Меланія Ленчовська з онукою Галиною. (Фото із родинного архіву.)
Чимале подвір’я родини Ленчовських, котре гніздиться на кількох терасах й однією стороною впирається в крутий бік пагорба, зустріло незвичною тишею. Ліниво гавкнув, з усього видно, підстаркуватий пес і знову поліз у буду додивлятися свої собачі сни. Із–за причілка горішньої хати вийшла жінка середнього віку — вся у чорному, або, як тут кажуть, у жалобі. Пані Марія, донька Меланії Ленчовської, запрошує до маминої хати. «Це тепер на великому господарстві залишилося нас тільки троє — я, чоловік Дмитро і найменший син, — сумно зітхає господиня і, втираючи сльозу, додає: «А раніше тут було гамірно, як на ярмарку. Мама часто жартувала: «На нашому подвір’ї — чималенько наших дітей, ваших і трохи чужих».
Осиротіло подвір’я. Ще кілька місяців тому ніхто й гадки не мав, що жвава, енергійна бабуся Меланія так раптово залишить цей світ, який встигла багато чим здивувати. Та збій дало серце. Не стало останньої на Прикарпатті жінки Героя Соцпраці. Кореспондент «УМ» теж спізнився. Давно мав намір поспілкуватися з цією мудрою трудівницею, проте зустріч віддаляли то, здавалося, нагальніші справи, то особливості «тупикового», в лабіринтах пагорбів Придністровської низовини, розташування села Раковець, куди лише зрідка ходять автобуси. Словом, тепер образ знаменитої в 60—70–ті роки ланкової доведеться «ліпити» з фрагментів–спогадів її рідних та односельців.
На гребені суспільної слави проста селянка з Городенківщини опинилася в дуже молодому віці. У 27 років вона вже була депутатом Верховної Ради СРСР. Засідати двічі на рік у Кремлівському палаці з’їздів поруч із найвідомішими людьми країни, поза сумнівом, вважалося великою честю. Якось навіть випало сидіти поруч за одним святковим столом і частуватися із самим Юрієм Гагаріним. І хоча здійснення народовладдя способом рефлекторного голосування «за» не мало нічого спільного з класичною демократією, посланців до Верховної Ради тоді не обирали за красиві очі, кумівство чи за розміром гаманця. Коли гострі на язик «слідопити» запитували Меланію Михайлівну про секрети її стрімкої політичної кар’єри, вона показувала свої долоні — хто вмів читати по мозолях, тому не треба було ніяких додаткових пояснень.
Ланка, яку вона очолила в 17–річному віці, через неповне десятиліття почала стабільно збирати рекордні 700 і більше центнерів цукрових буряків із гектара, що майже втричі перевищувало середньосоюзні показники. Врожаї Ленчовської, вирощені піввіку тому, можна вважати взірцем і для сучасного, «до зубів» механізованого великотоварного сільгоспвиробництва. Основою ж тодішньої продуктивності праці при догляді за технічними культурами була сапа. Між іншим, приписки до рекордів (цей колгоспний винахід з’явився аж за правління пізнього Брежнєва) в шістдесяті роки нікому й у голову не приходили. «Скільки себе пам’ятаю, мама весь час працювала на буряках, а колгоспні поля були віддалені від села на цілий десяток кілометрів, — пригадує донька Марія. — Трудилася вона з подругами від рання до смеркання. Бувало, що і вночі возили урожай машинами на Городенківський бурякопункт, а звідти додому інколи доводилося повертатися пішки. А це — зо двадцять кілометрів. За ті кілька днів, що перебувала в Москві на сесіях, ми потім відпрацьовували на просапуванні буряків усією сім’єю — мама, тато і, як трохи підросли, ми із сестрою Параскою. Коли мама пішла на пенсію, я змінила її в полі».
Щоб там як, а серед безликих багатомільйонних «коліщаток і гвинтиків» громіздкої державної машини ідеологи Країни Рад таки вміли знаходити й людей з особливо міцним стрижнем, на яких опиралася система. Меланія Ленчовська, зважаючи на її виняткову працездатність та енергійну вдачу, належала до плеяди саме таких особистостей. Вона була першою ученицею в школі і легко могла завершити навчання без відриву від виробництва спершу в сільгосптехнікумі, як радили партійні товариші, а згодом — і в інституті. Відмовилася, позаяк віртуозніше орудувати сапою не міг навчити жодний аграрій у професорській мантії. Її цілком влаштовувала скромна посада ланкової, що не змінювала звичний з дитинства стиль життя і вела до визнання.
