Коли 24 серпня 2002 року Леонід Данилович Кучма, він же дворазовий Президент України і гарант її Конституції, урочисто виголосив, що країні потрібні зміни, недовірливі громадяни з числа тих, хто проміняв святкові розваги на ритуал ознайомлення з нудною телелекцією глави держави, іронічно посміхнулися (зареготали, гмикнули, почухали потилиці...). Оксюморон «Кучма за обмеження повноважень Президента» звучав усе одно що «цар за скасування монархії», отже, розуміти одкровення Л.Д. в контексті українських реалій треба було так: Кучма хоче щось міняти — значить, Кучмі це потрібно. Оскільки очевидно, що Кучмі потрібна влада, значить, озвучені ним зміни допоможуть йому цю владу зберегти. Крапка.

Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду.

Що там казати, після того, як зачохлив свою жердину і припинив виступи у секторі для стрибків легендарний рекордсмен Сергій Бубка, цікавість до цього виду спорту дещо зменшилась. І небезпідставно — в останні роки стрибунам поки не вдається бодай наблизитись до тих висот, які не без успіху штурмував Бубка, поліпшуючи з року в рік свої ж результати. Отож після завершення ним спортивної кар'єри висувалися й припущення стосовно малих перспектив турніру «Зірки жердини», який щороку збирає в Донецьку кращих із кращих стрибунів всього світу. Утім такі прогнози не справдилися, і минулого уїк-енду в Палаці спорту «Дружба» традиційні змагання подарували любителям спорту не тільки чергове свято, а й відразу два світових рекорди, встановлені однією спортсменкою.

Після того, як на вигляд така добра й лагідна Кетрін Зета-Джонс оббризкала слиною Ніколь Кідман за те, що та нібито постійно «перебігає їй дорогу», повірити, ніби між голлівудськими зірками можливі добрі стосунки, і тим паче жіноча дружба, дуже складно. Але цей факт довела... Ніколь Кідман. Ні, вона не засипала заздрісницю компліментами — було б за що. Зате показала Зеті-Джонс гарний приклад поведінки у вельми неприємній для актриси ситуації.

Жінки — створіння ніжні й тендітні, і часом їм так хочеться побути слабкими, опертися на сильне чоловіче плече. Але чомусь так складається, що замість тішитися підтримкою сильної статі представницям статі прекрасної зазвичай доводиться не лише самим долати життєві складнощі, а й витягувати з них свої «половини». Не дивно, що жінки мужніють не лише в переносному, а й в буквальному сенсі — носять чоловічий одяг, працюють на «чоловічих» роботах на кшталт укладання рейок тощо. А з огляду на все це тим паче не дивно, що в щорічному рейтингу американського «Чоловічого журналу» — «25 найміцніших хлопців Америки» — вперше за всю історію опинилася жінка. Особливо, якщо врахувати, що жінка ця — Хілларі Клінтон.

Російські мас-медіа вже повідомляли про наявність у Липецьку такого собі Дмитра Бутакова, який нечутливий до токсинів та отруйних речовин узагалі. Екс-електрик, якого в 1992 році шарахнуло струмом напругою у 10 тисяч вольт, пережив клінічну смерть і, за його словами, «був обраний для вищої місії». 42-річний дивак вправляється в питті бензину, вдихає ртутні випари, ходить по отруйних зміях, а все для того, аби «зробити людей безсмертними». І, слід зазначити, він справді підпрацьовує як народний цілитель, лікуючи декого «отриманими від Бога методами». А днями Дмитро знову з'явився в повідомленнях ЗМІ, адже інформаційний привід — неабиякий: він залишився живим і здоровим, побившись об заклад і прийнявши дозу... ціаністого калію.

Новини спорту. Недавно відбувся благодійний турнір з кікбоксингу, який пройшов під гаслом: «Кікбоксинг проти наркоманії». Особливого видовища не вийшло — професійні спортсмени без особливих зусиль упоралися з юрбою наркоманів.

Фірма «Інтерлекс» привезла у Київ проект Російського фонду ім. К. С. Станіславського — несподівану і оригінальну інтерпретацію останньої п'єси Чехова, створену режисером зі світовим ім'ям Еймунтасом Някрошюсом у співпраці з відомими московськими акторами.

Нинішнього суботнього вечора журі Берлінського кінофестивалю вручить свої призи. Від преси поки що найвищі бали отримали фільми «Перед заходом сонця» американського режисера Ріхарда Лінклейтера (двоє, він і вона, зустрічаються через 10 років і безперервно говорять півтори екранних години, чисте кіноспостереження) та «Монстр» Петті Дженкінс, про яку я вже писав(захоплення не викликав). Поки що загальне враження таке: світ кіно аж ніяк не вражає відкриттями у кіномові. Американський кінематограф щосили продукує фільми, де соціальна реальність заводиться у певні жанрові та стильові форми, аби то мало товарний вигляд. Кінематографісти інших країн (таке враження від фестивальної програми) здебільшого орієнтовані на вивчення соціального життя як такого, з усіма його болячками. А болячок багато.

«Твір мистецтва — це жива істота. Я весь — у своїх творах. Сьогодні мої твори — на цих стінах, це таке коло — я вас усіх обнімаю, притискаю і люблю», — сказав на відкритті своєї персональної виставки художник Володимир Гарбуз. Експозиція у Національному музеї літератури України має назву «Книга:літопис історії і сучасність», але презентовані ілюстрації до книг цілком відповідають і статусу самостійного полотна: в контексті художньої виставки вони виглядають так само цілісно, як і в літературному контексті.