Розмова з відомим львівським істориком і українським інтелектуалом відбувалася відразу після того, як минулої суботи пан професор отримав чергову громадську нагороду. Премія Фундації Антоновичів була присуджена йому за минулорічну працю «Пророк у своїй вітчизні: Франко і його спільнота». У подячній промові Ярослав Грицак повідомив, що через цю книгу багато франкознавців перестали з ним вітатися і нагадав, що подібна ситуація була і з молодим Франком, оскільки той у свій час загрожував усталеним цінностям своєю інакшістю. Грицак також прагне бути іншим і заявляє, що він є загрозою національним міфам. І водночас оптимістично дивиться на майбутнє України, яка, каже, вже вийшла зі зони найбільших історичних катастроф.

«Починайте вимагати. І вимагайте не частини, не шматочка, а всього, що у вас було незаконно відібрано, — звернувся генерал Петро Григоренко до кримських татар 17 березня 1968 року. — Свої вимоги не обмежуйте писанням петицій. Підкріплюйте їх усіма тими засобами, які надає вам Конституція, — використанням свободи слова і друку, мітингів, зібрань і демонстрацій... Не вважайте свою справу лише внутрідержавною. Звертайтеся по допомогу до світової прогресивної громадськості. Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком визначену назву. Це чистої води геноцид — «один із найтяжчих різновидів злочину проти людства». Цю промову масово розмножили активісти кримськотатарського національного руху. Про неї знав майже кожен кримський татарин.

— Пане Оресте, наближається 65–річчя створення УПА. З яким настроєм чекаєте на свято?
— Настрій у нас завжди бойовий. Відзначати 65–річчя Української повстанської армії почнемо вже у п’ятницю — у Києво–Могилянській академії разом зі студентами та викладачами. Доки ми живі, то й молодь маємо виховувати в національному українському дусі, щоб вона знала, за що ми боролися, й теж боролася за Україну до кінця. А вже на Покрову, яка є покровителькою українського війська, святкуватимемо i з духовенством, i з козац­твом, i з політиками. Спочатку зберемося на Софійській площі — молитва за Україну, шана полеглим, повстанські пісні. Далі — урочистості в Національному палаці «Україна». А взагалі до Києва їдуть майже всі! Упівці, члени братства із західних, південних та східних областей. Звісно, дехто святкуватиме локально, в регіонах.

Минулого року в столиці з’явився новий театр. З претензійною назвою «Київ модерн–балет». Щодо перспективності цього проекту тоді «вималювалося» дві протилежні точки зору: більшість навколо балетного люду вважала, що цей театр є явищем одномоментним, нетривалим, меншість, попри все, вірила у його щасливе майбутнє. Причому більшість із тієї меншості складалася із трупи театру та його художнього керівника Раду Поклітару. Сьогодні торішні песимісти, мабуть, пред’являють претензії власній інтуїції. І ... із задоволенням відвідують вистави «Київ модерн–балету». За неповний рік театр випустив два балети — «Кармен.TV» та «Веронський міф. Шекспірименти». Перед «Кармен...» зняли капелюхи навіть надпринципові та, як правило, консервативно налаштовані експерти премії «Київська пектораль», назвавши саме цю виставу кращою з усіх київських прем’єр 2006 року.

Йому поталанило бути визнаним ще за життя. Ґріґ створив 150 фортепіанних композицій і майже стільки ж творів для хорового виконання, понад дві сотні ліричних пісень і балад. Музично–театральний твір «Пер Ґюнт» за драмою Генріха Ібсена називають візитівкою норвезького композитора. А його знаменитий Piano Concerto in a Minor — найбільш виконуваний оркестровий твір нашого часу. На батьківщині музиканта, в норвезькому Бергені, в його колишньому будинку в Тролдхаугені відкрито дім–музей композитора і тут, у скелі понад озером, він знайшов свій останній спокій.

Збіглося так, що у день моєї зустрічі з Блаженнійшим Любомиром кардиналом Гузаром, главою Української греко-католицької церкви, я прикупила-таки до домашньої бібліотеки мемуари Кучми «Після Майдану». Читати опус екс-Президента часу, ясна річ, не було. Всунула книгу в торбу, розкривши її перед тим один раз — навмання на надцятій сторінці, де око відразу вихопило ім'я: «Гузар». Ото вже був цікавий збіг, і я проглянула кілька рядків, з контексту яких зрозуміла: Леонід Кучма «не простив» Гузару його позиції під час «України без Кучми» і всіх наступних — включно з відставкою Прем'єра Ющенка — подій. Втім навряд чи Блаженнійший потребує «прощення» Кучми, але річ не в тім. Для тих, хто забув (а може, й не знав) нагадую: як і від відомої трійки політиків, що засудили «фашистську чуму» після зіткнень демонстрантів з міліцією 9 березня 2001 року, від глав усіх церков також вимагали затаврувати ганьбою антикучмістів. Любомир Гузар був ЄДИНИМ церковним предстоятелем, який цього не зробив. Тобто «анафему» не підписав, тих, хто піднявся тоді проти влади — не засудив, під світського «царя» не прогнувся. Таким він був шість років тому, таким лишається і тепер — з гіркими словами про невиправданi надії на «помаранчевих» політиків, які за роки вовтузіння після Майдану мало чим довели свою винятковість і здатність працювати на народ. Гузар може собі це дозволити, бо володіє головною людською чеснотою, яка не числиться чомусь серед найперших християнських чеснот — СВОБОДОЮ. Волею піднятися над марнотою марнот і так замислюватись над Божим промислом і шляхом України, над грішним і праведним, над теперішнім і майбутнім...

