Зала, де відбувалася прес-конференція потерпілого у справі голови Донецької облради Бориса Колесникова, не змогла вмістити всіх охочих його послухати журналістів — багатьом довелося дослухатися до слів сина засновника торгового центру «Білий лебідь» Бориса Пенчука з коридору. Така велика увага до цієї події була зумовлена не лише резонансом самої «справи Колесникова», а й тим, що представник потерпілої сторони вперше «вийшов на люди» і публічно виклав свою позицію.

Учора Міла Йовович підтвердила, що приїде в Україну на святкування 80-літнього ювілею міжнародного дитячого табору «Артек» — про це «УМ» повідомили організатори свята. Візит на історичну батьківщину буде для зірки першим. Як розповіла Міла, погостювати в Україні вирішила і її мати Галина Логінова, яка емігрувала з Радянського Союзу з чоловіком та донькою в 1980 році.

Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада».

Дискусія стосовно доцільності реклами тютюнових та алкогольних виробів в Україні триває вже кілька років. Опоненти пропаганди «зеленого змія» та цигарок кажуть, що така реклама впливає на психіку підлітків і ті починають дедалі частіше зазирати у чарку та тягтися до сигарет, а тому якомога швидше слід позбавити телеекрани та вулиці від подібного «оздоблення». Причетні ж до виробництва шкідливих товарів запевняють: реклама не збільшує кількість пияк та курців в Україні, а лише дозволяє споживачеві зорієнтуватися в асортименті. А віце-прем’єр-міністр Микола Томенко думає по-своєму й хоче, аби вже цієї зими з наших вулиць зникла «шкідлива» реклама, а теле- та радіоефір збіднів на кількість «алкогольних» роликів. Хто від цього виграє і постраждає, намагалася з’ясувати «Україна молода».

Коли рік тому на подвір'ї українського Собору святої Софії у Римі я вперше побачила помаранчеве дерево з величезними плодами — на мить відчула, що опинилася в раю. Саме помаранчі, як здалося, мали б рости в райському саду. Де мені було знати, що менш ніж за півроку апельсини стануть символом дивовижного людського підняття у Києві. І що невдовзі на Софійській площі, біля собору з Орантою, який став праобразом римського — почнеться наступний щабель Майдану.

Павло Шапошников — яхтовий капітан, удостоєний честі бути рекомендованим у члени Королівського океанського гоночного клубу, майстер спорту міжнародного класу, яхт-дизайнер, який створив більше п’ятдесяти унікальних робіт. А на найпершій власноруч побудованій яхті він iз командою першим у світі замкнув кільце навколо Європи... Як це було, він розповів «Україні молодій».

Кращого місця, ніж садиба професійного гончара, для Музею гончарного мистецтва годі й шукати. Тож коли чотири роки тому закінчився життєвий шлях кераміста-віртуоза, заслуженого майстра народної творчості Олексія Луцишина, ідея з'явилась ніби сама по собі. Спочатку провели переговори з сином гончара, який успадкував садибу, потім у місцевий бюджет заклали кошти для того, щоб викупити будинок і прибудинкові споруди, відтак розгорнулись будівельні та опоряджувальні роботи. І ось наприкінці липня Музей гончарного мистецтва імені Луцишина (він діє як підрозділ Вiнницького обласного художнього музею) прийняв перших відвідувачів.

Світлана Поваляєва, автор книжки «Замість крові», яку наприкінці минулого року видала львівська «Кальварія», худенька дівчина з ледь помітними зморшками досвіду в куточках очей, емоційно коментує моє запитання, в якому я намагаюся дізнатися, навіщо люди йшли від так званого «цивільного» життя, що шукали в неформальстві, чому зважувалися пробувати наркотики? «Б...во все це, а не пошук своєї самості», — каже вона, додаючи, що так звані «діти квітів» інерційні, ліниві й часто жахливо депресивні. Ті, для кого неформальство не було юнацьким максималізмом, хто жив відповідно до неписаного статусу Системи, хто пірнув у це і дістався до дна, зараз виглядають не краще, ніж ті самі бомжі, свободою яких вони колись наївно захоплювалися, а звичаї зневажали...

Ще кiлька днiв тому плавився асфальт, пашiла брукiвка, а нинi дощить. Проте це не означає, що лiто вже здало свої позицiї — вже за кiлька днiв знову припiкатиме сонце, i так захочеться холодненького.
У спеку рятують тільки прохолодні напої з холодильника та кондиціонер (у кого він є). Коли термометр зашкалює за 35, про їжу не хочеться навіть думати, але ж організм потребує не тільки живильної вологи, а й якихось калорій. Вихід є — рідкі, тобто перші, страви, які вгамують голод і втамують спрагу.
Десь прочитала, що влітку зростає кількість розлучень, і причиною цьому стає те, що жінки намагаються перевести своїх чоловіків на літній раціон — салатики, овочеві страви, — а їм, бачте, подавай м'ясо. Але ж, шановні мої, можна так зробити, щоб і вовки (тобто чоловіки) були ситі, і вівці (тобто сімейні узи) цілі. Зготуйте своєму благовірному в таку страшну спеку холодний супчик, додайте до нього відвареного м'яса, і ваш шлюб врятовано. Якщо ж чоловік гурман, то він обов'язково оцінить не лише майстерно приготовлений холодний борщ, а й, скажімо, таку незвичну для нас страву, як гаспачо. Особливо, коли ви поясните йому, що це улюблена страва усіх мачо, а їсти цю смакоту в серпневу спеку — одне задоволення.

Говорячи про деякі приправи, дехто скаже — подумаєш, гірчиця вона і є гірчиця. І помилиться, бо ці прянощі бувають різних видів: гірчиця чорна, біла чи жовта (англійська) і сарептська. Різняться вони не лише назвою, зовнішнім виглядом і місцем «проживання». Раніше, зайшовши в гастроном, можна було придбати гірчицю «Російську», або просто гірчицю, оскільки про існування якихось її різновидів ми просто не знали. Інша справа зараз — «Європейська» , «Козацька» , з горіхами, з хроном, зрештою «Сарептська». Скуштувавши кожну з них, ви відразу відчуєте різницю в смаку. І справа тут не лише в харчових добавках, а й у самій гірчиці. Так от.