«Перше, що я зроблю вдома, стану на коліна і поцілую рідну землю», — заявила Руслана журналістам у Стамбулі. Перше, що вона зробила вчора по приїзді з Туреччини, — стала на стіл і при спалахах фото- та кінокамер продемонструвала те, що принесло Україні славу, а нам усім — гордість за причетність до неї: прозорий прямокутник, приз переможця «Євробачення-2004». Весела й захрипла, закутана у жовто-блакитний прапор України, Руслана заявила: «Ми підкорили Європу щирістю». Президент НТКУ Олександр Савенко, який був у групі підтримки Руслани в Стамбулі, каже, що конкретно про «Євробачення-2005», яке пройде в Києві, він буде готовий говорити вже за три тижні.
Сьогодні хочеться забути про геть усі жанри журналістики і на всю шпальту величезним кеглем написати: «Україна — найкраща країна!». Цю фразу Руслана виголосила на всю Європу в ніч iз суботи на неділю і своєю тріумфальною перемогою на «Євробаченні-2004» довела, що інакше бути просто не може.

Зведений усього за шість місяців після катастрофи 1986 року чорнобильський об'єкт «Укриття» поки що виконує свою захисну функцію і дає людству шанс не припуститися ще однієї трагедії. Проте міжнародне співтовариство за шість останніх років лише почало проектувати нову огороджувальну конструкцію над саркофагом і не переконало опонентів у необхідності цієї грандіозної і високовитратної споруди.
У пересічного читача звістка про те, що наш чорнобильський ядерний «сором» збираються прикрити ще чимось досить вражаючим, має викликати приплив бадьорості й оптимізму — може ж, не так лячно буде... Як висловилась у ейфорійному захопленні одна київська газета, «цій події вже аплодує весь світ». Втім про оплески говорити ще зарано, хоча все, що діється в саркофазі чи побіля нього, справді покликане вселяти довіру. Але — не присипляти. Якою мірою запланована споруда у вигляді гігантської металевої арки здатна буде виконувати одне з пріоритетних завдань нашої держави — поетапного перетворення об'єкта «Укриття» на безпечну систему?

«Якщо запитати у людей, які тут зібралися, як вони уявляють рай, переконаний, що значна частина змалювала б його у вигляді шматка ось цього чудового соснового лісу, — сказав позавчора на жалобному мітингу в Биківні Віктор Ющенко. — Але тут панувало зло». Цього року день пам'яті жертв сталінського режиму відзначали у Биківнянському лісі не другої, як раніше, а третьої неділі травня. Тут зібралося кілька сотень людей — родичі загиблих, священики, народні депутати від блоку «Наша Україна», представники Київської міськдержадміністрації, члени українських партій, — щоб згадати про понад сто тисяч активних, мислячих особистостей, яких виконавці «волі партії й уряду» убили тут у 1937 році. Побували тут також посол США і колишній держсекретар Збігнєв Бжезинський.

Учора було оприлюднено чергове «євроінтеграційне» рішення Президента України — про ліквідацію інституту Спецуповноваженого з питань Євро-Азійського нафтотранспортного коридору, яке опікувалося розвитком нафтогону «Одеса-Броди». Після відставки Гайдука, Єрмілова, Чалого це є черговим свідченням того, що гору взяв неєвропейський напрям політики і влада зробила черговий крок для демонтажу євростратегії України. Указ Президента датований 15 травня. Офіційний мотив — «його існування не призвело до підвищення ефективності роботи міждержавної нафтотранспортної системи».

Жахлива аварія сталася недільного ранку на залізничному переїзді Ташбунар — між селами Утконосівка і Кринички Ізмаїльського району. Перетинаючи колії, водій переповненого пасажирського «ЛАЗа» Іван Каражев не переконався у відсутності потяга, внаслідок чого сталося зіткнення з товарним потягом. Точніше, як вважають спеціалісти, автобусу не вистачило приблизно трьох секунд, щоб завершити переїзд рейок і уникнути зіткнення з тепловозом, що рухався з Арциза зі швидкістю 45 кілометрів на годину. Удар прийшовся по задніх дверях «ЛАЗа» — 15 пасажирів загинули миттєво, а автобус перекинувся й опинився в придорожньому кюветі. Машиністу Володимиру Дехтяренку вдалося зупинити потяг аж за 388 метрів від місця аварії...

