«Велика історія маленького села», — сказав Президент Віктор Ющенко перед пам’ятником Івану Мазепі в селі Мазепинці. Саме тут, у невеличкому селі Білоцерківського району на Київщині 370 років тому народився майбутній гетьман. А після поразки його виступу проти московського ярма і царя Петра І, за давніми переказами самого села, сюди привели декілька десятків козаків, закутих у кайдани, і московська кавалерія показово розтоптала їх копитами своїх коней. Сьогодні на тому місці — розоране поле і курган неподалік, насипаний в пам’ять про ту страшну розправу.

Микола Олександрович Бердяєв — один із найвидатніших інтелектуалів «срібної доби» російської культури. Він — знаний на Заході російський філософ, творець «нової релігійної свідомості», пророк культурного ренесансу. У 1970—80–ті роки його книги і статті у СРСР було заборонено. Причину цієї заборони тодішні ідеологи вигадали просто–таки феноменальну: буцімто капіталізм, зазнавши поразки на всіх фронтах, намагається надолужити втрачене, закидаючи СРСР «підривними паперами» — книгами Сергія Булгакова та Миколи Бердяєва. Наразі ж Бердяєва вивчають у вишах як філософську класику.
Уже у чотирнадцять років він читав Гегеля й Канта. А в студентські роки захопився соціалізмом. Хоча згодом відійшов від нього — там не було місця вільному виявленню Людського духу. Бердяєв порвав із марксизмом — через неприйняття ідеї диктатури і «р–р–революційного насилля». Він той, хто зневажав політику, «нічия, лише власна, людина», чомусь завжди опинявся в епіцентрі політичної боротьби — вирішував довічну російську загадку: як бути вільним у світі несвободи. Ще у першій половині ХХ століття Бердяєв виокремив тему свободи особистості як центральну проблему філософської думки.
Творчі пошуки привели до того, що поняття духовності набуло для нього релігійного забарвлення. Він створив власний міф про восьмий день творення. На сьомий день опісля створення світу і людини Бог почив від справ своїх і передав своє творіння створеній ним людині. Вільна творчість — ось у чому людина може уподібнитися до Бога.

Помер Ейнштейн. І потрапив на аудієнцію до Самого Бога. Великий чоловік був. «Боже, розкажіть, як Ви створили світ?» — поцікавився Ейнштейн. Бог ухопив ручку і давай писати формули. Одну, другу... Так, киває Ейнштейн, розумію, мовляв. Бог пише наступну формулу. Так, погоджується Ейнштейн. Бог іще одну довжелезну формулу малює. «Стоп! — вигукує спантеличено вчений. — Так ось же помилка у цій формулі!» — «Я знаю, — зітхнув Всевишній. — Тільки я цю помилку не відразу помітив».

Альберт Ейнштейн належить до тих лічених за всю історію людства особистостей, велич яких складно вписати у короткі дефініції. Загальна теорія відносності перевернула світ, а точніше сказати — розширила його. Теорії Ейнштейна виглядали настільки сміливими, що в 1921 році йому нарешті наважилися дати Нобелівську премію з фізики, але не за відкриття теорії відносності, а за теорію фотоефекту — роботу скромнішого масштабу, але яка на той час не викликала і тіні сумніву.
Світова слава прийшла, коли Ейнштейну не виповнилося 40 років. І залишилася назавжди. Ейнштейн — ім’я, відоме навіть невігласам, останньому сантехніку в Чикаго та Жмеринці. Попри славу і статки, він був скромним, людяним, іронічним, намагався ховатися від сліпучого світла софітів. Зневажаючи культ власного «я», Ейнштейн заповів по смерті спалити його тіло й попіл розвіяти. Щоб підтвердити ще раз, що він є «людиною Всесвіту».

З Шевченкового дитинства особливо запам’ятовується історія розвідування залізних стовпів, на яких тримається небо. Про ті залізні стовпи, мабуть, усі чули. Але наважився шукати їх тільки малий Тарас. Чумаки, які відвезли хлопця назад додому, поставилися до його пошуків добре. Але чи могли вони подумати, що все життя він шукатиме стовпи, на яких тримається небо на нашій грішній землі?
Він ті стовпи відкриє і покаже, що на них тримається людина і людський світ. Він поставить їх в основу нової української літератури. Духовну основу. Він оспівав Любов і Красу, Добро і Правду, щоб ми зробили те своєю вічною піснею. Якою великою очисною силою мала пройти в народі його пісня, щоб у нелюдських умовах рятувати людину: «Умийтеся, образ Божий багном не скверніте!». І ніхто не допитувався, «хто він такий, щоб учити»...