З Геннадієм Москалем ми зустрілися в неофіційній обстановці. На зустріч він прийшов пішки, без охорони. «Я вільна людина у невільній країні», — посміхається нині безробітний генерал-лейтенант міліції, який балотується в депутати від «Нашої України—Народної самооборони» за номером 41. Саме тому наша розмова стосувалася найближчих планів відомого у силових структурах фахівця. Адже за своє життя 56-річному Геннадію Москалю довелося очолювати міліцію Закарпаття, Криму та Дніпропетровщини, працювати заступником міністра внутрішніх справ та голови СБУ, «губернатором» Закарпаття та Луганщини, постійним представником Президента в АРК. Жвавості розмові додавало притаманне генералу почуття гумору та схильність, як він сам каже, до гострого слівця в бік опонентів.

Якщо вдатися до пошуків найсвіжіших повідомлень, пов'язаних з іменем восьмого митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, то останнє з них буде таким: «Зараз успішно триває процес беатифікації Андрея Шептицького». Навряд чи використання слова «успішно» є коректним у даному контексті. Йдеться про те, що спеціальна богословська комісія вирішує у Ватикані, чи буде зарахований Андрей Шептицький до лику блаженних. Це і є беатифікація, котра вважається певним етапом на шляху до канонізації — проголошення святим. Для останнього акту потрібні підтверджені свідками дива — приміром, чудесні зцілення, що траплялись iз людьми, коли ті молилися «кандидату» у святі абощо...

19 липня — річниця загадкової смерті президента Карпатської України Августина Волошина, чи не найбільш успішного з усіх українських націонал-патріотів ХХ століття. На сьогодні він, ледь не єдиний iз державотворців минулого столiття, удостоєний звання Героя України (посмертно). Ще за його життя хтось із журналістів провів паралель між монсиньйором Волошиним і ренесансними священиками-дипломатами.
Насправді у життєписі отця Августина не було ані ідей маккіавелізму, ані запаморочливих пригод, ані надто складних інтриг. Це український християнський політик, який узгоджував кожний свій крок із власною вірою. Він вважав себе перш за все педагогом, але просвітництво змусило його стати видавцем і редактором, потім — активним громадським діячем, відтак — політиком і врешті-решт — державним дiячем. Він не робив свідомої політичної кар'єри, але волею долі був висунутий на лідера закарпатських українців, що довгі віки були відірвані від основного масиву української нації.

Під час Першої світової він брав участь у знаменитому Брусиловському прориві, був нагороджений двома Георгіївськими хрестами, які у Другій світовій отримали радянський аналог — орден Слави. У громадянську партизанив на рідній Полтавщині, знався з легендарним тоді Олександром Пархоменком, воював у Чапаєвській дивізії. Знову був відзначений за мужність — орденом Бойового Червоного Прапора. У Вітчизняну двічі отримав Зірку Героя, а вже після війни знаменитого партизана нагородили, окрім численних радянських нагород, Чехословацьким хрестом та хрестом Грюнвальда Польщі, італійською Золотою та Бронзовою зірками Гарібальді, медаллю «Угорський партизан»... Утім, певно, ціннішим за нагороди було те, що ще у сорок третьому один із загонів французького Опору взяв ім'я Ковпака. А в Україні, пригадують люди, ходили чутки, що Ковпак — людина молода і це — син самого Чапаєва, тому перемогти його неможливо...
...Ми придумуємо собі немало міфів, аби потім втішатися ними чи розчаровуватися. Сьогодні й сама війна, і партизанський рух, і сенс того, що відбувалося в ті роки, переглядається й ревізується. Але ще надто свіжі спогади та воєнні рубці, аби холоднокровно клацати шальками терезів: так чи не так. Надто багато українців загинуло від рук гітлерівців, аби ця тема стала для нас абстрактною. І надто живим проглядає крізь роки Сидір Ковпак, аби зробити з нього ілюстрацію до історичних схем. До речі, навіть ті, хто сьогодні переписує історію, згоджуються, що постать ця була неординарною.