За 43 роки роботи Станіслава Гончаренка на рідному підприємстві змінювалися тільки назви останнього та його посади. У травні 1969–го, себто менш ніж через півтора року після закінчення вишу (!), став головним інженером Полтавського виробничого управління водопровідно–комунального господарства, де працювало понад 800 осіб, а з грудня 1973–го очолив його. Саме тоді споруджували найпотужніші об’єкти, на яких він днював і ночував. Посаду керівника довелося залишити у травні 1980 року, коли його хотіли зробити цапом–відбувайлом за спалах кишкової інфекції в обласному центрі. Майже півроку їздив тоді у Харків до прокурорських слідчих, які не приховували: «світить» йому років 10–12 за колючим дротом. Зрештою, справжніх винуватців поширення інфекції знайшли. Правда, «помилочка» обійшлася йому підірваним здоров’ям. Та що більш ніж через 30 років подібний удар нижче пояса одержить від своїх колег, не міг уявити навіть у найжахливішому сні.

У Дубровиці — затишному містечку на Рівненщині — його без перебільшення знають усі. На запитання «Як там Федір Іванович?» вас ніхто не перепитуватиме «А який?» — усі знатимуть, про кого йдеться. І це не випадково — за більш як 50 років керівництва різноманітними гуртками через його руки і серце пройшли десятки тисяч учнів, іноді навіть цілими династіями. Його називають дубровицьким унікумом, адже міг одночасно вести до десятка різних гуртків — танцювальний, хоровий, акробатики, баяністів, радіоконструювання, радіоелектроніки, фотосправи, кінодемонстраторів. Його вистачало для всіх: він був мудрим, але вимогливим, до учнів ставився із незмінними терпінням і любов’ю, по–батьківськи звертаючись до них «синку» чи «дочко».

Усі знають про те, що в епоху перемін важко жити. А чи легко керувати одним із найбільших районів Полтавщини в час, який згодом у своїх мемуарах Володимир Чернявський назве одним словом — «перелом»? Першою особою району (назви його посад за той час змінювалися чотири рази!) він був із 1990–го по 2000 рік. Загалом же досвід його управлінської роботи на районному рівні обчислюється більш ніж двома десятиліттями. А як, власне, вдалося зійти на найвищі щаблі тієї службової драбини тоді, коли активно боролися з «партократами» й починали обирати керівників із кількох кандидатур?

Житель черкаського села Геронимівка Володимир Турчин полюбляє стояти на своєму подвір’ї і вдивлятися в небо в ту мить, коли там, у бездонній голубій далечині, кружляють зграї його породистих голубів.

Буття отця Івана Теремка поділяється на два різко контрастні періоди: до і після 1січня 2001–го. Трагедія сталася перед його 35–річчям. Після доби блукань засніженими безлюдними полями він ступив на поріг смерті. Лікарі врятували життя, але змушені були ампутувати ноги.

Зустріч із цією людиною, без сумніву, можна вважати дарунком долі. Директор першого в світі Центру ендоваскулярної нейрорентгенохірургії, заслужений лікар України, професор, президент благодійного фонду, член Асоціації нейрохірургів України, Європейської, Всесвітньої асоціацій нейрохірургів та ендоваскулярних нейрорентгенологів Німеччини, генеральний директор Української спільноти ендоваскулярних нейрорентгенохірургів, лауреат загальнонаціональної програми «Людина року», присутній на сторінках виданого у США бібліографічного довідника «500 видатних лідерів світу»... Незважаючи на всі ці регалії, Віктор Іванович Щеглов залишається відкритим, справжнім та щирим. Він побував у багатьох куточках земної кулі, але понад усе закоханий у рідне село Новогригорівку, що на Херсонщині. Зробивши більше десяти тисяч найскладніших операцій на мозку, він посадив стільки ж дерев на рідній землі. До нього приїздять учитися світила медичної науки Японії, США, Європи, йому стоячи аплодують на медичних конгресах в усьому світі. Та Віктор Іванович — не лише визначний учений. Він — лікар від Бога.

