Попри те, що в Москві чемпіонів України «переїхав» «Локомотив» (2:3), перемога динамівців в останньому турі групового турніру Ліги чемпіонів над «Інтером» у будь-якому разі виведе їх до «плей-оф». Але перед цим слід проаналізувати причини нашої поразки в «білокам'яній». Хто більше винен — Шовковський, який не втримав вирішальний м'яч у руках? Суддя Ібаньєс, що дав «лівий» пенальті у ворота Шовковського та заплющив очі на атаку костаріканцем Парксом нашого голкіпера? Московська погода, яка не дозволила приземлитися літакові з братами Суркісами на борту, й «батьки» клубу змушені були повернутися до Києва? Чи все-таки самі футболісти?

Московські міліціонери згадують «незлим тихим словом» українських уболівальників «Динамо», що підтримували наших футболістів у грі з «Локомотивом». Мовляв, розлючені українці неодноразово намагалися з’ясувати з росіянами поза межами стадіону, «хто сильніший», спровоковуючи раз по раз бійки (і це незважаючи на солідну перевагу москвичів!).

За сорок прожитих років Андрій Шкіль встиг двічі побувати студентом (і, відповідно, двічі дипломованим спеціалістом, здобувши освіту лікаря та журналістський фах). Він рано почав торувати свій політичний шлях, відліком якого став кінець 80-х років. Він був одним з тих, хто вписав унсовську сторінку в партійне життя України. Він успішно поєднував політичну діяльність з видавничою, друкуючи на Львівщині першої половини 90-х дві газети і часопис «Націоналіст». Він став політв'язнем після подій 9 березня 2001 року, провів за гратами 13 місяців (дев'ять з яких прийшлися на одиночну камеру в СІЗО СБУ). За нього, ув'язненого та не баченого електоратом кандидата в нардепи, 31 березня 2002 року проголосували 34150 виборців. Він склав присягу парламентарія і увійшов до складу «бютівської» фракції...

Перед концертом «Піккардійської терції» я домовилася зі своїми знайомими зустрітися біля входу в Жовтневий палац — мала два вільних квитки. І вже за сотню метрів зрозуміла, що набагато легше було б знайти класичну голку в копиці сіна. Величезний вулик перед усіма входами. Постійно запитували, чи є вільні квитки. Були й такі лаконіки, що не казали нічого, а тримали на пузі табличку «Квитки куплю». Закінчилося тим, що заповітні клаптики паперу, призначені для знайомих, у мене вирвала з руками молода панна, без вагань виклавши 140 гривень. Вже в холі народ ніби трохи розповзся — в кутку продавці загрібають по сорок гривень за нову «Антологію» і трохи менше — за альбоми «Ельдорадо», «Я придумаю світ» та «Сад ангельських пісень». У залі кого тільки не зустрінеш, починаючи Юрієм Макаровим і закінчуючи моїм університетським викладачем. Десь тричі глядачі починали аплодувати, але «піккардійці» виявилися доволі проханими.

Розгорнуту минулого тижня в Національному художньому музеї виставку «Відкрита книга» ні в якому разі не слід розглядати як списування книжки у розряд музейних раритетів, до яких у повсякденному житті нікому немає діла. Навпаки, це тенденція до актуалізації «книжкового питання» в умах сучасників, до вписування видавничого продукту в мультикультурний синтез. Її ще можна розглядати як рекламу книговидання і культури книгочитання загалом і як нетрадиційну піар-кампанію харківського наукового видавництва «Акта» зокрема. Місце ще й прозоро натякає на те, що в книжці не тільки є що почитати, а й на що подивитися.

Учора парламент, попри палке бажання Президента Кучми, попри наполягання МЗС і переконливі цифри, якими апелювали до депутатів керівники Міністерства оборони, не проголосував за відрядження наших вояків до складу міжнародного миротворчого контингенту в Ліберії. Із 226 необхідних для того, аби рішення «пройшло», голосів у залі Верховної Ради набралося 216. І дарма заступник керівника зовнішньополітичного відомства Володимир Єльченко закликав у такий спосіб «посилити авторитет України в Африці» — парламентарії вирішили, що Африка далеко, а «посилений» українцями авторитет Батьківщини в Іраку — вже досить сумний у людському вимірі досвід, аби його повторювати ще й у Ліберії. Не останнім у вибудовуванні депутатського силогізму аргументом був і той, що майже всі фінансові витрати за участь українців у оонівському контингенті мусив би взяти на себе бюджет нашої держави.

Учора в Кишиневі очікували на прибуття президента Росії Володимира Путіна, який мав би бути «весільним генералом» на підписанні президентом Молдови Володимиром Вороніним та лідером Придністров'я Ігорем Смирновим розробленого Росією меморандуму про створення Федеративної Республіки Молдова. Протокольні служби вже розпочали акредитацію журналістів на цей захід, але візит Путіна несподівано відмінили. З'явилися й перші повідомлення, які дають підстави думати — чому саме.

Майже півтисячі львівських освітян розпочали тиждень із пікетів біля стін обласної адміністрації. Із плакатами «Поверніть освітянам борги», «Вчителям — гідну оплату праці» вони вимагали від влади не створювати нових боргів і розрахуватися з минулорічними.

Папа Римський Іван Павло ІІ закликав українців пам'ятати про жертви голодомору. У надісланому в понеділок до ієрархії УГКЦ зверненні Папа написав: «Християнське почуття скорботи з приводу смерті людей, які втратили життя у результаті божевільного задуму, мають супроводжувати намагання збудувати таке суспільство, в якому добро народу, пошанування закону, рівність та справедливість будуть головними дороговказами, що ведуть до відродження сердець та помислів всіх, хто має честь бути частиною українського народу». Понтифік наголошує, що причиною трагедії стала згубна ідеологія, «яка впродовж всього ХХ століття є причиною страждань та мук людей багатьох країн».

Кіровоградщину днями сколихнула моторошна звістка: у Світловодську, неподалік від шлюзу гідроелектростанції, на дамбі виявлено мішок iз двома дитячими кістяками. Як пізніше з'ясували правоохоронці, останки належать зниклим 16 серпня 3-річній Анжелі Бузажу та 4-річній Олі Тендітній.