Вочевидь саме проста селянка зі статусом депутата союзного парламенту стала тією таємною «зброєю», якою керівники радянської делегації на початку 70–х років ХХ століття мали намір приголомшити гонорових американських сенаторів. Тодішня далека мандрівка колгоспниці з «Прогресу» справді стала сенсацією по обидві сторони Атлантичного океану. «Це була нечувана подія — нашу односельчанку шанобливо прийняли в американському сенаті, — приєднується до розмови сільський голова Раковця Іван Лонич. — Коли Меланія Михайлівна повернулася додому, наш клуб аж тріщав від бажаючих її послухати. Не пригадую деталей тієї розповіді, зважаючи на мій дуже юний вік, але закарбувалося в пам’яті, що багаті у США розкошують без міри, а трудящим живеться несолодко».
Напевне, лише на негативні враження від «потойбічного світу» й налаштовували членів радянської делегації відповідні спецслужби. Та що там ланкова — після таких поїздок наші найвідоміші письменники звітували грубезними томами про близький крах «загниваючого капіталізму». В часи глобальної економічної та ідеологічної конфронтації між Сходом і Заходом — це була норма з обох сторін. «Мама розповідала, що сенатори не вірили, що ми навіть хліба маємо вдосталь. Коли в неформальній обстановці вона пригощала домашніми делікатесами, тамтешні законодавці стояли на своєму, мовляв, це вам у Москві видали, щоб нам задурити голови. А мамі дивно було чути, що за невчасну оплату американцям відразу відключали природний газ, воду та електроенергію, бо в нашому селі вода до кожної оселі текла по трубах безкоштовно».
— Невже ту Америку мама так добрим словом і не згадала?
— Чому ні. Вона була вражена кількістю товарів у їхніх супермаркетах і рівнем обслуговування. Заходиш у великий магазин, хвалилася, зрозуміло, не з трибуни, — тобі продавці відразу пропонують відпочити в кріслі, а самі безупинно носять для огляду все, що забажаєш. Догоджали і навіть скидки давали, аби лише щось у них купив. Це було зовсім незвично для нашої системи торгівлі, бо гроші в радянських людей тоді почали з’являтися, а в магазинах — хоч шаром покоти.
— Яких гостинців вона привезла з–за океану?
— Кримпленові тканини тоді були в моді, то придбала відрізи на спідниці. Хустки «шалінові» привезла не тільки для жінок нашої родини, а й для дівчат зі своєї ланки. Там цього добра, казала, було багато і коштувало воно дуже дешево.
— Буряки–буряками, а для душі вона якесь заняття мала?
— Так, вона вправно ткала на верстаті й гарно вишивала. Та найбільше любила шукати гриби. Вставала затемна, коли тільки–но благословляється на світ, і сама йшла в ліс, що неподалік нашої садиби. З пустими руками звідти ніколи, навіть у найнеурожайніші роки, не поверталася. Гриби ніби самі їй у руки просилися. Бувало, приносила по 3—4 відра чистісіньких боровиків.
До яких би суспільних висот не піднімала прихильна доля Меланію Ленчовську, від свого села і простих своїх земляків вона ніколи й на крок не віддалялася. Працювала багато й тяжко. У її стайні завжди була корова–годувальниця, у хліві — зо троє поросят, на подвір’ї — курей та індиків, як горобців біля проса. І все це треба було обійти кілька разів на день, нагодувати дітей, а самій — встигла поїсти чи ні — притьма в поле.
Розповідають, що вона ревно дотримувалася народних звичаїв та обрядів; колядувала–щедрувала, після офіційного параду сьомого листопада, як і всі односельці на храмове свято Дмитрія, за багатим столом приймала вдома гостей. Районні та обласні партійні функціонери здебільшого поблажливо ставилися до цих «старосвітських» манер раковецької ланкової–члена ЦК КПРС. Та вона таки втрапила в халепу тоді, коли зовсім не сподівалася. Під час історичної поїздки у США одного разу, за звичкою, перехрестилася перед обідом, то присутній там поет Іван Драч, як часто згадувала Меланія Михайлівна, задав такої прочуханки, що парткомісіям і не снилося.
На ще одному принциповому моменті наголошують очевидці. Мандат представника найвищого законодавчого органу держави, який відкривав двері найвищих кремлівських кабінетів, для особистих вигод знаменита ланкова ніколи не використовувала. Зате допомогла газифікувати район та посприяла оснащенню кількох місцевих лікувальних закладів. Певне, тому на моє запитання, чи не заздрили їй земляки, односелець Михайло Садовий відповів: «Ні, ми нею гордилися. Високе депутатство ніяк не впливало на її природжену скромність і мудрість. Вона всього досягла своїми мозолями».
Ленчовська Меланія Михайлівна
Народилася 14 січня, наступного після вшанування святої Меланії дня, 1939 року в селі Раковець на Івано–Франківщині. 3 1956 — ланкова колгоспу «Прогрес». Упродовж десяти років була депутатом Верховної Ради СРСР сьомого і восьмого скликань, членом ЦК КПРС. Герой Соціалістичної Праці (1976). Нагороджена двома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