«Бути тобi генералом, а твоїй красунi–нареченiй — генеральшею», — такими словами сива циганка зупинила наш скромний весiльний кортеж, щойно ми вийшли з Омського ЗАГСу. Далі пророчиця почала красномовно змальовувати наше майбутне. Там було i довге та щасливе сiмейне життя, i блискуча службова кар’єра, i пов’язанi з нею переїзди та змiна мiсця проживания... «Навiть за кордоном побуваєте, — впевнено заявила вона. — Дружина подарує тобi ­трьох дiток. І всi — хлопчики. Кохатимете один одного аж до глибокої старостi. Дочекаєтесь ще й правнукiв».

Якщо вам доведеться побувати на Роменщині, на берегах Сули в районі села Вовківці, ви ще довго пам’ятатимете ту красу, ту соковитість природи. Віддавна вона не лише радує, годує, а й зцілює. «У селі, звідки я родом, мало не половина жителів займалася збором трав», — розповідає Володимир Салій. А втім, шлях до траволікування й у нього, й особливо у його дружини Любові, теж вовківчанки, не був прямим.

Відірватись від кримської «бетонки» на своєму одномоторному літачку RV–10 Kit Сергій Миколайович спеціально планував у Всесвітній день авіації і космонавтики, 12 квітня. Причому з таким розрахунком, аби потім, вже у зворотному напрямку, обов’язково перетнути повітряний простір над Атлантикою, Північною Африкою і, зокрема, Марокко. Проте всі карти чоловіку дещо сплутали у марокканському посольстві в Києві. Там, виявляється, зазвичай ма­ли справу із туристичними візами для громадян України. А пан Шевчук як приватний пілот попросив оформити мульті–візу, що вимагає додаткового «вивчення питання». Хай там як, але генеральна репетиція майбутньої кругосвітньої «одіссеї» упродовж найближчих тижнів все ж відбудеться, твердо запевнив мене сам Сергій Миколайович. Його крилата машина давно «на мазі». На ній замінено навігаційне обладнання, пілотське крісло, а ще встановлені чотири додаткові баки з пальним. Маршрут до португальської столиці — а це понад 3,5 тисячі кілометрів — мій співрозмовник збирається подолати без проміжних посадок за 30 годин. До нього в Україні ще ніхто на це не відважувався.

Чимале подвір’я родини Ленчовських, котре гніздиться на кількох терасах й однією стороною впирається в крутий бік пагорба, зустріло незвичною тишею. Ліниво гавкнув, з усього видно, підстаркуватий пес і знову поліз у буду додивлятися свої собачі сни. Із–за причілка горішньої хати вийшла жінка середнього віку — вся у чорному, або, як тут кажуть, у жалобі. Пані Марія, донька Меланії Ленчовської, запрошує до маминої хати. «Це тепер на великому господарстві залишилося нас тільки троє — я, чоловік Дмитро і найменший син, — сумно зітхає господиня і, втираючи сльозу, додає: «А раніше тут було гамірно, як на ярмарку. Мама часто жартувала: «На нашому подвір’ї — чималенько наших дітей, ваших і трохи чужих».

Осиротіло подвір’я. Ще кілька місяців тому ніхто й гадки не мав, що жвава, енергійна бабуся Меланія так раптово залишить цей світ, який встигла багато чим здивувати. Та збій дало серце. Не стало останньої на Прикарпатті жінки Героя Соцпраці. Кореспондент «УМ» теж спізнився. Давно мав намір поспілкуватися з цією мудрою трудівницею, проте зустріч віддаляли то, здавалося, нагальніші справи, то особливості «тупикового», в лабіринтах пагорбів Придністровської низовини, розташування села Раковець, куди лише зрідка ходять автобуси. Словом, тепер образ знаменитої в 60—70–ті роки ланкової доведеться «ліпити» з фрагментів–спогадів її рідних та односельців.