Цього тижня відкрився відреставрований «Даун Хаус» — родинне обійстя Чарльза Дарвіна у графстві Кент. Деякі будівлі маєтку ще реставрують, але сам будинок та великий сад навколо нього найближчими тижнями переживатимуть навалу шанувальників, повідомляє Бі–Бі–Сі.

Ця подія приурочена до написання ним у 1859 році «наукового хіта», який сколихнув усю світову природничу думку, — книги «Походження видів шляхом природного відбору». Вже й Ватикан визнав його теорію еволюції, але перед Дарвіном не вибачився... Подекуди навіть лунають вимоги заборонити викладання його теорії — мовляв, учнів позбавляють права на вільний вибір уявлень про виникнення людини. А з часів появи «Походження видів» його воістину революційний внесок у світову науку оцінювався не інакше, як месіанське одкровення. Наразі дарвінізму протистоять лише традиційні, вже «підтоптані» релігії. Утім не все так просто й однозначно у його поглядах навіть для «правовірних» еволюціоністів. Адже сам Дарвін — водночас сміливий учений, що відкидав релігійні догми, і добропорядний віруючий.

Після смерті Романа Шухевича весною 1950 р. головним командиром УПА, головою проводу ОУН та головою Генерального секретаріату УГВР став Василь Кук (13.І.1913 — 9. ІХ. 2007) — псевдо «Василь Коваль», «Леміш», «Ле», «Юрко», «Ведмідь», «Василь Лиманич», «інженер Лука Лемішка» та багато інших. І Шухевич, і Кук у підпіллі посідали чільне місце, водночас різко відрізняючись один від одного. Особиста зв’язкова Р. Шухевича Катерина Зарицька розповіла на допиті: «Шухевич, хоч зазвичай і давав високу оцінку «Лемішу» як енергійній і здібній людині, але завжди відзначав, що він не вміє й не хоче з ним працювати і завжди індивідуально вирішує всі питання. У свою чергу, «Леміш» як організаційний референт Головного проводу ОУН і керівник оунівського підпілля на Волині, у Подільському краї й на Сході, завжди ретельно беріг свої організаційні зв’язки та цій території і при вирішенні тих чи інших питань уникав радитися з Шухевичем...».

За все своє життя Джером Девід Селінджер дав єдине інтерв’ю — шістнадцятирічній дівчинці для її шкільної газети. За останні сорок років він не оприлюднив ані рядка. Але при цьому він залишається автором, що користується шаленою популярністю і неослабною увагою, причому не лише у Сполучених Штатах. Прижиттєво долучений до сонму класиків і геніїв, він прагнув лише одного — щоб його залишили у спокої.
«А я стою на самому краєчку скелі, над прірвою... І моя справа — ловити дітлахів, щоб вони не зірвалися у прірву. Ось і вся моя робота. Стерегти дітей над прірвою у житі...» Джером Девід Селінджер любив дітей. Як і герой його знаменитої повісті Голден Колфілд. А дорослих терпіти не міг... Утім, якщо нам цікава передусім творчість Селінджера, а не він персонально, то в Америці загадкова фігура письменника–самітника вже багато років не лишає у спокої біографів, журналістів і просто читачів. Вони обожнюють Селінджера і водночас розуміють, що все, написане ним, — це «записки божевільного».
На жаль, усе, чим може задовольнитися сьогодні читацька цікавість про письменника, — це спогади Джойс Мейнард та дочки Селінджера Маргарет. Для них, та й для усього світу, сьогодні він — просто душевнохворий. Але це не завадило йому бути генієм.

Про досягнення вченого світового масштабу Іллі Мечникова, котрий народився в невеликому селі Іванівці на Харківщині і так багато зробив у своєму житті, добре відомо. У 23 роки він був доктором зоології, потім став професором Санкт–Петербурзького університету, завідувачем лабораторії Пастера в Парижі.