«Пише вам інвалід Радянської армії з великим проханням: розкажіть, скільки коштує приватизація землі. Я маю біля житлового будинку землю — десь один гектар — і не можу її приватизувати, бо дуже дорого просять, аж 860 гривень! То прошу відповісти, чи може бути така ціна, щоб корову продати і приватизувати землю?!» — запитує Юрій Волощук, мешканець селища Ясіня, Рахівського району Закарпатської області. Уявляю, як здивуєтеся ви, Юрію Миколайовичу, а з вами і тисячі наших читачів, коли дізнаєтеся, що насправді власне приватизація землі — як городів так і паїв — не коштує нічого. Проте це зовсім не означає, що в процесі приватизації тієї чи іншої ділянки не потрібно платити. Потрібно — за реєстрацію. Щоб прояснити ситуацію, спробуємо подивитися на процес очима «земельників». Отже, «УМ» надає слово Геннадію КОСТЮКОВУ, кандидату економічних наук, директору Харківської регіональної філії Центру державного земельного кадастру при Державному комітеті земельних ресурсів і почесному землевпоряднику України.

Чотири роки тому 20-річна Надя Халимон як старша у родині стала для десятьох своїх братиків та сестричок годувальницею — ще молодою, 42-річною, через рак померла їхня мати. Наймолодшій Насті було тоді лише 4 роки. Сьогодні вже 24-річній Надії доводиться, як і чотири роки тому, прокидатися о пів на п'яту, аби розтопити піч, приготувати сніданок, попоратися та встигнути на роботу — і так щодня. Чималенька родина Халимон (а це одинадцятеро дітей та батько Микола Олександрович) мешкає у селі Оленівка, що на Чернігівщині, у скромнім помешканні. Аби якось зводити кінці з кінцями, доводиться багато працювати усім: обробляти два з половиною гектари землі, тримати велике господарство — корову, коня, свиней, качок, гусей, кролів. Працюють дітлахи і на чужих городах. «У нас для кожного є робота, — розповідає Надiя, — ми зі старшими дівчатами готуємо їжу, печемо хліб, прибираємо та перемо. Старші хлопці опікуються господарством — мають заготовляти сіно для худоби, годувати її. Наймолодші — замітають двір».

Якщо вашу квартиру ніколи не заливали зношені труби рідного будинку, у парадному ніхто не влаштовував туалет, а під власними дверима ви не знаходили п'яного, мов чiп, незнайомого «гостя», то, швидше за все, ваш будинок — не «хрущовка», а новобудова з консьєржкою й модерною «інженерією». Колись п'ятиповерхівки для багатьох сімей стали порятунком від комуналок. Тепер же пошарпані часом «хрущі» є справжньою виразкою будь-якого великого міста. І надто вже столиці. Ще сім років тому київська влада вирішила зайнятися реконструкцією «хрущовок». За цей час у Києві реконструйовано ледве десяток будинків зі знаком «х»... Чому столичні п'ятиповерхівки залишилися «за бортом», з'ясовувала «УМ».

Підприємці, які обслуговують внутрішні лінії Рівного, вкотре звернулися до міського голови Віктора Чайки з проханням переглянути розмір тарифів на їхні послуги, оскільки подорожчали паливно-мастильні матеріали. Пісня не нова і декілька місяців тому вже призвела до подорожчання проїзду в рівненських маршрутках на 10 копійок. Це, до речі, ще один із аргументів, якими користуються підприємці, вибиваючи дозвіл на збільшення ціни за проїзд, мовляв, у Рівному вартість поїздки чи не найменша в усій Україні — 60 копійок, у той час як, скажімо, в Києві вона становить гривню.

Упродовж місяця Калуш перебував ніби в полоні кримінальної саранчі: невідомі серійно обкрадали квартири, підвали, дачні будиночки, а вечірньої і нічної пори грабували одиноких перехожих, переважно жінок, відбираючи в них гроші та коштовні прикраси. Зловмисники діяли за однаковим сценарієм — зухвало і з розмахом, що наводило на думку про існування в місті добре скоординованої злочинної зграї. Ця версія згодом цілком підтвердилася.

Жахливою подією закінчився для групи студентів Тернопільської медичної академії виїзд на турбазу поблизу райцентру Теребовля. Приблизно за кілометр від цього містечка є великий піщаний кар'єр, до якого і вирушили під вечір на прогулянку 20-річна Зоя Панасюк та ще двоє хлопців.

Прохолодні ночі цієї весни затримали настання повноцінного дачного сезону для багатьох любителів отаборитися на власній «фазенді» одразу на кілька діб чи навіть тижнів. І водночас нагадали про себе жахливою трагедією, що сталася на території садівничого товариства «Вагонобудівник» у селі Чикалівка поблизу Кременчука.

Як геніально вона грала себе саму! У кожному русі — глибокий підтекст, у кожному слові — рух душі. Вона ніби звідти, з минулого, і водночас — над ним. Моновиставу, в якій прима експромтом прожила на сцені Харківської опери власне життя, глядач ладен був дивитися скільки завгодно, причому без антракту. Адже у московській гості захоплювало все — салонний макіяж, яскраво-червоний шкіряний костюм, бездоганна фігура, пропущений через душу монолог, хід думки, поворот голови, реакція на шалені оплески залу. З висоти свого п'єдесталу вона зуміла впізнати у кількох земляках друзів дитинства, довго цитувала вчительку української мови, яка не могла читати Шевченка без сліз і при цьому ненав'язливо повідомила місцевим дівчатам, що черевички з гострими носами більше не в моді. У ній цілком гармонійно вживаються світська пані і бешкетливе дівча з харківської вулиці Клочківської. Причому друга, схоже, з роками стала їй ще дорожчою. Інакше навіщо визнаній актрисі Гурченко потрібно було оголювати власну душу у трьох відверто написаних книгах. Презентація останньої з них — «Люся, стоп!» — і стала для неї формальним приводом в енний раз відвідати місто свого дитинства та юності.

Власне, термін «авітаміноз» не зовсім коректний у випадку, коли йдеться про весняний дефіцит корисних речовин в організмі людини. Один із найбільших дослідників вітамінів, професор Казимир Функ, спочатку запропонував цей термін, але згодом учені почали вважати, що авітамінозом слід називати повну відсутність в організмі вітамінів, що зустрічається сьогодні вкрай рідко. Отож для означення вітамінного дефіциту в організмі, на думку фахівців, краще підходить термін «гіповітаміноз».