Учора в Гуляйполі відбулася ще одна скандальна сесія міськради — третє упродовж місяця зібрання депутатів, налаштованих змістити Олександра Жигалка з посади міського голови. Мотивація? У рік президентських виборів містом повинен керувати чиновник, здатний якщо не організувати, то бодай закрити очі на будь-яку наругу над демократією — на кшталт того, як це зробив «губернатор» Закарпаття Різак під час виборів у Мукачеві. Жигалко ж не приховує своїх симпатій до «Нашої України», очолює філію партії київського мера Олександра Омельченка — «Єдність», підтримує видання опозиційної газети «Майдан», котру заснував місцевий осередок партії «Собор». Після призначення першим заступником голови Запорізької облдержадміністрації висуванця СДПУ(о) Анатолія Світлицького в регіоні побільшало кадрових пертурбацій. Годі сумніватися, що значилася у владному «темнику» й гуляйпільська «проблема».

Наша газета вже повідомляла про недавнє прискорене переселення на той світ обтяженого хворобами й віком мешканця Лубен. Тільки-но бідолаха, котрий залишився наодинці зі своїми бідами після смерті першої дружини, офіційно оформив другий шлюб і «переписав» на нову обраницю власне помешкання, як остання не без допомоги дорослої дочки підшукала доморощених кілерів: за помірну плату двоє молодиків погодилися «звільнити» квартиру від тепер уже «зайвого» господаря...

Ця трагедія розігралася в селі Лемешівка Городнянського району на Чернігівщині. В одному з будинків на вулиці Попудренка мешкали 27-річна Надія К. із 26-річним Олександром та шестеро дітей — хлопчик і п'ятеро дівчаток. Перший чоловік жінки — батько 10-річної Жені, 8-річного Михайлика і 7-річної Тетянки — загинув сім років тому. А через чотири роки в Надії з'явився новий чоловік. У них народилися троє дівчаток: Олександра, Анастасія, Ірина. Фатальний перебіг подій і підступний вогонь забрали життя найменших.

Йдеться про Державну службу охорони (ДСО) — потужний підрозділ у структурі органів внутрішніх справ. Адже реалії фінансування сучасної української міліції є такими, що «не бюджетом єдиним», саме тому правоохоронці-професіонали готові охороняти-супроводжувати клієнта і за дзвінку монету. Попит на послуги дужих богатирів існував зажди, а тим більше зараз — у період «дикого капіталізму», який переживає країна.

Коли десятикласнику однієї зі шкіл Ленінського району Дніпропетровська Ігорю Козлову стали ввижатися «мультики», стурбовані батьки негайно доставили хлопчину до лікарні. Там він і зізнався, що біду підхопив на стихійному звалищі промислових та побутових відходів по вулиці Черкаській. Воно здавна було чи не найулюбленішим місцем розваг школярів, які завжди могли тут знайти щось для себе цікаве. Цього ж разу діти й взагалі натрапили на справжній Клондайк — хтось вивіз на звалище цілу вантажівку аптечок індивідуального захисту в пластмасових коробках. Школярі, певна річ, відразу оцінили їх вміст. Найбільше вони вподобали таблетки «Тарен» у капсулах, що призначені для протихімічного та протирадіаційного захисту.

Новий сезон роботи Рівненського зоопарку з настанням травня засмутив мешканців обласного центру підняттям цін на вхідні квитки. Відтепер помилуватися 150 видами тварин, 24 з яких занесено до Червоної книги (і саме завдяки яким у 1998 році зоопарку було надано статус природно-заповідного фонду загальнодержавного значення), дорослі можуть за 6 гривень (торік було 4), а малюки — за 3 (2 гривні платили минулоріч).

15 травня 1943 року селом Бечаль, що на березі Горині, багатотисячною рікою рухалася жалобна процесія. За козацьким звичаєм, три юнаки-повстанці вели за вуздечку трьох скакових коней. За хоругвами разом iз церковним хором ішов священик Микола Теодорович, а далі в одностроях УПА — сотня українських повстанців, чота якої несла на плечах три труни, вкриті жовто-блакитними стягами.

Ісаак Рогачевський переїхав до Запоріжжя 1934 року з величезним досвідом, набутим у статусі керівника низки металургійних гігантів Донецька, Дніпропетровська, Макіївки. Упродовж двох років Рогачевський працював також у торгпредставництві СРСР у Німеччині. І ця обставина, як з'ясується пізніше, зіграла визначальну роль у його подальшій долі.

Ситуація, на кшталт винесеної у заголовок, склалася в обласному центрі наприкінці 1943 року. Ставка Сталіна висловлювала невдоволення з приводу, на думку Москви, зволікання з початком штурму Запоріжжя. Реалії ж були такими: шлях «саботажникам» до індустріального центру перетинали дві лінії масованої оборони — на плацдармі шириною у сорок кілометрів і в глибину до двадцяти (!) німці зосередили кількасот танків, шістсот гармат і мінометів, близько 40 тисяч вояків. Упродовж двох тижнів війська СРСР не відважувалися штурмувати захисні редути нацистів: генерали вирішили нагромадити більше сил.

Як не дивно, за свою тисячолітню історію Ужгород мав усього декілька книжок про себе. На жаль, усі вони були або заідеологізовані, або ж подавали історію міста над Ужем як романтичну казку. Не дивно, що навіть у туристичних довідниках траплялися сотні фактичних помилок. Тому презентація книжки «Ужгород відомий і невідомий» одного з найцікавіших закарпатських істориків Йосипа Кобаля стала подією номер один у культурному житті Закарпаття. Цікаво, що книжку видало львівське видавництво «Світ» у серії «Міста України». Попередня книжка з цієї серії — «Вулицями стародавнього Львова» — стала справжнім бестселером, уже розпродується її друге видання.