Питання на кшталт першості курки і яйця — як новій владі узгодити своє передвиборче гасло «бандитам — тюрми» із вимогами демократичного ставлення до прав і свобод нової опозиції — перестає бути «делікатним». Ця проблема чим далі, тим більше потребує вирішення, а не хитання між «і вашим, і нашим», і те вирішення потребує чіткого обгрунтування. Бо суспільство разом із владою і опозицією зависло в якомусь межичассі, де бандити — «недокарані», а влада (виконавча) — «недокритикована». Однак ця сама влада, включно з судовою, учора отримала ще одного ляпаса. Цього разу — за участю влади законодавчої. Парламент таки проголосував за звернення до Генерального прокурора, в якому міститься пропозиція змінити запобіжний захід щодо голови Донецької обласної ради Бориса Колесникова і колишнього голови Закарпатської обласної державної адміністрації Івана Різака. Фактично у Верховній Раді знайшлася більшість, що вимагає скасувати арешти двох посадовців, обвинувачених у кримінальних діяннях та зі шлейфом підозр у інших антизаконних діяннях.

У польсько-українських війнах кримські татари часто приймали бік то поляків, то козаків, будучи залежними від своїх країн-метрополій, як і українці. Однак на тлі російської загрози ті вiдносини стали виглядати майже іграми. Російська імперія, приєднуючи українські землі, жорстоко знищувала козацьку самостійність і створювала майданчик для наступу на Крим. Це протверезило татар і українців, вони стали шукати взаєморозуміння. У 1710 році у Бахчисараї був підписаний союзний договір між Кримським ханством та гетьманом Пилипом Орликом з частиною козацтва, яка після Полтавської битви емігрувала до володінь Туреччини. Крим обіцяв підтримати боротьбу України за свободу. Того ж року почалася російсько-турецька війна. Після тривалої боротьби, у 1783 році Крим поглинула Російська імперія. Татар на півострові поменшало майже на дві третини. Крим став «важливою військовою точкою» для просування імперії далі на Південь. Росії вдавалося зберегти тут свій вплив також зброєю чуток і страшилок. І сьогодні Росія всіма засобами комунікації поширює страшну казку про «татарську загрозу» для України, що на удобреному невіглаством грунті проростає розбратом.

Незважаючи на запроваджену узбецькою владою повну інформаційну блокаду розстрілу в Андижані та у районі Ферганської долини, свідки та учасники цих подій розповідають про бузувірську жорстокість режиму президента Іслама Карімова. Світові інформагенції порівнюють масове вбивство людей на площі Бабара в Андижані з кривавим розстрілом студентів комуністичною владою Китаю на пекінській площі Тяньанмень 16 років тому. За останніми повідомленнями, в Андижані було вбито до тисячі осіб.

Один з патріархів вітчизняної металургії (перша домна підприємства була введена в експлуатацію ще у квітні 1871-го року ) Донецький металургійний завод, схоже, переживає другу молодість. Подібне відбувається насамперед завдяки активно здійснюваним тут заходам із технічного переозброєння та модернізації виробництва. І завдяки цьому тут зуміли не тільки зберегти стійкі позиції на ринку металу, а й напрацювали чітку лінію модернізації існуючого виробництва.

Восени 2001 року Проект підтримки приватизації землі в Україні, що діє за сприяння Агентства США з міжнародного розвитку, змушений був згорнути свою програму на території Полтавської області. Причиною припинення роботи з часткового фінансування виготовлення державних актів (ДА) землевласникам було те, що полтавське товариство з обмеженою відповідальністю «Горизонт», з яким Проект уклав угоду на виготовлення ДА, збирало додаткові кошти з населення. У результаті цього люди, які б мали одержати акти безплатно, бо роботи з їх виготовлення були частково профінансовані американською стороною, змушені були платити в середньому 60—80 гривень. Куди поділися зібрані таким чином кошти у величезних розмірах, здогадатися неважко. І ось знову в області ледь не розгорівся скандал. На цей раз у центрі його опинився Полтавський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою.

Успіх конкурсу на кращі проекти розвитку територіальних громад, який проводився минулого року на Вінниччині й викликав справжній спалах активності на місцях, із закономірністю привів до його продовження. І цьому не слід дивуватись: коли люди побачили, що з двадцяти шести учасників вісім переможців отримали кошти з обласного бюджету на загальну суму 200 тисяч гривень, кількість бажаючих скористатись нагодою для розв'язання актуальних місцевих проблем значно збільшилась. Люди побачили приклади: в одному селі запрацював заготівельний пункт молока, в іншому створено пункт надання послуг населенню з перукарнею, міні-пекарнею, побутовою ремонтною майстернею.

Президент України Віктор Ющенко підписав Указ «Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника «Хортиця». Глава держави зреагував на численні сигнали запорізької інтелігенції, передовсім нового керівника «Хортиці» Костянтина Сушка, про катастрофічний стан справ на легендарному острові.

Олексій Берест воював з 22 червня 1941 року. Всі 1418 днів і ночей. Але його шлях до Правди й визнання виявився набагато довшим від шляху до рейхстагу. Як писала «УМ» у номері від 12 травня, нарешті історичну справедливість відновлено: Президент України присвоїв звання Героя України та нагородив орденом «Золота зірка» (посмертно) лейтенанта Олексія Береста, який брав участь у Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над рейхстагом. А нещодавно на могилі українця побувала неофіційна делегація з України: спiввiтчизники привезли на могилу землю з рідної Берестові Горяйстівки та копію Прапора Перемоги і наш український стяг.

Пані Єлизавета — донька графині Ганни Миколаївни Ламсдорф-Галаган, батько якої в 1920 році емігрував з охопленої громадянською війною Росії на Захід. Ламсдорф-Галагани — досить відомий в Росії та Україні дворянський рід. До революції 1917 року він володів декількома маєтками, зокрема, їм належав відомий палац у Сокиринцях на Чернігівщині, що зберігся до нашого часу.

Рівень життя у будь-якій державі визначається, як на мене, не кількістю дорогих бутіків у столиці, не прізвищами мільйонерів і навіть не середньою зарплатою. Про нього можна скласти уявлення, потрапивши в забутий Богом і людьми інтернат для хворих дітей, від'їхавши кілометрів за двісті від Києва. Таких в Україні вистачає. Кореспонденти «УМ» нещодавно відвідали один із них — Ізяславську спецшколу-інтернат для дітей із наслідками поліомієліту та церебральним паралічем... Ми з вами, шановні, так і залишилися у первісному ладі, і Європа нам «не світить», доки існують на карті України такі проігноровані державою дитбудинки, де діти, й без того обділені долею, не мають можливості не тільки нормально лікуватися й вчитися, а й жити — митися, спати і їсти...