилою Кундюк повністю розвіяло всі мої припущення.

Учені досі не знайшли розгадки феномену довгожительства. І що цікаво — його показники мало залежать від середньої тривалості життя в тій чи іншій країні. В Україні ця тривалість останнім часом лише знижувалась і значно відстає від сусідніх європейських держав. Але при цьому кількість наших співвітчизників, що переступили 100–рiчний рубіж, залишалась упродовж минулого десятиріччя приблизно однаковою, коливаючись від 1200 до 1500 осіб. А українець Григорій Нестор, який помер у 2007–му у вiцi 116 рокiв, певний час залишався найстаршим чоловіком не тільки у нас, а й в усьому світі. Сьогодні найстаршими в Україні вважають мешканця Тернопільщини Петра Лизана, якому незабаром виповниться 112, та 115–річну Катерину Козак з Івано–Франківщини. Про секрети чоловічого довголіття ми вирішили розпитати прапрадідуся Петра.

Фотографії цього майстра були схожі на мистецькі картини ще до появи комп’ютерної графіки. У пошуках унікального кадру він готовий їздити, без перебільшення, на край світу, забиратися до непролазних ущелин і годинами очікувати благоговійної миті, коли ніч відступає перед світанком. Але, як з’ясувалося нещодавно, красивим може бути не лише далеке, а й «Близьке». Саме під такою назвою Володимир Оглоблін презентував виставку фотографій, знятих на Харківщині. Над цим проектом майстер працював довгих сім років, проїхавши з камерою всі 27 районів області.

Їм відміряли по максимуму — розстріл. Засліплена ненавистю до непокірних українців радянська Феміда спершу не залишила жодних шансів Дмитру Верхоляку та ще кільком його побратимам. Хоча в цей час організований національно–визвольний рух уже перестав бути загрозою Москві, а Микита Хрущов налаштовувався проголосити на ХХ з’їзді КПРС курс на боротьбу з наслідками «культу особи» Сталіна.

Тодi ж у камері смертників колишній сотник УПА на псевдо «Довбуш», готуючись постати перед Всевишнім, запитав Дмитра, чи не жаль йому так рано вмирати. Той спокійно відповів: «За Україну — не жаль. Жалкую лише, що мало ­встиг для неї зробити».