Всеукраїнське об’єднання «Свобода», яке очолює позафракційний народний депутат Олег Тягнибок, 15—17 липня проводить патріотичну акцію «Яворина-2005», що має на меті вшанування пам’яті курсантів старшинської школи УПА «Олені» та крайового провідника ОУН Карпатського краю Ярослава Мельника (псевдо «Роберт»). Як повідомив днями на прес-конференції в Івано-Франківську пан Тягнибок, окрім традиційних заходів на горі Яворина, його партія планує завершити акцію «Підпиши лист народному Президентові», що стартувала два місяці тому. Організатори мали на меті зібрати через підписні листи та мережу інтернет близько 100 тисяч голосів небайдужих, аби привернути увагу глави держави до національної проблематики, яка хвилює українців, зокрема визнання ОУН-УПА. Останні підписи під листами охочі зможуть поставити безпосередньо на горі Яворина, після чого петиції передадуть до секретаріату Президента.

Події навколо Рівненської облдержадміністрації, зокрема її голови Василя Червонія, не дають нудьгувати ні журналістам, ні людям, які цікавляться політикою та криміналом. Адже вже через кілька днів після звернення з'їзду НСНУ до Ющенка з приводу необхідності відставки Червонія Департамент зв'язків із громадськістю МВС України оприлюднив повідомлення про порушення кримінальної справи стосовно заступника голови Рівненської облдержадміністрації Дмитра Крючкова.

15 років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Здавалося б, усе відбувається саме собою: розвалюється «саркофаг» Союзу, народ звільняється. Однак за цією подією стоять десятиліття копіткої праці тих, хто плекав древо свободи. Воно, вирісши, таки проломило стелю ненависного «покриття». Серед таких садівників — Володимир Мармус, ініціатор і керівник підпільної молодіжної організації iз села Росохач на Тернопіллі, члени якої у час «оживлення» радянських концтаборів і психушок, до 55-річчя Української народної республіки і Дня соборності, у ніч на 22 січня 1973 року, вивісили у центрі Чорткова українські національні прапори.

Державна служба охорони модернізується інформаційно. Йдеться не про найсучасніше оснащення системами зв'язку самих бодігардів чи бійців «Титану» з ДСО, а про більшу відкритість самої служби. Принаймні в цьому переконаний директор Департаменту ДСО Олександр Савченко.

Чергова масна пляма з'явилася на мундирі директорського бомонду Запоріжжя з вини голови правління ВАТ «Запоріжжяобленерго» Олексія Андрощука, проти якого прокуратура Орджонікідзевського району міста порушила кримінальну справу. Чомусь не захотіли оперативники закрити очі на оборудку, прокручену ще в лютому 2004 року. На порозі весни всяке лізе в голову, ось правління ВАТ і вирішило, що їхньому кіловату не прожити без кухонних фіранок «Віта». І уклало аж десять договорів з приватним підприємством «Світлана К». Вартість замовленого товару ВАТ спершу не «засвітило», розплатившись 17-ма простими векселями власної емісії.

Про першу «відсидку» засновника, видавця і редактора газети «Євпаторийская неделя» Володимира Лутьєва, точніше його майже місячний арешт як міру запобіжного заходу, «УМ» повідомляла наприкінці 2002 року. Тоді журналіста, до речі, інваліда 2-ї групи, підозрювали в організації замаху на свого земляка, депутата Верховної Ради Криму Миколу Котляревського. Арешту, нагадаю, передував крутий детектив із «викраданням» народного обранця-бізнесмена, спеціально організований задля достовірності висунутих звинувачень кримським УБОЗом. Пікантність ситуації полягала у тому, що майже двома роками раніше ті самі місцеві правоохоронці професійно «пресували» Котляревського і навіть на кілька місяців запроторили у СІЗО, позаяк той проходив одразу аж за одинадцятьма статтями Кримінального кодексу. Проте тутешня Феміда виявилася до Миколи настільки прихильною (всю провину на себе взяв його брат), що не тільки зняла всі звинувачення, а й компенсувала за рахунок держави йому моральні страждання у сумі понад 900 тисяч гривень.

Учора відбулася довгоочікувана поїздка Президента Віктора Ющенка в таку складну для нової влади Донецьку область. Ще напередодні, назвавши візит свого політичного лідера святом, обласний осередок «Народного союзу «Наша Україна» відмовився від акцій з вимогою відставки голови Донецької облдержадмінiстрації Вадима Чупруна. Мабуть, з урахуванням того, що охочих помітингувати і попікетувати цього дня було й так предостатньо. Приміром, ще в четвер надвечір до аеропорту почали підтягуватися активісти молодіжних громадських організацій «Ми» та «За Україну без Ющенка». Юнаки, розбивши у скверику намети, стали тут табором, але правоохоронці внесли корективи в їхні протестні плани. Спершу конфіскували колючий дріт та протитанкові їжаки, які хлопці обіцяли використовувати тільки «в мирних цілях». А потім, у відповідності до рішення Київського районного суду Донецька, ліквідували й сам наметовий «хутірець».

Схоже, у представників колишньої влади та породжених нею олігархів з'явилася нова гра — «незваний гість». Суть її полягає в тому, як довго той чи інший гравець зможе протриматися таким чином, щоб не отримати повістку або запрошення до МВС чи Генпрокуратури i якнайдовше відтягнути небажане гостювання в кабінетах слідчих.

Тисячі українців, починаючи з 2001 року, «заразилися» ідеєю щороку в той самий час, посеред липня — з нагоди річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, — сходити на Говерлу разом зі своїм політичним кумиром. «Автор» традиції — Віктор Ющенко, який на найбільшу гору України піднімався за своє життя вже понад тридцять разів і закликав це робити інших. Чи здійснить він сходження цього року — вперше у статусі Президента країни?

Коли в Юлії Тимошенко, щойно вона повернулася з візиту в Париж, запитали: «Хто лобіюватиме інтереси України в ЄС, окрім Польщі, звичайно?» і Прем'єр, поглянувши на журналіста здивовано, мов на невігласа, відповіла: «Франція, звісно» — всі подумали, що Тимошенко блефує. Адже Франція ніколи не була симпатиком України, понад те — упродовж 14 років нашої незалежності вона не помічала нас і дивилася на карту східної Європи зверхньо, тобто зверху, ковзаючи поглядом понад Києвом далі на Москву, за звичкою, за політичною традицією. Великі люблять великих, так минулого року пояснив мені цю дивну пасіонарність один польський урядовець. Проте виявилося, що Юлія Тимошенко не блефувала або майже не блефувала. І політикум, і французький загал відкрили для себе Україну, визнали — як би це пафосно не звучало — нашу європейськість і готовi сприяти Україні, принаймні в межах, окреслених їхніми національними стратегічними інтересами. Це відкриття, яке я привезла з Парижа, вразило мене не менше, ніж французів — спалах помаранчевої революції у країні, яку вони досі зовсім не знали.