Учора нарешті стали відомі подробиці трагедії на шахті №153 «Запорізька» під Красним Лучем. Вибух у закритій копальні пролунав ще вранці 4 лютого, однак до кінця дня подію так і не прокоментували ані представники Міністерства з питань надзвичайних ситуацій, ані територіальне управління Держгірпромнагляду в Луганській області.
У «південній Пальмірі» — найсприятливіші умови для життя людей. Такого висновку дійшли фахівці аналітичнодослідницького центру «Інститут міста», оцінивши найбільші українські міста. До змагання залучили мегаполіси, у яких проживає понад 670 тисяч мешканців. Таких міст виявилося вісім: Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Київ, Кривий Ріг, Львів, Одеса та Харків.
Про вибух на закритій шахті № 153 в селищі Запоріжжя поблизу Красного Луча повідомив на нараді в Луганській обласній державній адміністрації перший заступник «губернатора» Юрій Ареф’єв. Однак, незважаючи на таке авторитетне джерело, поки що про сам факт вибуху говорити зарано. Принаймні станом на вчора його не підтверджували головні фахівці у цій справі — гірничорятувальники і співробітники Луганського територіального відділення Держгірпромнагляду.
Якщо на особисті дебати між двома кандидатами у президенти сподіватися було марно (як заздалегідь переможений у словесному поєдинку Віктор Янукович категорично відмовлявся від запланованої в рамках виборчих перегонів зустрічі з Юлією Тимошенко в ефірі Першого національного телеканалу), то заочно учасникам другого туру президентських виборів «подебатувати» вдалося. Хоч і не віч–на–віч, зате в присутності вельми солідної аудиторії — учасників українського ланчу, який уже кілька років поспіль проводить у Давосі олігарх Віктор Пінчук. Цей захід проходить одночасно зі Світовим економічним форумом, хоч і не в рамках офіційної програми. Відтак кожен підприємець або політик, якому шкода викласти за участь у самому форумі кругленьку суму (від 35 тисяч швейцарських франків щорічного внеску), залюбки приїздить на ланч до Пінчука — аби відчути себе причетним до зібрання найсолідніших представників ділових та політичних кіл світу.
Прикарпатські оперативники затримали в Києві й доправили в Івано–Франківськ 45–річного мешканця столиці, котрого підозрюють у причетності до розкрадання 2,7 мільйона гривень. Така чимала сума грошей, виділених із держбюджету для укріплення берегів річки Лімниця в Рожнятівському районі, в результаті багатоходових фінансових маніпуляцій опинилася в липких руках зловмисників. Як з’ясували слідчі, одна з поліських будівельних фірм, задіяних у ліквідації наслідків стихійного лиха, що позаторік завдало величезних матеріальних збитків Прикарпаттю, перерахувала кошти за невиконані роботи іншій фірмі. За посередництва нині затриманого 45–річного киянина значну суму цих коштів вдалося перевести в готівку і привласнити.
У неділю Запоріжжя облетіла трагічна звістка: на вулиці Тбіліській вагітну жінку вбив несправний ліфт — Яні Лепєхіній було лише 20 років, і вона носила під серцем синочка... «Яночка захотіла яблук і пішла в магазин, — ледве стримуючи сльози, розповідає «УМ» сусідка та подруга Яни Ліна Пірожок, — а коли вона почала заходити у ліфт, двері раптово зачинилися, причавили її, і підйомник почав рухатися...»
Для вітчизняної судової практики цей випадок із розряду екзотичних. Хоча в деяких європейських країнах, приміром, у Франції, і навіть у сусідній Росії, вже давно остаточно визначились щодо права мусульманок ідентифікувати свою особу в анфас у хіджабі (традиційне жіноче головне покривало, що приховує фігуру й обличчя), у тому числі й у паспорті. У нас, виявляється, наказ МВС №600, затверджений у 2006 році, містить інші вимоги. Прикметно, що до затвердження наказу такої чіткої регламентації фото на документи не існувало. Себто фотографуватися дівчині ісламського віросповідання у головному атрибуті ісламської віри хіджабі чи ні, вирішували працівники місцевих паспортних столів. Принаймні у такий демократичний спосіб дев’ять років тому вчинили щодо Сусанни Ісмаїлової, яка нині збирається судитися за право сфотографуватися у хіджабі, в її рідному Джанкойському районі. Тепер же правила змінилися, і по досягненні 25–річчя потрібно вклеїти нову фотографію вже без «головного убору».
Українці на цьогорічних виборах Президента знову проголосували за політичний поділ України за географічною ознакою. Достатньо глянути на карту електоральних уподобань, щоб зробити висновок: принципових змін у масовій свідомості не сталося. «Наш виборець — консерватор. Ще років десять така полярність в Україні зберігатиметься», — кажуть політологи. Однак відзначають позитивні тенденції: заполітизованість українців минає, вони хочуть бачити нові обличчя у владі. Але ще не готові віддати їм булаву.
Майже 60 відсотків українців, на що вказують соціологічні опитування, виступають категорично проти, щоб главою Української держави була особа з кримінальним минулим. Екс–БЮТівець, голова партії «Правозахисту», кандидат юридичних наук Григорій Омельченко звертає увагу на те, що від джерел становлення української нації наші предки прискіпливо ставилися до того, хто стане їхнім очільником.
Григорій Омельченко, який розпочинав справу Лазаренка і «супроводжував» її до фіналу, нині порівнює психологію двох головних претендентів на найвищу державну посаду — Віктора Януковича та Юлії Тимошенко — як людей, які мало чим відрізняються один від одного.
...Все почалося наприкінці далеких восьмидесятих, тобто ще за Радянського Союзу, Компартії і тотального насадження атеїзму. Коли вийти на вулицю з Різдвяною Зіркою й віншуванням маленького Ісуса на устах загрожувало навіть дуже великими неприємностями. Саме тоді група патріотично налаштованих тернопільських студентів, наслухавшись розповідей своїх батьків, вирішила відтворити забуте вертепне дійство.
