Уже третій рік поспіль на урочистостях з приводу жіночого свята у Сумському управлінні МВС влаштовують незвичайний аукціон — тортів, спечених співробітниками міліції. Причому поряд зі співробітницями уже втретє у виготовленні тортів бере участь і мужчина — оперуповноважений штабу Управління МВС Олексій Шаповалов.

Більшість районів Полтавщини вважаються цілком благополучними за якістю питної води, а в обласному центрі вона, на думку фахівців, узагалі близька до своєрідного еталону. Однак останнім часом про параметри якості живильної рідини тим же таки полтавським фахівцям доводиться говорити суто теоретично. Адже якщо з найближчої свердловини струмує справді чиста джерельна вода, це зовсім не означає, що саме такою вона потрапить до вашого помешкання через мережу трубопроводів.

Навіть якщо ви не уявляєте запаху цієї квітки, то запевняємо, що саме ця пахне, найімовірніше, ваніллю та... вишнями. Адже йдеться про торт, випечений третьокурсницею Львівського вищого профучилища ресторанного сервісу та туризму Світланою Якимою. Її паризький бісквіт з бізе та вишневим кремом «Духмяна магнолія» на 50-му ювілейному конкурсі-аукціоні святкових тортів у Львові отримав приз глядацьких симпатій. Усі солодкі роботи, представлені на конкурс, були викуплені з аукціону фірмами та приватними особами.

Помпезні святкування різноманітних «географічних» ювілеїв навряд чи є хорошою ідеєю. Адже часто на урочистості спрямовуються кошти, які конче необхідні були б зовсім в іншому місці. Єдиний плюс таких святкувань — те, що «ювілярам» перепаде «згори» якась сума на благоустрій та будівництво. Таку нагоду матиме незабаром і Кіровоград, якому у вересні виповниться 250 років.

Ім'я святого брата Альберта відоме християнам: усе своє життя цей католик поклав на вівтар допомоги злиденним мирянам, представникам соціального дна. Він вважав, що кожний з нас повинен уподібнюватися буханцеві хліба, дещицю якого міг би відломити собі будь-хто з голодних. Чудово, що ім'я саме святого брата Альберта носитиме Будинок соціальної допомоги для бездомних, котрий почав функціонувати у Бердянську.

Катастрофічно не щастить підземному переходу, що розташувався прямісінько перед центральною прохідною рідного для нашого Президента виробничого об'єднання «Південний машинобудівний завод» у Дніпропетровську. Свого часу тут розгорнув жваву торговельну діяльність пам'ятний багатьом мешканцям обласного центру бізнесмен, аж доки не загримів під фанфари, себто, потрапив за грати.

Ще одне замовне вбивство на грунті родинних стосунків сталося нещодавно на Полтавщині. Прикметно, що в абсолютній більшості випадків так званої побутової «заказухи» ініціюють і оплачують її жінки.

Символічно, що в день відзначення 190-ї річниці з дня народження національного пророка України її Президент перебуває однією ногою у султанаті Бруней, а іншою — у королівстві Таїланд. Відзначили це й учасники мітингу, який українська опозиція вже традиційно проводить 9 березня, вшановуючи пам'ять Тараса Шевченка й висловлюючи обурення діями режиму Кучми. Поки Леонід Данилович переймав досвід будівництва палаців у свого брунейського колеги, у столиці його «султанату» на спільну акцію протесту зібралися незалежні журналісти, соціалісти, «наші українці», БЮТівці та всі, кому ця влада вже засіла в печінках.

Учора минула третя річниця подій 9 березня. Чимало води спливло від тодішнього протестного завзяття, від загального піднесення, від двобою «влада-народ» у форматі двох київських вулиць, від арештів тих, хто грав за «збірну» народу... Не заради акценту на власній персоні, а задля згадки про настрої тих часів — коротенька історія зі свого життя. У 2001 році я могла б сказати про себе, що маю нарешті те, чого так палко прагнула довгий час: написану і захищену дисертацію з лінгвістики. Диплом кандидата наук, до якого було вже рукою сягнути, приємно лоскотав самолюбство майбутньою викладацькою кар'єрою. Але сталося так, що все це умить впало в ціні, особливо коли почесна муміфікація себе у ранзі науковця почала кричуще дисонувати з чимось живим і справжнім — з тим, що відбувалося поза університетськими стінами на вулиці, від якої я була ізольована прісним копирсанням у префіксах та суфіксах.
Веду це до того, що 9 березня 2001 року, принаймні для мене, було і лишається подією. Подією, після якої ти ламаєш через коліно усталений спосіб життя і шукаєш собі іншого, а потім трохи сакралізуєш власний вчинок, бо знаєш, що вдруге на таке навряд чи зважишся. Тому й ніколи не забуваєш джерело власної відчайдушності. Хай навіть воно вже не таке прозоре та іскристе, як спочатку, а дещо замуляне неминучим розчаруванням. Прийшовши в журналістику з «березневою» темою, я стала, по суті, літописцем усіх судових засідань, де слухалась справа про «масові заворушення». Від першого з них і по сьогодні тема 9 березня мене не відпускає, хоча й спричиняє дедалі більшу атрофію оптимізму. Ні, до учасників подій ставлення не змінилось (і по цей день як справжній фетишист завжди маю при собі подарований мені ще на першому суді унсовський значок). Просто до щему шкода і цю країну, яка дозволяє собі завелику розкіш — поступово вивітрювати з пам'яті те, що сталося три роки тому, і тих, хто, відсидівши різні терміни ув'язнення, повертається наразі до «цивільного» життя — із купою тілесних недугів та душевним болем.

Сьогодні у Сан-Франциско розпочнеться судове засідання у справі Лазаренка, як кажуть у нашій юриспруденції,«по суті». Напередодні, якраз на «наше» жіноче свято, яке в Америці не є «червоним днем календаря», колишній Прем'єр-міністр України навідався до суду, аби врегулювати деякі бюрократично-формальні моменти. Світові інформагенції, зокрема «Рейтер», навіть розповсюдили фото Павла Івановича, котрий прямує до храму каліфорнійської Феміди. Це фактично перші поширені в Україні знімки головного «птаха з гнізда Дніпропетрова» від того часу, як він покинув терени Батьківщини.