Проблема реінтеграції в українське суспільство народів, депортованих з наших земель сталінським режимом, є сьогодні однiєю з найпекучіших. Торжество людожерської ідеології колективної відповідальності, трагічні події 1944 року, в який були «спроваджені» цілі народи: 23 лютого — чеченський, 18 травня — кримськотатарський, 24 червня — кримські греки, болгари, вірмени — назавжди залишаться в людській пам'яті як один з найжахливіших злочинів тоталітарної системи. Безпідставно звинувачений «у зраді Родіни» кримськотатарський народ рішенням кремлівського керівництва враз позбувся своєї історичної батьківщини, мови, культури, був пограбований, опинився у безправному становищі спецпереселенця.
Уточнення мартирологу депортованих, скривджених, загиблих ще залишається боргом нашого покоління перед Історією. Час довів байдужість радянської системи до болючих проблем вигнанців і необгрунтованість звинувачень на їх адресу. Ще наприкінці 80-х років у СРСР було створено Державну комісію з проблем кримськотатарського народу, розроблено перспективну програму з розширення будівництва, відкриття національних навчальних закладів, залучення можливостей окремих республік. Здавалося, справедливість починає відновлюватись. Однак сьогодні Україна залишилась віч-на-віч з проблемами, які потребують величезних зусиль, коштів, зацікавленої участі багатьох державних установ. Жорстка економічна криза та політична нестабільність зробили пошуки засобів вирішення цих проблем справою нелегкою і почасти невдячною. Клубок, заплутаний 60 років тому, ще довго триматиме далекі від вирішення клопоти. Але повернути силою відірване коріння народові, історія і культура якого невідривно пов'язанi з українським народом, — не лише політичний і юридичний обов'язок нашої держави, а й наш громадянський борг.

Ще з часів Петра I, коли Московське царство нарекло себе імперією, а її верховний державець-цар — імператором, стратегічною політикою цієї імперії стала ще потужніша експансія. Тобто завоювання і поневолення численних народів Європи й Азії. Це схвально висловив О. Пушкін у своєму творі «Медный всадник»: «Куда ты скачешь, гордый конь и где опустишь ты копыта?». Поет великодержавного спрямування Ф. Тютчев навіть визначив один із пунктів такої імперської експансії: «Чтоб кони донцов-молодцов пили воду из Тигра и Евфрата...» А докінечно цю «доктрину» ствердив цар-жандарм Микола I. Під час урочистостей відкриття Київського кадетського корпусу він лишив у привітальній книзі такий запис-настанову: «Наша миссия — воевать. Все завоевать». Цьому агресивному спрямуванню віддано служили і церковні ієрархи. І саме тому архітектор правлячого сенату та Священного синоду в Петербурзі об'єднав їх монументальною аркою — як символ єдності.

Американські поп-зірки уже не просто рвуться в кіно — вони конкурують одна з одною за ролі в голлівудських проектах. Один із прикладів — заочна боротьба за місце під кінематографічним сонцем Крістіни Агілери і... ні, не її традиційної суперниці Брітні Спірз, а Аліші Кіс. Саме ці молоді зірки сучасної естради виборюють право знятися в головній ролі у новому фільмі під робочою назвою «П’ята заповідь» (нагадаємо, що п’ята з десяти біблійних заповідей — «Не вбий»).

Підтвердилися чутки, які ходили вже віддавна, про непорозуміння у сімействі Соросів. Як стало відомо російському виданню «Комерсант», американський мільярдер, фінансовий спекулянт і всесвітньо відомий філантроп офіційно розірвав шлюб зі своєю дружиною Сьюзан, з якою прожив майже 20 років.